Дощ на чужині

Так, друже, життя – це складна штука, хтось сказав що треба виростити сина, побудувати дім та посадити дерево, потім одружити онуків, дочекатися правнуків; хай кожен з нас сам є ковалем власного щастя але його треба прожити так, щоб принаймні десь у глибокій старості зрозуміти різницю між Нашим та чужим, хай навіть і дощем. До речі…ти любиш дощ?….

Привіт, друже!….Тобі також не спиться? Знаєш,напевне з роками росте моя сентиментальність, приходить безсоння, різні думки не дають спокою. Я навіть взявся за перо, пробую ці думки вилити на папері. Якимось дивним чином хаотичний безлад у моїй голові подає команди пальцям, і ті впевнено клацають по клавіатурі комп’ютера, залишаючи потім на екрані все у чіткому порядку. Ось і зараз…. За вікном падає дощ. Ти любиш дощ?У ньому є щось незвичайно потаємне. Пам’ятаєш пісню: “А у Мілані тепер дощі, такі ж самі як і у Львові…”. Ні, не такі ж самі! Тут вони якісь бездушні, просто маса води рутинно обмиває величезне місто; здається ніби хтось невидимий і могутній мовби за графіком просто увімкнув цей дощ та дивиться тепер на годинник щоб через певний проміжок часу закрутити кран і вимкнути. У світлі вуличних ліхтарів видно незкінченний потік  крапель що потім байдуже розіб’ються об землю. Відомий мегаполіс живе своїм нічним життям, всі кудись спішать, такі ж байдужі як і дощ…

У нас все по-іншому. Згадай звичайну тернопільську зливу. Спочатку далекий гуркіт грому ніби попереджає всіх перехожих про наближення грози. Люди пришвидшують крок, молоді хлопці та дівчата голосно перемовляються, створюючи цю веселу атмосферу коли десь глибоко в грудях спалахує запал, що викидає величезний заряд адреналіну разом із першими краплями дощу. Наші, українські крапельки, мені уявляються Капітошкою з відомого мультфільму – такі ж завжди усміхнені та радісні, гомінливі і приємні. Ти підставляєш обличчя під дощ і відчуваєш як тепла, м’яка та ніжна вода пестить твою шкіру, ніби змиваючи всі проблеми та бруд, що назбирався за сонячні дні. У калюжах весело тріскають бульбашки, краплі води барабанять по бляшаним дахам будинків, листя дерев насолоджується живильною вологою; невтомні трудівники-тролейбуси рятують у своїх салонах мокрих до нитки але веселих тернополян; вуйко Влодко, мій сусід, той що продає смажене соняшникове насіння перед залізничним вокзалом, лаючись, збирає клунки, ховається під пішохідним мостом і тут, вже у безпеці, пропонує купити свій крам таким же як і він напівмокрим громадянам. Злива вимиває та напуває енергією місто, наповнюючи його новими кольорами і пахощами свіжості; через хмари невпевнено пробиваються сонячні промені, веселі струмочки з дощівкою зникають у нетрях каналізації, люди закривають парасольки. Життя продовжується…

Я і не думав що про дощ можна так багато писати. Ти, напевне, також вражений, тому що побачив описане мною ніби наяву, правда? Так, на Батьківщині навіть звичайна непогода здається якоюсь ріднішою, навває спогади і,як не дивно,лише приємні.Тут,за багато  кілометрів від рідного дому, з дощем у мене пов’язані лише згадки про безкінечне чекання автобуса довгими осінніми вечорами після важкої роботи; роздратування, коли з-під коліс повз проїжджаючої легківки на тебе виливається ціле море холодної дощової води; коли, промоклий до нитки, штовхаєш чотири важкі бідони зі сміттям, по два у кожній руці, і не жалієшся на долю, тому що це твій труд, який приносить заробіток і теплу вечерю як закінчиш працювати; коли на велосипеді повертаєшся з роботи та перед собою бачиш лише непрохідну стіну дощу але, зціпивши зуби, вперто крутиш педалі бо вдома тебе чекають добра, лагідна, мила та найкрасивіша у світі дружина і хитре личко пустуна-синочка. Так, друже, життя – це складна штука, хтось сказав що треба виростити сина, побудувати дім та посадити дерево, потім одружити онуків, дочекатися правнуків; хай кожен з нас сам є ковалем власного щастя але його треба прожити так, щоб принаймні десь у глибокій старості зрозуміти різницю між НАШИМ та чужим, хай навіть і дощем. До речі…ти любиш дощ?….

Володимир