Поезія Лідії Дорош

Мій дім

Проміння сонця вдарило в вікно,
я заплющу очі, щоб намить побути вдома,
я закрию штори, бо мені вже все одно,
і радіти я не маю з чого.
Мої мрії залишились на краю,
мої мрії залишились вдома.
Я не знаю, куди тепер йду
і для чого йти мені, для чого?
Я ходила довго по чужій землі,
я блукала, загубила щасття.
Ти скажи в якій дім стороні,
подай руку хай почую ласку.
Проміння сонця зігріватиме щодня,
не зігріє так як гріло вдома.
Я молитимусь, молюся я щодня,
щоб назад відкрилася дорога.
Мої мрії не будуть пусті
і не будуть марні сподівання,
я свій шлях шукала в чужині,
я не перша і я не остання.
Я хотіла впізнавати світ,
не хотіла здатися слабкою.
Я пішла не дивлячись на слід,
тепер мій дім далеко за спиною.

Лети!

Пташка маленька не літає високо,
не тримайте її за крила.
Кораблик, що тоне, потоне глибоко —
поламані в нього вітрила.

І кожен хоче чогось досягнути,
долетіти до якоїсь вершини,
але ніхто не може збагнути —
скільки у ньому є сили.

Пташці, що полетить зависоко,
сонце спалює крила;
Кораблику, що пливе в море широке,
вітер ламає вітрила.

Навіщо, кораблику, навіщо плисти
в то синє безкрає море?
Якщо під тобою річенька чиста
на ній не спіткає горе.

А ти, пташко, куди полетіла?
За обрій? Щоб побачити сонце?
Навіщо ж ти свій дім опустила,
не повернешся в своє віконце.

Де можна літати? Куди можна пливти,
так щоб життю радіти?
Як досягнути своєї мити,
щоб від вогню не згоріти?

Лити, пташко, високо лити,
для того у тебе крила.
А ти, кораблику не бійся — пливи,
поки буря тебе не втопила.

І тільки лишилось нам помолитись
за ті загублені душі,
що кудись полетіли, кудись попливли,
вони — були відчайдушні!

Бабця

Стара бабця сидить біля вікна,
вкрав світ дітей,
вкрала їх чужина.
Сірі очі твої так сумно дивились,
діти твої далеко,
десь залишились.
Щодня ти дочок і сина чекаєш,
і подумки час назад повертаєш.
Про маму свою ти завжди пом’ятала,
на старість її не зилишала.
Чому………чому час втікає?
Чому стареньку тебе так карає?
В тебе серце болить
і руки трисуться.
Діти твої назад не вернуться.
Гніздечко далеко собі збудували,
до тебе, мов в теплі краї прилітали.
Вони тебе люблять
й на тебе чекають,
тебе в чужину вони забирають.
Але ти не поїдеш, ти не одна
в тебе тут все —
твоя тут земля!
І знов поглядаєш у своє вікно
і краще дороги би там не було.

Слова

Україну на карті я відшукаю
і подумки знов туди вирушаю.
Я знаю життя там не просте —
там шукають всі правду.
Де ж вона є ?
А правда живе у наших серцях,
в наших рідних казках,
віршах і піснях.
Дітей навчають народні казки,
і всі хай читають українські книжки.
Закрийти всі очі, почуйте слова;
почуйте ви те, що вас просить земля.
Тепер ви дивіться і не мовчіть,
ви правду почули і тепер щось робіть.
Хай пролунають слова,
українські слова.
Хай почує їх світ,
хочу чути їх я!