Marianna Soronevych
І гори,і море,і скелі високі,що вітер господар у них – краса невимовна! Груди твої сповнені щастя від побаченого,затамовують подих.І зається тобі,що ти не людина,а птаха,яка сягаючи небес,спостерігає за цією красою.
Але ж ти все таки людина і милуєшся побаченим з вікна автомобіля, який мчить тебе по серпантиновій дорозі з гори вниз. Ти дивишся на цю чудову панораму й не ймеш віри очам своїм-на що здатна природа!Яка чудова краса!..
Ген-ген синіють скалисті гори,подекуди вкриті розлогими низькорослими деревами,що характерезує сардинський край.То тут,то там,випинаючи свої груди до сонця,розляглися невеличкі поселення,які звуться -кампаніями. І отари овець,немов суйовджені хмаринки,розсипані по зелених пасовиськах…
А машина все мчить і мчить тебе у низ,і ти нараз опиняєшся посеред височенних гір,які неначе підприрають небо.Тут повітря чисте до прозорості! І ти,задерши голову вверх,уже з низу,милуєшся витвором природи:чуденацькими візерунками обривистих круч,широким плаєм,простеленим поміж гір,сонечком ,яке неохоче,поволеньки відкочується до обрію…
І нараз,посеред цього захоплюючого видовища,бачиш рукотворний витвір мистецтва, – височенна і самітня церква!..Яка краса! Яке творіння! Яке мистецтво!
Спокійно і тихо навкруг.Затамувавши подих підходиш все ближче і ближче. І ось стоїш така маленька перед тією величною красою! Якась особлива насолода від побаченого,огортає твою душу.Наповнює її радісттю і підносить до небес!
Підійшовши ще ближче,вдивляєшся в візерунки на вхідих величезних желізних дверях у храм і бачиш на них Вознесіння Пресвятої Богородиці до неба! Легенько і ніжно торкаєшся цього творіння у міді і відчуваєш не холод металу, а тепло,яке заповнює твоє єство і полонить його цілковито…
Помолившись і попросивши благословення на добрі діла,відступаєш кілька кроків нвзад і милуєшся візерунками,які вистояли під дощами і магистральними сардинськими вітрами понад вісімсот літ!
Чомусь враз на очі навернулися сльози.Чи то від побаченого,чи то від теплих і лагідних очей людини,яка поруч тебе спокійно спостерігає за тобою і зовсім не завжає своєю присутністю.?Чи тому що враз відчула себе маленькою дівчинкою перед своєю маленькою дерев”яною церковцею,яка теж простояла вже понад шістсот літ! І ще довго служитиме людям,навчаючи їх добру і Всевишньої любові!
Чи,можливо ,тому.що пригадалася мама:маленька,тиха і беззахистна,з добрими голубими,як небо,очима і ніжною милою усмішкою на вустах?..
А,можливо,все це разом взяте,справило на тебе таке сильне враження,що сльози самі по собі виплиснули з очей,начебто дякуючи тобі за побачене?…
Хто зна – чому? Ось так, розмірковуючи над минулим,повертаєшся до теперішнього реального життя.
Щастя і радість огортає твоє серце від побаченого,а ще від того,що поруч тебе цікава,розумна і добра людина,яка відчуває твій стан.Розказавши історію цього архітектурного витвору.не заважає тобі.а допомагає мовчки осягнути все побачене!..
Нараз оглянувшись,вражає тебе чудовий захід сонця.О,як це прекрасно! Шкода,що я не маю хисту художника,щоби відтворити все це на полотні. Сонечко,натрудившись за день,однак без особливої охоти, відкочується чим раз далі до обрію,розсипавши по небу свої останні промені…Ось вони з червоним відблиском попливли по небу,переливаючись в ледь помітних легких хмаринках…
Промінь за променем,ховаючись за обрій,туляться до купки і вже велике червоне коло поволі поволі,блиснувши на прощання останнім яскравим промінчиком,відходить до сну.
А ти,стоячи ось тут,в долині поміж гір у цей надвечірній час,бачиш нову,цікаву,чаруючу і вражаючу картину природи.
Гори,хоча скелисті та високі,але зовсім не ворожі, навпаки-тихі і спокійні манять табе вгору. Мовляв:-іди ген-ген високо і поглянь у низ,-побачиш,яка краса розкриється перед тобою!.. ти ,все по цій же серпантиновій дорозі мчиш угору,а дивишся вниз і бачиш,як те міісце, відкіля ти милувалася навколишнім світом,переходить у маленьке коло.А навкруг нього височенні гори,які стережуть його.
Все вище і вище мчить автомобіль,а ти сидиш тихо тихо з широко відкритими очима аби щось не пропустити,що відбувається попереду:нараз ти наздоганяєш захід сонця і мчиш за ним,Яке прекрасне видіння!!!
Тепер ти уже зверху дивишся на червоне коло сонця і бачиш,як воно хитрюще, по-змовницьки ще раз лизнуло тебе по щоці своїм червоним променем,немов дякуючи тобі за те,що наздогнала його,щоби на сьогодні попрощатися з ним…
…Зникло червоне коло і лише відблиски від нього розпливлися широко по небу. Серце щасливо і рівномірно постукує у грудях відпобаченого,а душа наповняється піснею:
“Вже сонце низенько.
Вже вечір близенько.
Ой вийди,ой вийди
Ти,моє серденько!”
Моєю піснею! Українською! Рідною!
І я співаю її на повні груди!Співаю і не відчуваю,що я на чужині.Бо сонце і небо,і гори, і море,і вітер,і хмари – єдині! Усе це живе і все це єдина природа,що називається
ЖИТТЯМ! А життя- пркрасне! Любіть його!!!
Анна Буковська, Сассарі
