Marianna Soronevych
Коли вона приїхала вперше, не вимовила ні слова, ще на порозі я помітила дивний вираз її обличчя — ні сумний, ні веселий, просто якийсь інакший. Кілька років тому я почала вирізняти з натовпу жінок з цим дивним виразом обличчя. А потім їх стало так багато, що все злилося в один потік.
Добре там, де нас немає
Вона заробітчанка. З етичних міркувань не називатиму її прізвища. Зрештою, й міркування не етичні, просто в іншому разі вона відмовилася б спілкуватися відверто. Навіщо то їй?
Уже шість років Ірина в Італії. Вона не може жити там, бо тут дитина й такий-сякий чоловік (був би нормальний, зауважує співрозмовниця, сиділа б вона вдома). Проте не може Ірина прижитися вже й тут — не минає місяця, як перебування на батьківщині починає крапати соляним розчином на оголені нерви. Вибивання в установах довідок й іншої проштампованої макулатури просто доводить до сказу. Ремонти по-українськи, масові закупки доводять, що вона вже нічого не розуміє в грошах: спочатку все здавалося так дешево, а потім виявилося так дорого. Ось тільки донечка… Вона вчиться в університеті, розумниця. Відмінно в неї виходить: «Мамо, мені не пасує ходити в минулорічному пальті», «Мамо, влітку я би хотіла відпочити в Болгарії», «Мамо…»
А порядні жінки вдома…
Торік Ірина приїжджала у відпустку до України вже леґалізованою. Відчула себе «білою» людиною. Не тремтіла на митниці, та й дорога їй втричі дешевше обійшлася – замість трьох-чотирьох сотень дісталася до самого дому за 100 евро.
Час від Італії до українського кордону минув як мить, а щойно перетнули нашу митницю, почалося – гоп-стоп — рідне ДАІ. Все наче у гумористичній загадці: «Хто пасеться на асфальті й вагу набирає?» Після кільканадцятої зупинки розлючені жінки ледь не побили даїшника.
А 35-річний італієць, який цим же автобусом їхав в Україну в гості, з’їв ледь не пачку валідолу. «Хто ж йому, бідоласі, порадив добиратися бусом, — дивується Ірина, — італійський мозок не здатен перетравити українські реалії».
Погостювала Ірина тоді місяць вдома, а повертатися до Італії довелося на похорон. Уже третій. Третя бабця, за якою українка доглядала, відправилася на той світ, хоч у 96 років уже й не гріх. А Ірині знову довелося шукати роботу…
Роботу… Років три-чотири тому жінок у Італії облетіла звістка: по італійському телебаченню виступав тоді ще президент України Кучма і заявив, що порядні жінки сидять вдома, а повії по закордонах роз’їжджають. Зачепило тоді міцно, назавжди зацементувавши ненависть до всіх, хто при українській владі.
У кожного своя Італія
Ірина всміхається білосніжними штучними зубами. Не одна вона втратила свої зуби на заробітках. Чи то клімат італійський українським зубам не підходить, а може, просто наші заробітчанки не дозволяють собі ходити до закордонних стоматологів. Якщо банальна пломба коштує 100 евро, то дешевше привезти «цвинтар у роті» додому.
Щастя, що в Італії не рабо-власницький ринок і господарі в зуби українкам не заглядають. Однак, коли беруть на роботу, зважають на зовнішній вигляд, скажімо, щоб жінка не була надто худою (одна наша краянка через непомірну худорбу не могла тривалий час влаштуватися працювати в жодну сім’ю, італійці вважали, що вона хвора). Також надають перевагу жінкам старшого віку, молодість не в пошані з моральних міркувань. Зрозуміло, знання мови – величезна перевага при пошуку роботи. Рекомендації, хоч і неофіційні, теж можуть відіграти свою роль.
– Можливо, хтось уже й написав посібник для виживання українців в Італії, — каже Ірина,- а я знаю одне – у кожного своя Італія.
Мудрий дядько Дейл Карнегі (той, що все хотів навчити людей розуміти один одного, дружити й не нервуватися) писав, що одна людина крізь тюремні ґрати бачить каміння, а інша – зорі. Так, у кожного своя Італія. Однаково Ірина радить, виїжджаючи на заробітки, викинути поради психолога на смітник, вони не знадобляться. А ще туди ж відправити посібники з італійської мови. У побуті італійці, як і ми, не спілкуються літературною мовою, тим паче, в різних реґіонах своя вимова. Зрештою, побутові фрази, на кшталт «принеси-подай», засвоюються дуже швидко. Не обговорювати ж сонети Петрарки їдуть українки за кордон. Усе навпаки, кілька міцних висловів рідною мовою в репертуарі не зашкодять. Щоб десь-колись висловитися від душі: італійці не розуміють, а нашим хоч якась психотерапія. Яка повага до українців?
Про те, що було шість років тому, Ірина згадує неохоче. Їхню, так би мовити, туристичну групу висадили з автобуса на відомій площі Гарібальді – і чао, сеньйорини. Ні знайомих, ні знання мови. Тоді було страшно, бо просто – страшно.
Ночувала в низькосортних притулках, переповнених нашими ж заробітчанами, повіями, волоцюгами. Харчувалася самими мандаринами. Молода росіянка принесла їх великий пакет і того ж дня зникла з притулку назавжди. А Ірина цитрусові тепер не їсть взагалі. Побачене Іриною в перші дні перебування в Італії – не кіно. Це навіть не дно, оскільки демонстрація найнепривабливіших і найаморальніших людських рис лежить на поверхні. У повії беруть усіх запросто, каже Ірина, є такі рівні цієї справи, коли не мають значення ні вік, ні вага, ні національність — ніщо… Тут же й вічно п’яні слов’янські чоловіки: крадуть, сплять під вагонами, вже й прізвищ своїх, мабуть, не пам’ятають… Багато чи мало таких земляків у Італії, однак виявилося достатньо, щоб про українців склалася погана думка.
— Яка повага може бути до наших заробітчан? – розводить руками Ірина. — Як якесь бидло зарекомендували ми себе за кордоном. Я ж розповіла Ірині історію, яку нещодавно розніс по місту людський поголос. Одна заробітчанка, доглядаючи за старим італійцем, за окрему плату надавала й інтимні послуги. А коли зібралася на батьківщину, син старого заплатив їй додатково тисячу евро, мовляв, на лікування. Уже в рідному селі жінка довідалася, що ВІЛ-інфікована, а тоді просто взяла і наклала на себе руки. Можливо, нелеґалку з невідомої країни й узяли на роботу заради інтиму для хворого чоловіка. Моя співрозмовниця у відповідь тільки сумно зітхнула.
«Не вірю я у ваші сльози»
Як не намагалася Ірина з самого початку налаштуватись на те, що все стерпить у роботі, як не пробувала усвідомити себе безправною служницею-нелеґалкою, однаково плакала, місяць не просихаючи від сліз. Можливо, навіть повернулася б в Україну, але не відпускали позичені під відсотки гроші. А відтак стала звикати до своєї тюрми. Вже за два роки, спілкуючись з новоприбулими, особливо молодими жінками, заспокоювала їхні страждання такими словами:
– Не вірю я у ваші сльози. За кілька місяців забудете про чоловіка, потім менше згадуватимете про дітей. А за рік навряд чи й самі захочете повертатися додому. Пропрацювавши в трьох родинах, Ірина склала для себе формулу оптимальної роботи: це має бути догляд за перестарілою жінкою, яка хоча б трохи сама пересувалася, а її родичі жили окремо. Кепський характер бабці – півбіди (хто платить, той і замовляє музику), головне, щоб серйозних відхилень у психіці не було. Адже перша робота моєї співрозмовниці полягала в догляді за психічно хворою жінкою. Спати з нею доводилося в одному ліжку. Хоча про який сон мова, це був стан постійного напівдрімання. Відтоді сон у Ірини надзвичайно чутливий. Навіть по приїзді додому вона не може спати інакше.
І тут же моя співрозмовниця зауважує, що сприйняття дому набуло для неї розмитих обрисів ще під час першого приїзду з Італії, коли чоловік дорікнув їй, мовляв, що це за робота така — в лайні порпатися.
– Погоджуюся, смердять ті гроші, ще й як смердять, – нервує Ірина, стискаючи кулаки, — але тут за них роблять ремонти, купують авта, квартири, діти вищу освіту здобувають. Ну хоч би хтось з гонору відмовився від тих брудних грошей.
Риторичне запитання: чим пахнуть гроші? Можливо, до маленьких купюр ще можна принюхуватися, а ось чим сума більша, тим чомусь менше від неї неприємного запаху. У середньому такі, як Ірина, заробляють по 500-800 евро в місяць. Зарплата різниться не тільки залежно від реґіону Італії, а ще й від конкуренції. Чим більше охочих доглядати за старими, тим нижчою стає оплата.
Два боки медалі
Минулорічне узаконення українців в Італії принесло двоякі зміни. Заробітки впали — із зарплати треба сплачувати державі податки. Однак леґалізовані жінки отримали право вільно їздити країною й додому у відпустку. Також у разі свавілля італійців наші землячки можуть звернутися до поліції, а закону в цій країні дуже бояться. Тепер Ірина працює на півночі Італії. Каже, що якщо Україну умовно поділяють на схід і захід, то в Італії вона відокремила б північ і південь. Більшість заробітчанок починали з півдня — славнозвісних Риму, Неаполя і його околиць, де нижчі заробітки й, можливо, вимоги. Тут сконцентровано квіту з усього світу: молдавани, поляки, албанці… Усі перетасовані, як карти в колоді. Перше враження Ірини від тутешніх італійців – метушливі, дуже галасливі. Вузькі вулички з розвішаною білизною від домі до домі, якісь неймовірні правила дорожнього руху, словом, класичне італійське кіно та й годі.
На північ Ірина переїхала, коли освоїла мову. Вважає, що люди в цій частині країни спокійніші, інтеліґентніші. Тут (принаймні, раніше) була більшою оплата й менше заробітчанок. З часу введення леґалізації для українців численні потоки заробітчанок вирушили з півдня на північ країни, і тоді сотні жінок залишилися там без роботи. Безумовно, родини, в яких працювала і працює Ірина, заможні, отож і бачить вона один бік медалі. А є пересічні італійці, такі, що заробляють чи не так само, як наші заробітчанки. Проте саме облаштування суспільства… Адаптуватися українцям там важко, а повернутися в Україну до нашого безладу несила.
— Запитайте будь-яку жінку, що повернулася з Італії, які почуття її охоплюють після тижня перебування на Батьківщині? – розмірковує Ірина. – Усі дадуть відповідь – роздратування.
Марина Карасьова
Українська газета “Час”
_____________________________________________
Більше новин:
