Marianna Soronevych
Жив на світі моряк. Молодий, красивий, впевнений в собі і закоханий в море. Коли хтось питав про майбутнє, моряк, сміючись, відповідав: «Море!»
Якщо цікавились, де його дім, Батьківщина, він відповідав так само: «Море!». Ходив у далекі плавання на великому океанському лайнері. Повертався засмаглий, обвітрений, загартований дикими штормами. Ступав на берег і відразу ж його оточували дівчата. Красиві, веселі і безтурботні, вони вели туди, де кипіло і вирувало життя. На березі залишалась лише одна дівчина. Вона сиділа на великому валуні і сумно дивилась вслід веселій компанії. Потім поволі підводилась і йшла в другу сторону.
Якось моряк звернув увагу на неї. Підійшов і, сміючись, запитав:
– Кого чекаєш? Давно тебе бачу тут.
Дівчина обтягнула на колінах простеньке плаття, опустила очі в пісок і відповіла тихо: «Вітер з моря…» Уся компанія вибухнула реготом.
Кожного разу зустрічали моряка інші жінки. Незмінною була тільки дівчина на валуні. Він проходив поряд неї і питав: «Все ще чекаєш вітер з моря?» Дівчина опускала голову і мовчала.
Наче морські хвилі, котився безжалісний час. І одного разу моряк задумався над своїм майбутнім. Він стомився ходити в море, йому обридли фальшиві жіночі ласки, набридли дорогі, комфортабельні готелі. Захотілось мати свій дім, сім’ю, дружину. Дружину?! І чомусь відразу ж пригадалась дівчина на валуні.
Цього разу моряк зійшов на берег з твердим наміром не повертатись більше в море. Як завжди, зграйка знайомих і незнайомих дівчат закружляла біля нього. Моряк повернув голову до валуна і остовпів. Дівчини там не було!
– Де? Де ця дівчина, що завжди сиділа на валуні? – розпачливо питав він.
– Яка дівчина? Як звати? Де живе? Красуня?
– Ні, ні, звичайна дівчина. Тільки очі, прекрасні великі очі…
Червоне сонце поволі опускалось до заходу. Моряк одиноко стояв на березі. Вдивляючись в безкрайнє море, закричав:
– Де ти? І почув здалеку:
– Пізно-о-о-о, пізно-о-о-о!
А може то чайки кричали?…
Богдана Пашковська
