Marianna Soronevych
Ось уже третій день великий туристичний автобус мчав дорогами Європи на захід, прямуючи до Франції. За взаємною згодою його пасажири «губилися» у країнах, що траплялися на шляху, та все ж більша половина салону все ще була заповнена людьми з десятиденною туристичною візою у паспортах.
Серед них привалювали жінки, які розділялися на дві групи – бувалі і новенькі. Подорожуючі різнилися між собою навіть не зовнішнім виглядом, а більше виразом очей та поведінкою. У новеньких очі світилися цікавістю, надією, де у кого страхом, а у когось і від сліз. Бувалі випромінювали впевненість і спокій. Всі ці люди не виглядали на безтурботних туристів, скромно одягнуті, вони економили навіть на задоволенні випити свіжої кави на зупинках. За час подорожі всі харчові запаси були вже майже спустошені, але у салоні автобуса все ще витав стійкий дух домашніх ковбас, копчених курей, сала, кислих огірків, варених яєць, тушонки і оселедців. Їжі було взято з дому стільки, ніби їхали не у бік західноєвропейської цивілізації, а до голодного краю! До італійського кордону дісталися вночі, а світанок зустріли у славнозвісній Венеції. Тут і розпрощалися. Лише один пасажир, який всю дорогу самотньо сидів у першому ряду, розгублено топтався біля автобуса з надією неодмінно добратися до Парижу, бо ж поїздка планувалася саме туди…
Ще кілька годин на поїзді, а потім мікроавтобусом і під вечір невелика група туристів дісталася до місця, яке зовсім не фігурувало у путівнику їхньої подорожі. З вершини гірського плато було видно, як на долоні навколишні містечка. Кожне з них нагадувало коштовну ювелірну річ, зроблену руками умілого майстра. Безліч електричних ліхтарів сяяли на тлі вечірнього пейзажу, створюючи ілюзію мережева зі світла. Ця фейєрія світла просто вражала! В Україні комунальна влада у вечірній час на кілька годин вимикала електроенергію, вечеряли у сутінках і уроки з дітьми робили при свічках. Люди з відчаю пускалися у мандри в пошуках порятунку від скрути, з надією хоч якось змінити своє жалюгідне становище і допомогти родинам. Всюдисущий мікроавтобус ще трохи покружляв серпантином гірської дороги і зупинився біля зачинених аркоподібних воріт обрамлених зеленим живоплотом з написом і емблемою у вигляді конячої голови. Було темно, лише стрічка кам’яної алеї, яскраво освітлена по обабіч, ніби запрошувала заїхати сюди. Водій коротко посигналив і ворота поволі відчинилися.
– Що там написано?, – спитала пошепки одна із жінок, що сиділи у салоні автобуса.
– Табір аграрного туризму «Плуг», – коротко відповів водій.
Машина ще раз напружилася, рвонувши з місця проскочила крутий підйом кам’яниці і зупинилася біля одноповерхової будівлі з дерев’яним ганком та великими яскраво освітленими вікнами по усьому фасаду. Звідусіль з темноти, дружелюбно гавкаючи, до машини кинулися собаки. Вони метушилися одна поперед одної і неможливо було порахувати скільки їх.
– Ну от, твоя мрія майже здійснилася… А кого ж у той плуг запрягатимуть?! – штовхнувши ліктем сусідку, іронічно процідила крізь зуби молода вродлива дівчина у коротких шортах,- завтра, як розвидниться роздивимося навкруги чи є тут плантації для рабів?!
Водій зачувши розмову між жінками, неозираючись відповів:
– Плантацій нема, а от конюшня є і лісу багато…
В середині будинок нагадував гуцульську колибу. Довгі дерев’яні столи і лавки, а на стінах неначе музейні експонати висіли якісь нагороди та старі фотографії у срібних рамах, потмянілий мідний посуд, старовинні дерев’яні знаряддя праці, коняча упряж. У великому каміні, створюючи затишок, палахкотіли дрова. Біля вогню сиділо шестеро чоловіків, а ще кілька стоячи курили. Троє гарно одягнених, побачивши новоприбулих, переглянулися, голосно заговорили італійською мовою і весело засміялися. Серед чоловіків була одна жінка, що поводилася, як господиня. Новоприбулі з невеликими валізами в руках невпевнено топталися біля дверей. Господиня відділилася від гурту і підійшовши до них підкреслено привітно заговорила:
– Не соромтеся, панянки! Почувайте себе, як вдома, а про те, що ви у гостях тут ще не раз нагадають… Проходьте, роздягайтеся, сідайте. Ми вже повечеряли, але і для вас щось знайдеться!
– Та у нас дещо залишилося з домашніх запасів,- заторохкотіла низенька, кругловида сільська жіночка років п’ятидесяти і щиро широко посміхнулася.
Проміння від вогнища відбилося у позолочених коронках на її передніх зубах і здалося, ніби у жінки з рота дмухнуло полум’ям, як у казкового змія. Гарно одягнуті чоловіки голосно зареготали. Безперервно жестикулюючи і обговорюючи новоприбулих, вони тикали пальцями у бік кругловидої жіночки. Бідолашна аж зашарілася, розуміючи, що саме вона привернула особливу увагу Синьйорів. А коли один найстарший з них підійшов ближче і сказав, що вона «пузата», то й взагалі мало не заплакала.
– Не ображайся, то він питає чи ти sposata, тобто заміжня чи ні?! – пояснила Господиня, – не показуй свої золоті зуби, не люблять вони цього, жартують, ніби українки усе своє добро у роті носять.
Поки Господиня з Пузатою (тепер її так називали), накривали на стіл, двоє наймолодших дівчат, одягнених у короткі шорти встигли ближче познайомитися з Синьйорами, викурити разом по сигареті і схоже було, що збиралися кудись їхати. Видно вони володіли необхідним запасом слів з італійського розмовного словничка, щоб порозумітися. Тай слова ті були нехитрі, відомі на увесь світ і у всі часи: bella, bambolina, amore, soldi…
– А що, дівчата вже їдуть, їм так швидко знайшли роботу? – спитала Пузата.
– Ага, видно, що вже знайшли роботу… Але тобі така робота не підійде, ти ще почекай. – відказала, саркастично усміхнувшись Господиня.
Цього ж вечора забрали на роботу до ресторану іще двох міцних сорокарічних жінок. Обидві вони називалися українськими іменами, які не мали аналогів в італійській мові і жінок для зручності перейменували Матрьошками. З новоприбулих на ніч у таборі залишилося двоє, Пузата і ще одна жінка, що майже увесь вечір мовчала, нічого не їла і не пила, уважно розглядала фотографії на стінах. Коли спитали, яку роботу вона хоче знайти, то відповіла, що таку аби не було часу думати. Господар табору оцінюючи подивився на неї і невдоволено хитаючи головою сказав:
– Тroppo delicata…
Увесь вечір Господиня була на ногах, підходила до кожної з новоприбулих, розпитувала про її проблеми, про родину, звідки вона приїхала і заодно збирала гроші «за роботу», яку обітцяли допомогти знайти для усіх.
Наступного дня з першими променями сонця у будинку почався рух. Хлопці, що сиділи увечері біля вогню виявилися Лісорубами, вони поїхали на роботу першими. Господиня зайшла у кімнату до жінок:
– Вставайте туристки! Розкажу, що маєте робити, тут задурно їсти не дають! Я через кілька днів їду у відпустку, то цю Делікатну пані Господар вирішив залишити працювати замість мене, бо для неї роботи наразі нема. А за тобою через три дні приїде отой Синьйор, що питав чи ти sposata. Будеш його доглядати?
– Буду, буду! – зраділа кругловида жіночка.
У таборі аграрного туризму дні минали швидко, роботи вистачало, щоб думати часу й насправді не було: зранку подати сніданок, прибрати чимале приміщення будинку, наварити їсти Лісорубам, Конюхові і тринадцятьом собакам, прати, прасувати для італійської родини Господаря, що жила у селі неподалік від табору. Робочий день закінчувався десь біля опівночі, а ще хотілося заглянути до книжки, виписати із словника з десяток слів італійською мовою, які були так необхідні для спілкування на протязі дня. Вдень у великій залі, схожій на гуцульську колибу, обідали вершники. Вони тримали на конюшні породистих коней і приїжджали у табір розважатися кінною їздою. Обід для них готував справжній повар, а подати і прибрати зі столу, помити посуд та залу входило до обов’язків хатньої працівниці.
Тижнів через три, пізно ввечері у ворота подзвонили. То була Bella, одна з дівчат, що «знайшли роботу» у перший же вечір. Одягнена у коротке блискуче платтячко з туфлями на високих підборах у руках, вона попросила притулку хоча б на одну ніч.
– Все забрали… і паспорт забрали… – бормотала ніби марила вона.
Bella проспала не роздягаючись майже добу. На другий день за нею приїхали. Вона мовчки сіла у машину і більше в цій окрузі її ніхто не бачив.
Лісоруби поверталися з роботи пізно, щоб не привертати зайвої уваги, бо половина з них переховувалася від поліції. Після вечері вони сиділи біля вогню, розказували кожен свою життєву історію, давали поради один одному. Ті що уже мали досвід повчали новоприбулих. Ходили слухи ніби має вийти новий закон про легалізацію трудових мігрантів. Мріяли разом, якби то було добре отримати право на працю в Італії.
– Нещодавно в провінції відбувся рейд по депортації нелегалів,- пояснив один,- в ту ніч вивезли до аеропорту цілий автобус людей, що жили неподалік і працювали на фабриці по обробці шкіри, а там посадили у літак і відправили в Україну. Залишилися лише ті, хто втік у ліс просто в чому стояв, без грошей, без документів… Мою жінку і сина теж вивезли. Мене вдома не було, ходив на роботу у нічну зміну на пекарню. Уявіть собі, повертаюся вранці додому, а моя жінка мені вже з Києва дзвонить!!!
Щосуботи Конюх їздив мікроавтобусом на вокзал зустрічати новоприбулих з України. Він радів нагоді хоч трохи розвіятися у місті.
– Збирайся, наказано заодно й тебе відвезти,- жваво звернувся він до жінки, що працювала замість Господині, – нарешті знайшлася робота для делікатної натури. Одна синьйора з міста, просить покоївку саме таку, як ти.
Аркоподібні ворота розчинилися, мікроавтобус скотився по кам’яній алеї, проїхав кілька кілометрів і опинився на роздоріжжі.
– Якою дорогою тебе повезти? – спитав Конюх у жінки.
– Поїхали отою яскраво освітленою, що йде через гору! Там так гарно, як у казці. Хочеться хоч трохи свята для душі. Втомилася я за ці місяці…
– Коли тяжко йти – значить твоя дорога пішла на підйом!
– Ти про що, про трасу чи про життя?
– Та про все… – задумливо відповів Конюх, – ти у цьому таборі зеленого туризму таку школу пройшла! Тепер умієш готувати, прибирати, прасувати, як заведено в італійських родинах. Дещо зрозуміла про тутешнє наше життя… Ну, і розмовляти італійською вже трішки навчилася!
– Я старалася.
– Я бачив. Тут кожен із нас сам торує свою дорогу. Доля долею, але люди кажуть « допоможи собі сам і Бог тобі допоможе»!
З гірського плато, як на долоні було видно усі навколишні містечка. На тлі вечірнього пейзажу, вони здавалися коштовними прикрасами зробленими рукою умілого майстра. Світло створювало ілюзію вселенського свята. Долаючи підйом машина напружилася, яскраво освітлений серпантин дороги круто пішов угору!
Марія Гайдай, 2006 рік.
