Marianna Soronevych
Минулорічний мій заробітчанський дебют на трускавці закінчився словами, що ноги моєї більше там не буде – сповідь заробітчанки.
Проте минув рік, кістки боліти перестали, все якось забулось. Після фінансово виснажливого карантину вирішила знову випробувати удачу на плантаціях.
Спокуса підзаробити переборола страх, і я ризикнула. На власній шкірі я відчула, які хитромудрі схеми придумують українські водії, щоб доставити заробітчан, як працювалось в умовах карантину та які нові сюрпризи чекали заробітчан цього року.
Трохи їхала, трохи йшла…
Вкінці травня, коли ще були закриті візові центри, отримати робочу візу було практично неможливо. Робоче запрошення від фермера, біометричний паспорт та страховка – пакет документів, з якими ми рушили за кордон.
Перший сюрприз чекав нас у дорозі. Ціна на бус зросла утричі. Як ми будемо перетинати кордон, водій не зізнавався, тільки віджартовувався, що на місце дислокації нас доставлять. На вісім сидячих місць взяв дев’ятеро людей. Сидіти було незручно, тому він люб’язно запропонував комусь їхати у багажнику.
Обурюватись вже не було сенсу, адже всім треба їхати, тому моя напарниця, 62-річна пані, погодилась. До кордону вона їхала лежачи на матраці на валізах. І це за 300 злотих! Доїхали ми до пункту пропуску Медика-Шегині. Взяли валізи і рушили на піший перехід. Водій побажав нам щасливої дороги і сказав, що на польській стороні нас чекатиме інший бус.
Схема у перевізників була така: один водій їхав до Польщі, відбував там двотижневий карантин і потім вже довозив-забирав клієнтів з кордону у Польщі. Його напарник аналогічно працював на українській стороні.
Наступний шоковий удар був на пішому переході. Кінця черги не було видно, сотні людей з валізами пеклися під палючим сонцем. Про якусь дистанцію і мови не було. Всі тиснулись, знімали маски, вода закінчилась, туалету немає. Черепашачими кроками ми сім годин йшли сто метрів до польського кордону. Ну, це ще нам повезло, бо на початку червня люди по двадцять годин чекали.
Читайте також: Ірина Сидоренко. Український стиль у часи пандемії в Італії
Кінця черги не було видно, сотні людей з валізами пеклися під палючим сонцем.
Єдине питання, яке звучало у черзі серед заробітчан: чи пропустять? Через огорожу бачили, як повертаються ті, кого завернули. Хвилювались, панікували, на руках писали адреси обсервації, щоб не забути перед польськими прикордонниками. Хоча всі заробітчани знають, що перевозити м’ясні та молочні продукти заборонено, майже кожен сховав шматок сала чи банку паштету у гумові чоботи.
Раптом хтось у черзі сказав, що чоловіка завернули через те, що перевозив яблука. Тоді всі почали викидати з валіз всю їжу, хто що мав. Що могли – їли, решту просто лишали на землі. Тушонки, паштети, сало, буженина, ковбаса, сир, консервовані гриби, огірки та помідори. Цілий магазин можна було б відкрити…
На кордоні всім виміряли температуру. Оглянули сумки і уточнили місце обсервації. Прорвались. Біля найближчої «Бедронки» нас дійсно чекав інший бус, який довіз нас до панів.
Ця хімія– їстівна…
Цього року літо запізнилось. У кінці травня, коли зазвичай починається ягідний сезон, трускавка була ще зелена. Нас посадили на двотижневий карантин, але працювати на полі було дозволено, тільки не контактувати з іншими людьми. У нашого пана працювали ще дві полячки, тому нас возили в окремому авто, на полі вони два тижні до нас не підходили, прикривались рукавами, коли ми наближались.
На вулицю чи до магазину виходити не можна було. Проживання у панів безкоштовне, деякі фермери годують своїх працівників. Нам давали тільки овочі супового набору, помідори та огірки. У попередні роки ці пани давали на поле і мінеральну воду, цього року – поскупились, сказали, щоб ми собі компот з ягід варили.
Поки достигала трускавка, ми пололи, сапали, чистили сад… Кілька днів сиділи без роботи. Із закінченням карантину полуниця таки почервоніла. Почався «висип». Оскільки цього року сильної спеки не було, виходили на город о 6.00 і рвали до 12.00 Година обіду і ще п’ять-шість годин праці.
Ніяких вихідних – ні в суботу, ні в неділю, ні на Святу Трійцю. Зціпивши зуби, відпрацьовувала по 12 годин щодня.
Спочатку рвали зігнутими, потім навприсідки, далі – на колінах. Перепочинку чи перекуру не робили. Кожен старався нарвати якнайбільше. За тиждень такої натужної роботи для мене втратило сенс усе, чим жила до заробітків: політика, свіжа газета, гарна книга, фейсбук. Постійний біль у спині і ногах згодом притупився, став звичним. Ніяких вихідних – ні в суботу, ні в неділю, ні на Святу Трійцю. Зціпивши зуби, відпрацьовувала по 12 годин щодня.
Читайте також: Сповідь заробітчанки: «Їдеш за останні гроші в один бік і не знаєш, що тебе чекає»
Щоб не падати духом, ставила собі «цілі»: нарвати не менше 50 луб’янок до обіду. Коли виконувала «план», гордилась собою, тішилась майбутніми заробітками. За луб’янку цього року платили по 2 злотих. Така ціна дуже злила фермерів. В середньому ми наривали 100 кошиків в день.
Пан постійно жалівся, що для них цей сезон збитковий,адже ціна на ягоди на ринку низька, а працівникам треба велику «касу» заплатити. Проте діватись було нікуди, без трудолюбивих і невтомних українців фермерства залишаться безрукими. Поляки, навіть попри кризу, не спішать іти працювати на город. Ханойка, румба, роксана, гранда роза, апріке, мальвіна… Кожен сорт полуниці має свої смакові властивості.
Рання, пізня, велика, дрібніша, солодка, «кормова» (велика і без смаку)… Але головний секрет ягідного урожаю – щоденні обприскування хімією. Ще ввечері все зелене, проїде пан трактором з обприскувачем, підживить і на ранок – вже все червоне, аж вишневе. Так само і у садах. Черешні, вишні, сливи, яблука скільки раз окроплюють різними обприскувачами, що вони аж блищать.
Щоб черв’як не їв, щоб не гнили, не обпадали, щоб швидше дозрівали… Від хімії шкіра на руках почала злазити (хоча ми працювали у рукавицях), почалась алергія – все тіло свербіло, чхали, у горлі пекло. На моє здивування, як можна скільки хімії використовувати, фермер віджартовувався, що «то не шкодить». Тепер зрозуміло, чому яблука можуть стояти до наступного літа.
Вночі 10 червня у нашому окрузі (Сухачовський район) пройшла сильна злива. Городи залило, а вдень була сильна спека. Вся ягода «зварилась» і почала гнити. Видовище було плачевне. Фермер від розпачу рвав на собі волосся. Рвали гнилу, смердючу ягоду, яка розлазилась у руках, на скуп. Цікаво, що потім з цього болота робили? Тепер йогурти і соки зі смаком полуниці я в житті купувати не буду…
Читайте також: У римському Колізеї запущено аудіогід українською мовою!
1 липня скупи закрились, відповідно, закінчився трускавковий сезон. Якраз достигли ранні вишні та шпарагова квасоля, черешня цього року обмерзла. У садах працювали по 9-10 годин, отримуючи по 11 злотих за годину. Щедро нагодовані добривами вишні вродили так рясно, що гілля гнулось.
Робота легша, ніж на трускавці, але й заробіток вже не той. Коли пани розраховувались зі мною, щедро запрошували приїжджати на наступний рік. Хоча заохочення ніякого не дали. Навпаки, за ті гнилі трускавки, які ми рвали на скуп, заплатили уже по 1,50 злотих. Нічого не обіцяла. Рік великий.
Додому вертались ми теж бусом, але схема була вже трохи інша. До кордону нас віз один водій, на пункті пропуску за кермо сів один з пасажирів, який вертався додому, а на українській стороні вже чекав напарник, який щойно відправив бус до Польщі, а нас «прийняв». Слід зазначити, що українські прикордонники службу несуть «відповідально»: трусили нашими торбами із закупами, відкривали коробки, обмацували лахи, щось міряли, важили, шукали… Заледве домовились «по доброму».
Яна ЖУРАКІВСЬКА
Ми хотіли б залишатися із вами у контакті. Запрошуємо приєднатися до групи у Facebook Українська газета – видання для українців в Італії
