Marianna Soronevych
За філіжанкою кави сидять дві українські пари. Молоде подружжя і наречені. Зустрічаються не так часто, бо живуть у різних містах. Але інколи вільний час проводять разом, аби поспілкуватися рідною мовою, поділитися враженнями і досвідом. «А моя мама співає у хорі. Вони виступатимуть на вокзалі у Местре», – між іншим повідомила Оленка. (Із підслуханої розмови).
Погодьтеся, місце для виступу хору не таке вже й типове… Здивована, перепитую, уточнюю день і час виступу. Поїду обов’язково. Не може такого бути! Не можу собі уявити, як це виглядатиме – у безладному шумі і гамі вокзального хаосу…
«Ти ж мене підманула» на вокзалі у Местре – про це сповістили у новинах по італійському телебаченні.
Не вірити очам своїм? День виступу виявився холодним, вітряним і дощовим. Ближче до вечора вокзал почав жити своїм звичним життям. Метушливий натовп хаотично змінює напрям. Хто біжить до кас, хто, спотикаючись, «летить» стрімголов, щоб не втратити ось-ось рушаючого потягу. Хто сидить на валізах, хто моститься на холодній кам’яній лавці, хто терпляче чекає каву, що стікає напівхолодною цівкою у пластмасовий стаканчик… Хто читає газету, а хто, в очікуванні підходу поїзда, рихтується хоч кілька разів вкусити куплену в буфеті-автоматі канапку.
Я займаю місце спостерігача на головному вході до вокзалу у Местре, важливої залізничної вузлової точки північної Італії. Адже її по праву можна назвати вхідними воротами. Сюди збігаються колії з усієї Європи. Звідси, ніби кровоносні судини, розгалужуються сталеві рейки по усьому привабливому туристичному Апеннінському півострові.
Окрім мене, тут є ще люди. Троє високих мужчин жваво бесідують. Надто уважно оглядають усіх, хто проходить повз них. З непідробленою зацікавленістю кидають і на мене прискіпливі погляди. Вітер доносить обривки фраз їхньої розмови: «Я прожив у Неаполі 14 років»… Ага. Співвітчизники. Але якось так ніяково себе почуваю. Моторошно. Надто уважно придивляються. А особливо до сумки і професійного фотоапарату. (Таке враження, що мій гаманець, де основне місце посідають документи та квиток додому, трепетно шукає захистку поміж записниками, листками, блокнотом та іншим необхідним мотлохом). Тішаю себе тим, що, може, серед білого дня та багатолюддя нічого прикрого не трапиться. Поряд давно не митий і не стрижений молодик ретельно вивчає вміст смітника. Зосереджений, акуратно вибирає недопалки. Час від часу прокручує голову довкола осі. Контролює ситуацію. Певно, потерпає, аби ніхто не порушив священний ритуал вилучення «трофеїв». Ще раз уважно оглядається довкола. І з явною гордістю довершує процес «сканування» контейнера з відходами. Наприкінці дістає непошкоджений (що зберіг свої первоначальні форми), щоправда, пустий, паперовий кухоль з довгою пластмасовою соломкою від макдональдса, і тріумфально задкує в сторону від вокзалу. Тут же якийсь бомж з усіма своїми нехитрими пожитками, певно, чимось надто схвильований, лупить у металічний щит, і після сташенного гулу істерично викрикує щось на кшталт: «Шляк би його трафив!!!»…
Нечисельна група, очевидно, журналістів і представників місцевої влади своєю присутністю підтверджують, що тут зараз щось-таки та буде.
Ну, нарешті! Не привертаючи до себе жодної уваги, наближається група людей. У повсякденному вбранні. Звиклі. Не вирізняючись із загалу.
Проходить трохи часу. Ніякої імпровізованої сцени. Жодних оголошень.
Але ні з того, ні з сього, з вокзального гамору виринає якийсь незрозумілий звук. Так, якби хтось співав. Та де?
Просто біля спуску в тунель стоїть чоловік і співає. А йому підспівують, усміхаючись, підморгуючи, рухаючись у такт з музикою, з різних сторін колії, чоловіки та жіночки.
Розгублені подорожуючі не розуміють, у чому справа. Зупиняються. Усміхаються. Прислухаються. Різкий свист потягу, що прибуває на повному ходу, перерізує переспів.
Мугикаючи про себе, сходять до підземного переходу. А там – як у індійському кіно! Юнак з парасолькою виводить мелодію, плавно підтанцьовуючи в такт. Звукове мариво поступово заповнює увесь підземний тракт. Клацання фотоапаратів. Спалахи. Відеооператор з телекамерою, на якій видніється гриф Rai, переконує, що це ніяка не fata morgana.
Гармонійна звукова хвиля перетікає то вгору, то вниз. Від колії до колії. Безцеремонні цигани, що живляться жебранням у натовпі, розгублено поступаються. Темношкірий африканець, який зручно примостився на картонці у позиції лотоса, тягне шию, аби дослухатися до не знати звідки линучого співу. Так-так. Це не гучномовець. Це десь тут. Зовсім поряд. Посміхаються студенти, що висипають з вагонів. Метушливо перешіптуються, а далі йдуть в хід i-pod-и та мобільні телефони. Розквітають посмішки. Шелестять оплески. І – всеперемагаючий спів, що покриває гучномовці.
Допоки хористи займають ключові позиції, готуючись до кульмінаційного номеру, з ними бесідує тележурналіст, що готує матеріал для випуску реґіональних новин. Серед інтерв’юерів – Лариса Ніколенко. Колишня жителька Алчевська, що на Луганщині. Вже 11 років живе в Італії. Розповідає про своє давнє залюблення в українську народну пісню і про радість бути частинкою цього багатонаціонального колоритного самодіяльного творчого колективу, що зветься «Voci dal mondo». Її у цей колектив привела у 2007 році президент асоціації «Україна Плюс» Тамара Позднякова. Усміхаючись, скромно відпрошується. Адже зараз саме її вихід.
Не знаю, як почувалися українці, яким у той момент пощастило бути свідками того незвиклого концерту. Коли дзвінкоголоса Лариса мелодійно і методично виспівувала отой особливий, вифантазуваний українським народом, тиждень. Виводила на чужому італійському вокзалі «Ти ж мене підманула», а їй злагоджено, весело і енергійно підспівували «Ти ж мене підвела» п’ятдесят голосів, серед яких – молдавани, румуни, киргизи, сомалійці, нігерійці, бангладешці, пакистанці, мароккінці, італійці, бенгалійці, боснійці іт.д. і т.п… Хіба усіх прерахуєш?..
Джузеппіна Казарін (Giuseppina Beppa Casarin), за походженням венеціанка, вокалістка, музичний педагог; местрянка Роберта Дзановелло (Roberta Zanovello, servizio Etam – Animazione di comunità e territorio del Comune di Venezia) та молдаванин Alex Cerbottarean понад шість років тому задумали новий проект: пошук взаєморозуміння поміж етнічними групами, якими перенасичене індустріальне місто Местре.
Не секрет, що в Італію імміґрують численні іноземці. Здебільшого, з неблагополучних країн. Осідають. Мають на меті і подальше проживання. Цей феномен породжує несприятливе кримінальне середовище, сутички поміж представниками різних національностей. Ці негативні тенденції постійно у полі зору керівників реґіону та міста. Незвикле вирішення проблеми з часом набрало потужних обертів. Тому засобом спілкування та порозуміння обрали спів. Не у буквальному розумінні академічного колективу, а в багатоголоссі і різноголоссі. Учасниками стали мешканці тривожного мультиетнічного кварталу, сусіднього із залізничним вокзалом. Якщо тільки собі уявити, що кожен приніс в репертуар пісню свого народу… Арифметика проста… А з українських іще виконують «Туман яром», «Маруся» та «Розпрягайте, хлопці, коні».
У хорі «Voci dal mondo” панує абсолютне рівноправ’я. Тут дружать усі. Домінує любов до музики і до ближнього. Добро. Взаєморозуміння. І щире співчуття. Не зважаючи на місце і дату народження, колір шкіри, успадковані звичаї та обряди. З приємністю бути разом. Без упереджень, підозр, забобонів. Це – прекрасний приклад співжиття культур.
За кращий досвід інтеґрації засновниця і диригент хору «Voci dal mondo” Джузеппіна Казарін минулого року була удостоєна премії “Premio Melograno 2012”.
Можна багато розповідати про усе те добро, яке народжує співпраця цього багаточисельного та різномаїтого колективу. Програма мінімум – вирости хоча б до 100 учасників, однодумців, партнерів.
«Вторгнення» – так називається квітнево-травнева програма виступів. Зійти зі сцени. Вийти з театру. На вулицю. І щоб спів, який народжується у серці, відобразився живим блиском і найкращими сподіваннями у очах випадкових перехожих. Розтопив кригу недовіри і тривог, підтверджуючи: люди співають, коли вони – щасливі!
Олена Канарчик
