Marianna Soronevych
Учасник одного із найпрестижніших конкурсів кравців «Золоті ножиці», італійсько-український кравець високої моди планує відкрити ательє та школу високого мистецтва у Луцьку
Протягом 15 років чоловік працював у столицях світової моди Римі та Мілані. Серед його клієнтів є принци, графи, відомі актори та кінорежисери. Нині Руслан живе в Україні. У своєму рідному місті, Луцьку, планує відкрити ательє та школу високого мистецтва, що стане своєрідним чоловічим клубом, – йдеться в інтерв’ю Наталки Климко для видання Generation Ї.
Праця в Україні, заплановані проекти, розвиток та перспективи української модної індустрії – про це Руслан Лазарев розповів «Поколінню Ї».
Уявіть, що зараз ви знаходитесь у дуже красивій кімнаті, тут пахне дорогими парфумами та чаєм. Вам, як ніколи затишно та добре. Ви прийшли на останню примірку свого костюма, який замовили минулого тижня. Одяг зручний, тканина приємна на дотик, комірець і кишені ідеальні. Такий костюм лише у вас і копій більш немає у всьому світі. Саме так про ритуал примірки розповідає сам майстер.
– Повернулись ви до Луцька і що далі?
Тут все почалось добре. Вже через два тижні після повернення відбувся осінній фешн-вікенд в Луцьку і я презентував свої колекції. Не можу сказати, що спеціально готувався, але все пройшло просто чудово. Це був вдалий початок мого професійного життя тут.
– Який досвід у професії був для вас найкориснішим?
Навчання і праця в Італії. Там було по-всякому, інколи важко, але завжди цікаво, я б навіть сказав велично.
– А в Україні де вчилися?
З цим важче. Я вчився і працював водночас. Шив шкіряні вироби, бо вони тоді були затребувані і модні. Окрім звичних курток, кроїв штани і навіть шорти. А вже коли поїхав в Італію, то почав вчитися всьому знову.
– 15 років прожили в Італії і повернулись в Україну – чому?
Спочатку просто хотілося додому, частіше бачити батьків, спілкуватися з ними. Хотів повернутись. Про повернення з дружиною додому думали не довго, але впевнено. Я зрозумів, що хочу робити щось більше, тобто відкрити свою справу, а в Італії це зробити не так легко, як всі думають. Держава до нас, українців, та й до інших іноземців, ставиться не так як до своїх. І бізнес почати там дуже важко. Тут – простіше.
– Розкажіть детальніше про це. У чому були труднощі?
Нюансів дуже багато. Якщо починати щось робити, то треба мати стартовий капітал і в Італії він має бути чималеньким. І тут, в Україні, звісно, треба мати гроші, але точно не стільки. Мій бізнес тут не вимагає, аби я мав тисячі чи десятки тисяч. Крім цього, треба добре знати тамтешні закони і без перебільшень бути обізнаним у всьому. Наприклад, у нас своєю справою ти можеш опікуватись сам, а в Італії обов`язковими є бухгалтери, які займаються документацією. А це додаткові витрати на зарплатню спеціалісту. Та й загалом для мене так було б важче працювати. Але не все так погано. Я знаю українців, які починають там свій бізнес і він стає успішним: відкривають свій стоматологічний кабінет чи невеличку агенцію, де працюють адвокати. Тобто це реально зробити. Але знову ж таки, тут треба дивитися що переважує на вагах, де ти хочеш бути: за кордоном чи вдома. Крім того, дизайнерів треба тут. Є багато людей, хто цікавиться і шукає свого кравця. Українці потребують українських дизайнерів. Я перебачив багато речей «високої марки», тобто таких, що пошиті славнозвісними фірмами, але вони не були такі якісні, як роблять тут, як можуть зробити українські майстри.
– Чому Луцьк, а не Київ?
Київ – це також не вдома, а з погляду можливостей, то мені не має принципової різниці, де працювати. Думаю, що це стосується багатьох кравців. Я шию костюми для замовників з усієї країни, зі столиці їх чимало. Крім того, одяг замовляють не лише українці.
– Які зміни бачите в українській модній індустрії за останні 15 років?
Українські дизайнери великі молодці. Вони ідуть вперед і не бояться експериментувати. Змінюється усе, якби ще державна система так змінювалася, то це б було чудово.
– Що сприяє розвитку модної індустрії в Україні?
За рік я ще не встиг до кінця вникнути у всі процеси, які тут відбуваються, але я думаю, що все залежить від кожного індивідуально. Можливостей зараз більше, задуми з`являються цікаві, а у світі моди це дуже добре. Коли немає креативу, то людина не може прогресувати і бути успішною.
– Чи є в Україні навчальні заклади, після закінчення яких кравець стає майстром високого класу?
Залишились технікуми та вищі навчальні заклади, але чи прогресували вони, я не знаю. Якість навчання там залишається під питанням. У світі підготовкою майстрів почали займатись більше. В Італії є елітні заклади – це Національна академія кравців у Римі. Вчитися там і в майстрів в їхніх студіях важко. Я коли навчався, міг вісім, а той більше годин, сидіти на одному місці, тримати голку і наперсток, і що найважче – весь цей час не підійматись зі стільця. Якщо говорити про Україну, то тут треба знайти справжніх майстрів своєї справи, які погодяться навчати. Поки я не бачу, щоб тут були такі люди. Є кравці, які працювали у 60-70-х роках, вони знають технології, але чи багато їх працює, і чи їхні методи уже не застарілі – питання і для мене.
– Після приїзду в Україну ви анонсували відкрити свою дизайнерську академію. Далі стоїте на своєму?
Справді планую. На даному етапі не можу сказати, що от перш за все буду відкривати свою якусь академію – це буде з часом, і так, як роблять італійські майстри. Вони мають приватні ательє і вже у них навчають. Студентів троє чи четверо, їх вчить всього один майстер. І зазвичай, ці люди й далі залишаються працювати у цих кравців, рідко починають свій бізнес. Навчання – це не курси, де за місяць чи максимум три ти готовий працювати. В академії навчаються мінімум три роки. Щоправда, і ці академії не завжди показують реальність, бо в реальності треба працювати щодня і багато, а там до майбутніх кравців ставляться швидше як до учнів. Інколи те, що вони роблять тиждень, треба зшити за день.
– Як думаєте, чи будуть згодом в Україні відкриватись такі школи?
Більшість дівчат і хлопців йдуть працювати на фабрики і те, що їм показують на місці, достатньо для їхньої роботи. Це масовий пошив. От таким кравцям подібної школи не треба. Їхня робота є надзвичайно важливою, бо споживачі весь час купують такі речі і головна причина – вони набагато доступніші. Щодо шкіл при майстрах, то спершу будуть люди, які захочуть навчитись працювати по-іншому і вони приходитимуть до дизайнерів, стануть їхніми учнями. І це теж будуть специфічні школи. Вірю в те, що їх ставатиме більше, а згодом, можливо, будуть і сертифіковані академії при тому чи тому майстрі.
– Чи є в Україні вже такі майстри, які готові допомагати молодим і талановитим кравцям?
Я особисто таких не знаю. І якщо навіть дизайнери готові вчити людей, то з умовами, що ті залишаться у них далі працювати. Але вже треба прийти з якоюсь базою. Знову ж таки, повернусь до італійського досвіду. Якщо ти приходиш до майстра там і не правильно кладеш піджак на стіл, то тебе можуть вигнати. Кожна деталь – дуже важлива.
– Чи є в Україні культура пошиття одягу?
Вона помаленьку виробляється. Видно стилі українських дизайнерів. Нема вже такого, як було раніше: «поїду і куплю за кордоном», бо тепер і там все змінилося. Люди все більше платять за бренди, а не за якість одягу та оригінальність. Якби одну з тих речей пошила невідома марка, то б цей одяг був в декілька разів дешевший. Тепер люди шукають своїх дизайнерів, цікавляться українськими брендами. Частина людей уже знають хто і що шиє і навіть знають, яка якість цих виробів. Люди говорять про хороші речі між собою, радять бренди і майстрів.
– Тобто змінилась і культура споживання?
Звісно, але вона досі трішки відрізняється від європейської. Це не дивно, бо ми дуже довго були, як кажуть, у комуністичному строю і з нас досить важко вибити клин тих поглядів. Я шив для принців, для кавалерів орденів, графів. Якби не було комунізму, якби нашу державу не винищили, то я думаю, що б шив одяг і для титулованих українців і культура б була інша. Наприклад, європейці люблять ходити на примірки, їм це цікаво. Вони змінюють розмір рукава на пів сантиметра в останній момент, а вже для українця – це морока. Він не розуміє для чого перешивати, бо й так добре. Усі ходять по магазинах, приміряють і одразу купують. З однієї сторони, я їх розумію, купити дизайнерський костюм дуже дорого, це може коштувати дві тисячі євро і люди банально не мають стільки грошей. Але тут тканина вартісна, її метр коштує мінімум 50 євро, вона не тягнеться, нитки на натуральних основах і одяг створений по лекалам людини. Як хтось робить глиняну чашечку, так і костюм – усе своїми руками. Тричі вбрання приміряють. До кожної примірки його зшивають, а потім знову розбирають на частини. Пошиття одного костюма – це два тижні роботи і 30 тисяч стібків голкою. Але покупка дизайнерської речі часто залежить від людини. У мене є знайомі бізнесмени, які не розуміють цього, їм важко купити таку річ, навіть коли вони просто в кишені носять декілька тисяч євро. А ще є один знайомий, він працює з меблями, заробляє небагато, але замовив костюм і двоє штанів. Він оцінив, що це є річ на роки.
– Кого з українських дизайнерів ви б порекомендували?
Не можу сказати, що один гірший іншого. У кожного свій стиль роботи, своє бачення. Для дружини ми купуємо речі, здебільшого блузки, від українського бренду «VOVK» у найближчому торговому центрі. Хоча жіночий одяг не шию, але для неї костюми роблю. Андре Тан є, але нам він не імпонує. Я не кажу, що він поганий майстер, чи у нього не ті матеріали, це про те, що нам подобається щось інше. Любимо одяг «на запах». Але однозначно все набагато краще підбирати в українських дизайнерів, ніж у тих, хто шиє за кордоном. Такий одяг орієнтований на нашого споживача, на наш смак. Був товар, який везли з Туреччини та Польщі, тепер цього менше. Можливо, і там є багато хорошого, але от більшість моїх знайомих купують наше, українське. І я вам скажу чесно, якщо ви поїдете до Риму чи до Мілану, то ви там нічого не знайдете хорошого для себе, якщо навіть зайти в добрий магазин. Одяг підходить, якщо умовно кажучи, у вас талія 10 сантиметрів, але щось таке щоб одягнути і піти – нічого немає. Чи то стиль такий, чи що з ним не так? А наші дизайнери відчувають, що для нас треба шити.
– Якою буде українська модна індустрія майбутнього?
Згадав фільм «Назад у майбутнє». Цей рік, що у фільмі, вже минув, а так нічого і не сталося. Крім, певне, дошки, яка на декілька сантиметрів, але підіймається вище землі. Так само тут, не можна точно нічого спрогнозувати. Єдине чого я б дуже хотів і дуже бажав українським дизайнерам, так це креативу, щоб кожен мав свій стиль, не боявся робити те, що хоче. Багато повторюють за кимось, але своє – завжди краще.
– Рік ви вже в Україні, не шкодуєте, що переїхали сюди?
Не шкодую, як запланував так і приїхав. Деякі моменти, чесно кажучи, мене вражають, не зважаючи на те, що я часто приїздив сюди, коли жив в Італії і знав, що легко не буде. Поки я не втратив надії бути тут, думаю, що багато всього попереду. Саме сьогодні, за кілька годин до нашої зустрічі мав дуже важливу розмову. Представники відомого бренду запрошували мене в Італію на роботу. Вони відкривають зараз ательє, а щось подібне я планую зробити тут. До цього вони свої речі, як і всі інші славнозвісні компанії, шили на фабриках. Але от цей бренд хоче відкрити лінію одягу ручної роботи і їм потрібні такі майстри, як я. Зараз є така тенденція у світі моди – робити речі на замовлення, бо дуже багато людей шукають щось оригінальне. От вони і питали чи я приїду до них у Мілан. Але я сказав, що уже там працював, тепер хочу залишитись в Україні.
____________________________________________________________
Увага! Повне чи часткове використання матеріалів нашого сайту дозволено лише за письмової згоди редакції.
Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.
