Marianna Soronevych
… “Маючи “початковий капітал”, починаю думати над тим, скільки бракує “до повного щастя”. Рівно ж хочу й поділитися чи, може,.. відкупитися…”…
Темна ніч огорнула місто. Не спалося тільки їй, жінці, яка вже не бачила світла у своєму повсякденні, і щораз частіше замислювалася над перспективою незвіданої подорожі у пошуках “кращого життя”.
Звичайно, дуже нелегко наважитися ураз розірвати пута, що тримають тебе у рідному краї, та коли ти вже насправді відчуваєш себе скованою павутинням безвиході – мусиш зважитися на якийсь крок.
Різні думки роїлися у голові. Багато “за” і “проти”. Та все ж перемогло “я спробую!”.
Бажання випробувати долю, власноруч повернути своє життя у незвідане русло давало навіть фізичне відчуття дискомфорту. І все ж головним залишалося питання “з чого почати?” Хотілося з першого разу знайти правильний шлях, не надаючи при цьому розголосу, бо люди не зрозуміють, осудять або ж наврочать (думала, що у такій справі не завадить навіть забобонність).
На щастя чи нещастя, все вдалося. Йду шляхом, який сама обрала. Стискаю у кулак усю волю, пересилюючи себе не згадувати у цей час розлуку, обійми, сльози… Тепер хоч і плакатиму – не побачить ніхто, бо це було моїм вибором.
Минав час…
Відчуття часу “на заробітках” дуже дивне: минає нібито й швидко, але стоїть на місці. Напевно, це тому, що тут монотонно живеш одним днем: від зарплати до зарплати. І не тільки тому, що один день майже не відрізняється від іншого, але й спливають ці дні “служіння пану” у боротьбі за те, щоб не зламатися, не дати “кинути себе під ноги”. Бо тут платять гроші…
Маючи “початковий капітал”, починаю думати над тим, скільки бракує “до повного щастя”. Рівно ж хочу й поділитися чи, може,.. відкупитися…
Шукаю щось гарне, потрібне і своїй дитині, і племінницям, і сестрам… Догодити усім, не образити нікого, бо тепер маю таку можливість.
Складаю сумку-передачу. Одяг, солодощі, кілька фото… Ніби нічого особливого, а на кілограмів десять потягне. Зверху надпис зі адресою, перемотаний скотчем, – готово!
Щонеділі біля українських бусів завжди людно. Хтось приніс передачу, хтось забирає гостинець з України, просто поспілкується. Моя сумка на тлі інших здається краплею в морі, бо наші люди живуть за принципом “у хаті все згодиться”. Уважний водій, щоб не помилитися, поволі вписує у зошит прізвище отримувача і прикріпляє порядковий номер. Бажаю щасливої дороги і повертаюся у звичну буденність.
За кілька днів перевізник вже у ролі “позаштатного” поштаря. Телефонує: “Доброго дня, це родина Петренків? Для вас є передача. Якомога швидше приходьте “.
Звичайно, для усіх це радісна новина, тож квапляться і мої рідненькі забрати пакунок, поглянути, чим їх потішу цього разу. І бабуся якраз приїхала. “Бабусю, нам є передача з Італії, – кричать діти, – зараз підемо забирати. Там багато добренького є”.
…Дзвінок у двері. Немолодий чоловік в окулярах запитав прізвище. Знайшов його у списку і вручив пакунок.
…У хаті шум і рейвах, Софійка має нову ляльку, Настуня – медведика, Юрчик – нові джинси, а Ігорчик – м’яча. А бабуся дивиться і тихенько плаче, бо знає, що гіркий хліб на чужині.
Інна ШЕВЦОВА
