Marianna Soronevych
“Легко вам любити Україну, живучи за кордоном”- ця фраза так в’їлася в голови, що в її правдивість почали щиро вірити.
Хочу спробувати спростувати цю дурню.
Любити Україну з-за кордону дуже важко. Простіше, вигідніше, менш енергетично- та економічнозатратно любити країну перебування. Тим паче – вона (країна твого теперішнього перебуваня) тебе прийняла, прихистила, дала можливості і відкрила багато дверей. І велика частина українців за кордоном робить такий вибір – стає “чехом”, “поляком”, “італійцем”, і гаслом – виправданням вибирає – “А що мені та Україна дала”.
Але істина проста як двері: перш як стати “громадянином” країни перебування, ти маєш стати українцем.
Неукраїнець, не залежно від того, на яку національність вказує його паспорт – ніколи не стане свідомим громадянином ніякої країни, і ніякої користі своїм перебуванням їй не принесе. Це пристосуванці. Як казав Шевченко ” .. золотого Тамерлана онучата голі… “.
Любити Україну з-за кордону важко. Легко її любити знаходячись в теплих, рідних стінах. Щодня бачити звичні, рідні речі. Вимагати в держави захисту, прихисту, медичних реформ, рівних доріг, усміхнених держслужбовців, обурюватися – “а чого я маю малювати парту в класі дитини за свій кошт – це має зробити держава”.
Легко любити Україну, будучи в Україні. І дуже важко її любити, знаходячись далеко за її межами. Тому що її треба спочатку тут, за кордоном, “збудувати”.
Так, саме так!
Українець, де б не поїхав – всюди собі Україну будує. Тому що тут, за кордом, її нема. Її треба будувати. Своїми ручками. Своєю головою. Своїм коштом. Своїм часом. Тут, за кордоном, нема України.
Те, що ви маєте вдома, декому треба за кордоном будувати. Щоб діти вчили рідну мову в середовищі, де про Україну до недавна і не чули- треба “збудувати” школу. За приміщення платиться оренда, коштом батьків. Вчителі працюють на волонтерських засадах. Безкоштовно. От таким чином народжуються за кордоном українські школи.
Яскраві громади, які організовують великі українські свята за кордоном – це також – будувати Україну за кордоном. Безкоштовно тут ніхто нічого не дасть. Дозволи, організація – це все за кошт тих, хто будує собі Україну за межами України.
Яскраві виступи- це в вільний час бігти на репетиції, платити за оренду приміщення… За отим – “легко вам любити Україну з-за кордону” – стоїть праця, любов, самовідданість українця, який де б не був- українцем і залишиться.
Легко любити Україну, живучи в Україні. І дуже важко нести Україну в світ.
Світ же, в основному, не знає – що це таке – Україна. Представлення про Україну формує правильна зовнішня державна політика, і громади, які показують світу іншу Україну.
А для тих, в кого на таке моє пояснення, виникає обурливо – зневажливе – “То чого не повертаєтеся додому”- маю таке пояснення.
Еміграція в світі набуває щоразу більших маштабів, і стає звичним явищем, вона присутня в кожній країні світу. Переїзд за кордон – це те ж саме, що колись хтось з вас переїхав з села в місто, з міста в село, в силу певних життєвих обставин. Логічно, що людина починає пускати корінчики в землю, на якій опинилася, інакше найменшим вітром її здує.
Чим більше знаходиться в одному місці, тим більше вростає.
З’являється дім, родина, друзі, інтереси. І колись чуже місце стає тобі домом. В наш час немає суттєвих обмежень в пересуванні – благодатну землю для того щоб врости корінням, ти вибираєш довільно.
Українцем можна бути далеко за географічними межами України. І не бути ним, ніколи не покидаючи межі України.
Важко любити Україну з-за кордону. Це тим, хто в Україні, легко бути українцем і любити Україну. А в нас тут зовсім інша історія. Своя історія.
Останнім часом українцям в Україні привили ненависть і зневагу до тих, хто живе за кордоном. Для того є політичні мотиви і підґрунтя. Але про це не будемо. Будуйте Україну з середини, а ми – з-за кордону – і матимемо світом визнану країну, в якій комфортно жити.
Автор Оріана
