Marianna Soronevych
Як зрозуміти наших заробітчан? Треба стати ними! Журналістка „Експресу” восьмий місяць у рамках унікального журналістського експерименту доглядає італійську мільйонерку
Я і моя 96-річна мільйонерка.
…В Україні я залишила дипломи двох престижних національних університетів (один з них — найстаріший у Європі, а другий закінчив екс-президент Віктор Ющенко), гарну роботу в „Експресі”, родину, неповнолітнього сина та валютний борг — іпотечний кредит на 35 тисяч доларів США плюс щомісячні проценти та квартиру в банківській заставі.
Останні вісім місяців я працюю баданте, що українською можна перекласти як доглядальниця, вихователька.
— Про свої освіти тут можеш забути і нікому не розказувати, — у перший вечір мого життя в Італії порадила мені Олена, в якої я спершу винаймала ліжко-місце у Болоньї, місті на півночі Італії. — Я також маю дві вищі освіти — українську й англійську філологію, чимало років працювала головою селищної ради у Кіцмані на Чернівеччині. Але все покинула і працюю прибиральницею. Запам’ятай, що італійські задниці для всіх — однакові!
На відміну від багатьох українців, що прагнуть за кордоном знайти кращу долю, до своєї поїздки я поставилася серйозно і готувалася заздалегідь. Не тільки вчила мову, а й читала всі можливі новини з цієї країни. Тож, їдучи за кордон, мала непоганий лексичний запас і знала, приміром, чим різняться обов’язки Сільвіо Берлусконі і Джорджа Наполітано.
Тепер я доглядаю 96-річну синьйору. Живу разом з нею, харчуюся її коштом та прибираю в домі.
Отак живуть італійські мільйонери, які тут займаються переважно наркотиками, зброєю й іншим високоприбутковим нелегальним бізнесом.
Перші півроку взагалі здавалося, що я не живу, а сплю. І все це сон. Ніби я вже у потойбічному світі й тільки очі мої все бачать. Тепер призвичаїлася.
Щиро кажучи, я роблю звичайну хатню роботу, за яку в Україні ніхто не платить. А на півночі Італії за це дають від 800 до 1200 євро. Досить скоро я дійшла парадоксального висновку, що махати ганчіркою чи мітлою набагато легше, ніж думати головою. Після України, де я важко працювала розумово по 15 годин на добу, закордонні заробітки мені здаються раєм. Італія й справді рай з її кліматом і природою: море, гори, скрізь чимало фруктових та вічнозелених дерев.
Вільного часу маю багато, бо що можна робити 24 години у хаті? Спершу це мене дивувало, а тепер вже звикла. Є комп’ютер та інтернет безплатний, бо у мене антена тягне вай-фай зі стоматологічного центру навпроти. Завдяки проекту Е2, оформила через інтернет передплату „Експресу” (www.expres.ua), читаю його з комп’ютера — комфортно переглядати під італійською маслиною газету рідною мовою.
А спочатку читала романи любовні. Коли була в Україні, то не розуміла, для кого їх пишуть, коли ж приїхала в Італію, збагнула — для українських баданте. Перечитала іронічні детективи Дарії Донцової, любовні драми на всяк смак. А ще мала час на молитву. По дві години щодня молилася, слухала духовну музику — на флешці привезла записані богослужіння. Таке враження, що я не в Італії, а в Україні, коли посиджу в неті і йду на кухню до своєї пані, яка там сидить цілий день, інколи хочу до неї українською щось сказати.
Я звикла до всього, крім одного, — моя родина там, в Україні. У моєму помешканні тепер живе журналістка Інна Сирник, яка також працює в „Експресі”. Вона вчить зі сином уроки та разом з моєю мамою доглядає його.
Якби не це, не кривлячи душею сказала б, що я навіть щаслива! Так-так, щаслива, а не тільки задоволена. Бо навіть не мріяла, що за кордоном у статусі заробітчанки мені буде так добре. В Україні з її цінами, безробіттям та курсом валюти легко зійти з розуму. А тут зарплата в євро і байдикуєш скільки хочеш! Виконуєш звичайну хатню роботу, за яку в Україні ніхто тобі не платив би 800 чи 900 євро. Є баданте, які заробляють місячно навіть 1500 євро, але треба мати щастя, щоб потрапити в таку родину.
Мені в Італії дісталася гарна робота. Сім з половиною років тут працювала полька, а польки завжди працюють на легких роботах. Але вона за щось посварилася із синами господині, і ті її вигнали. Тепер я сиджу зі своєю 96-річною Нормою. За українськими мірками вона мільйонерка, причому все, що має, здобула своєю працею. До 90 років працювала у власному кафе, як і її батьки. Досі має світлу голову і добру пам’ять, але треба допомагати їй одягтися, водити в туалет, готувати їсти. Живу я з нею у центрі села. Тут, на півночі, недалеко від Венеції, одне село закінчується і друге починається. У кожному селі є великий магазин, бо італійці дуже люблять попоїсти, вибір продуктів просто неймовірний, в Україні такого немає у щонайкращому супермаркеті. Я ходжу три рази на тиждень купувати продукти для себе і своєї синьйори. Вона їсть свою пасту (макарони) у різному вигляді, а я — фрукти й овочі, бо макаронів в Україні наїлася.
Купую ананаси, персики, абрикоси. Знахабніла і навіть варення з чорниці беру, хоча воно дороге. Купую навіть чорниці у власному соку, щоб зір поліпшити. А варення з абрикосів та персиків мені вже й не смакує.
В Італії дуже багато наших заробітчан. Часом здається, що це село — українське. На кожній вулиці працює зо п’ять українок, яких я знаю. У сусідстві зі мною працюють дві українки, одна з Хмельниччини, друга — з Львівщини. Тобто якщо хочу поговорити чи щось мені треба, вони завжди поруч. Моя родичка живе у сусідньому селі, і там також багато українок. Одне слово, в Італії не страшно, бо на кожному кроці свої.
Тут праця — як відпочинок.
Мій робочий день починається о 8.00 чи навіть о 8.30. Вранці п’ю каву з печивом чи круасаном — що собі куплю. Далі накладаю на лице маску з натуральних складників — дріжджів, жовтка, меду, лимона, фруктів, вівсянки. Поки маска сохне, мию посуд і підлогу. Підлогу руками тут ніхто не миє, бо скрізь плитка. Далі перу, якщо потрібно, провітрюю кімнату чи просушую ліжко. Приймаю душ і йду в магазин. Або сиджу в інтернеті. Раз на тиждень ще маску на волосся накладаю. Об 11-й годині починаю готувати обід, який починається о пів на дванадцяту. Готуючи обід, вмикаю телевізор і слухаю новини, музику чи переглядаю фільм. Мову я вже знаю на такому рівні, що майже все розумію.
На обід синьйора завжди їсть шматок м’яса та варені овочі — кабачок, цвітну капустку чи квасольку. А собі я роблю салати, до яких додаю родзинки, гранат чи ананас — усе, що маю під рукою. До салатів додаю печериці, помідори, огірки, перець, латук. Можна давати консерви з тунця. У середу та п’ятницю пощу, не їм м’яса, молока, яєць, роблю пісний салат. А ще варю собі борщ, який їм на обід цілий тиждень.
Після обіду, від 13-ї до 15-ї години, я вільна. Можу йти у парк чи до подружки додому.
Після обіду я знову в інтернеті. А що можна робити вдома цілий день? Пилюку щодня не буду витирати! Пополудні молюся, слухаю неаполітанську чи сицилійську музику, читаю.
Ввечері, о 19-й годині, вечеря, на яку моя господиня завжди їсть шинку і м’який сир. Я їм фрукти або шинку. Правда, перед вечерею, годині о четвертій-п’ятій, я можу випити капучино чи з’їсти щось, якщо хочу.
Мені пощастило також з тим, що двоє синів моєї синьйори приходять рідко і ненадовго. Їхніх дружин мати не хотіла за невісток, а тепер ті не хочуть її знати. З п’яти внуків за півроку бачила тільки двох, ті також приходять рідко. Хоча живуть близько. Воно й краще, що ніхто не лазить і не зазирає у кожен куток, чи чисто там.
Одне слово, щоб ви зрозуміли, тяжко я тут не працюю, як розповідають про свою роботу деякі баданте. Правда, роботи бувають всілякі. Є синьйори несповна розуму, такі, що ночами не сплять. Але ті українки, які тут давно, знають мову та мають документи, у таких родинах не працюють. Тільки ті, які щойно приїхали, бо в них вибору нема.
А наші люди до Італії їдуть і їдуть — щотижня бус привозить нових заробітчан. І найгірше, що більшість їх не знає мови. А без знання її тут важко. Якщо ж знаєш мову, ти на коні. Я, приміром, скрізь можу собі дати раду. Їздила вже й на море не раз влітку, в гори. Проїхала вздовж усю Італію… Одне слово, як кому пощастить. Мені, може, і пощастило, бо дуже молилася за добру роботу і добру долю.
Таке у мене життя. Всім українцям привіт і всього найкращого!
Віра ГРОДЕЦЬКА
„Експрес” № 119 (5442) 28 жовтня — 4 листопада 2010 року
