Marianna Soronevych
Якось увечері, блукаючи меандрами всесвітньої інтернетівської павутини — в марній надії розрізнити правду і брехню, реальність та її симулякри, — натрапляю на ім’я: Олександр Миндюк. Засновник одного з кращих в Україні відділень онкогематології. Головний лікар Чорнобильської лікарні у Львові. Тобто Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні. А в народі — Чорнобильської. Бо там лікують дітей від онкології.
Уже на той час, як я це читала, було 40 днів по тому, як він пішов із життя. Хтось пише: «лікар від Бога». Якісь некрологи — формально-нейтральні. Якісь — із глухою згадкою, що покінчив з собою. Що лікар у своєму кабінеті порізав собі вени…
Не вірю. Перечитую. Блоѓери. Кілька цитат, чомусь усі — із «Псалма 16» Ліни Костенко: «Єдиний Боже! Все обсіли хами. / Веди мене шляхетними шляхами…»
Згадую. Не вірю. Середина 90-х. Знайомлюся в головній лікарні міста Кремони з лікарями з радіології. Вони викликали мене — хочуть перевірити на радіацію мою дочку: повернулись-бо з Києва. Кажу: ні. Адже скільки людей там ПРОСТО ЖИВУТЬ, — і навіть і в Зоні. Не слухають. Перевіряють дитину. Зав’язується розмова. Долучаються волонтери — переливання крові й пересадки органів. Мені пишуть: у Львові хворий хлопчик. Рак крові. В Україні вже не було шансів його врятувати. Волонтери вирішують привезти його до Кремони. Постає ціла структура — всі йдуть на допомогу: лікарі, медсестри, волонтери, мерія, шофер зі Львова — молодий хлопець, що везе дитину з батьком до Кремони. У його дитини було те саме. Але в лікарні Миндюка дівчинку врятували. Львівські лікарі зустрічаються з італійськими колегами.
Не зчувшись, опиняюсь у центрі цього потоку солідарності. Не вщухає телефон. Наш дім стає телефонною станцією, приймальним пунктом лікарні. Їжджу з лікарями по лікарнях Ломбардії, вивчаю проблеми переливання крові. Світлі стерильні коридори італійських лікарень, ідеально налагоджена система донорства, термічні колиски для недоношених немовлят, десятки італійських лікарів, які відгукуються звідусіль — консультаціями, медикаментами, структурами. Українські лікарі, які тоскно роззираються на цей світ: на той час в Україні не було навіть марлевих пов’язок, на Львівщині люди часом непритомніли від недоїдання.
Пробуємо також з Києвом. Неможливо: бюрократичні заслони на кожному кроці. Звісно, з боку України. Хто вимагає гроші, хто дивиться з підозрою: хіба можна зрозуміти, що хтось хоче просто допомогти, — не збираючись при цьому наживатись? Лікарка з київського Охматдита розповідає, що медперсоналу практично немає. Матері благають лікарів залишити їх разом з онкохворими дітьми. Задля цього стають прибиральницями. Дітей після хіміотерапії рве — матері миють підлогу. Так їм дозволяють спати біля їхніх приречених дітей. «Ви не знаєте, яке це пекло», — каже мені лікарка. Немає грошей на ліки, медикаменти, харчі. Зрештою, немає ліків. І медикаментів. І харчів…
Почуття безсилля. Але й надії. Усі зосереджуються навколо однієї дитини. Хлопчику 14. У нього світлі прощальні очі. Розуміє. Моя мала пурхає біля нього, фотографуються. Мені страшно.
Директор головної лікарні Кремони Феліче Майорі — проти співробітництва. А його дозвіл — вирішальний. Високий, худий, аристократичний, з обличчям Макіавеллі. Йду до нього на прийом. Знаю, що програла. Не дозволить лікувати. Це великі гроші. Гроші італійських платників податків — лікарня державна. Ще більша відповідальність. У його скептичних очах читаю свою поразку. Ліниво перегортає папери на столі. Удає, що слухає. Ми божевільні: дитину вже везуть сюди. Просить прийти наступного разу. Те ж саме незворушне обличчя.
Приходжу наступного разу. У кабінеті — інженери. На столі — креслення побудови центру пересадки кісткового мозку для львівської лікарні. Усе готове до приїзду делегації й до прийняття дитини. Будуть шукати по світу донора. Майорі усміхається.
А далі — місяці й місяці боротьби за окреме людське життя. Поїздки до Львова. Пан Олесь. Олександр Миндюк. Він і його колеги — люди, чиє життя — перманентні барикади проти смерті. Відчуття різниці культур: стерильна медикалізована смерть в Італії — її ніби й немає. І архаїчно відверта, кощунственна — в Україні. Майорі пишається своєю лікарнею. Він водить українських лікарів кухнею своєї лікарні в Кремоні. Кухарі готують софістиковані фруктові композиції з велетенським крижаним лебедем: святкують день народження когось із пацієнтів. Ми перезираємось із паном Олесем: відомо, що таке кухня в українських лікарнях. Українські та італійські лікарі стають друзями. Планують збудувати в лікарні Миндюка центр трансплантації кісткового мозку. З нами й мер Кремони. Без жодних церемоній лікарі зустрічаються з ним на соборній площі за морозивом. Підключаються спонсори. Розповідають, як стали мільйонерами в Італії, вивізши за безцінь з Карпат ліси. Сто доларів у лапу комусь із мерії — і тонни лісу за кордон. Поробили з того лісу меблі і продають по всій Європі. Аякже, італійський дизайн славиться. А в Карпатах паводки змивають домівки в прірву.
Але потім ті спонсори вантажать здоровезні «тіри» медикаментами — і везуть до Білорусі. Чорнобильським дітям. Їх по кілька днів тримають на кордоні — намагаються здерти мито. На гуманітарну допомогу власним же дітям! Італійці прориваються — вже навчені гірким досвідом. Розвозять гуманітарну допомогу від хати до хати в білоруських селах — інакше по дорозі її покрадуть чиновники.
Донора знайшли аж у Латинський Америці. Жінку. Привезли до Італії. Пан Олесь учить мене медичним термінам. У дитини беруть кістковий мозок — перекласти, не помилитись. Специфіка операції така складна, що хлопця одвезли аж у Турин до особливого хірурга. Він став родичем десятків родин. Починав говорити італійською. Перед від’їздом дарували йому ігри й книжки, якийсь спортивний кашкетик, домовлялись про футбольні матчі, на які хотів потрапити. Це було літо, ми попрощались до вересня. Помер на руках італійських волонтерів. Скільки зусиль на одне життя — і те не врятували.
Святий Боже, а дзвінки й листи матерів звідусіль! І скільки ще таких історій і до, і після, і постійно! Хтось іще має надію, а в когось її вже немає. Пам’ятаю трагічний дзвінок матері, що так само не врятувала свою дитину в Італії: пізно. Усе було пізно. Доки знайшла кошти і змогу вирватись із кучмівської України на Захід, дитину вже було пізно рятувати. Та пані вже просила тільки одне: допомогти їй повернути свої вишивки, які вона мала з собою в надії продати їх на лікування дитини. Бо дитини не стало, а жити немає на що. А росіянка, в якої вона мешкала в Італії, не віддавала, бо взяла ті вишивки як плату за проживання… Могла бути й не росіянка, але… Італійці, що віддавали свій час, гроші, свій життєвий простір задля допомоги сім’ям, на які дихнув Чорнобиль. І «брати-слов’яни», де нічого задарма…
Тому італійці вважали, що центри трансплантації мають бути насамперед в Україні, — краще вкласти кошти в структуру на місці, аніж витрачатися на поїздки, на логістику — можливо, з нещасливим, як у цих випадках, кінцем. Улітку 96-го з італійською делегацією ми були в лікарні Олександра Миндюка. Він жив і дихав своєю роботою. Центром його світу були діти. Сам — гордий батько трьох дітей, а вже потім і багатьох онуків. Але в нього було їх більше — ціла галактика стражденних дітей у тій колишній обкомівскій лікарні, яку Миндюк відвоював для діток. Для нього ця лікарня, переповнена смертю, була його життям. Його домом. Хай то ліфт не працював, то сходи ще радянські. Але від пана Олеся була неперервна еманація — тепла й надійності. Переконаності, що й фатальні речі можна перебороти. Світилися очі. Він поправляв квіти на вікнах, перевіряв, чи стертий пил із дзеркала в коридорі. Вітав на ім’я кожну маму в палатах.
І колеги пана Олеся були — мов лікарі воєнного часу: самовіддані, дисципліновані, готові в будь-яку хвилину відмовитись від себе задля тих, кому важко. І Львів був інакший: гостинний і готовий до самопожертви. Вселяв довіру. На вулицях було ще не чутно мату. Було природним громадянське почуття. Здавалося, у Львова був імунітет: до хамства. До корупції. До безчестя. Дихалось вільно і вдячно за шляхетну душу міста.
Хоч саме місто було — мов після навали Чінѓісхана. Усе валилось і розпадалось. У сусідній дорослій лікарні — на останньому поверсі в онкологічному відділенні на людей ішов то дощ, то сніг. Залежно від сезону.
Тоді італійська делегація оселилась у готелі, а я не змогла. Пан Олесь, на моє прохання, залишив мене у гостьовій кімнаті лікарні: мусила зрозуміти зсередини, що таке це чорнобильське — та й не тільки чорнобильське — страждання.
Там ми перетинались із паном Олесем: знав історію кожного маленького пацієнта. Розповідав, як вів свою мовчазну вперту боротьбу зі Смертю.
Найстрашніше — ходити по тих палатах і бачити очі дітей. Або їхніх матерів.
В одній палаті був хлопчик, біля нього — його дід, який одвернувся й дивився у вікно. Батьки хлопчика загинули в автомобільній катастрофі. Було йому рочків десять. Його очі були холодні. Чого ти прийшла? — питали. — Дивитися, як я вмираю?
Після цього я зрозуміла, що це мій останній візит. Щось зламалось у мені під вагою цього страждання. Останньою фазою співпраці я вже не займалась: це вже була справа виключно фахівців. Не стачало сил переборювати бюрократію. Бракувало ресурсів. Казали, що були завезені стерильні бокси. Пам’ятаю, як їх вантажили. І одна з волонтерок дзвонила мені щасливим голосом: щось таки вдалося зробити!
Бо це ж ЯКБИ: якби сприяла держава. ЯКБИ хоч якась поміч була від дипломатичних структур. ЯКБИ відчуття, що цій країні залежить на здоров’ї дітей. А то так: молодий вчитель у школі моєї дочки взяв під свою опіку чорнобильську родину в Прип’яті. Ну не міг більше, а одну взяв. Хлопчику в тій сім’ї послав на зиму теплу пухову куртку. І отримав її назад поштою — густо порізану. З поясненням: шукали наркотиків… Словом: і не рипайтесь помагати. Ич, куртка. Роберто прийшов до мене, приніс іншу куртку, я ту куртку привезла, передала батькові хлопчика. І на кордоні мене суворо запитали, чи не везу подарунків. Бо за подарунки сплачують мито… Я не знаю, що сталося з Олександром Миндюком. Знаю, що сталося щось страшне.
Звичайно, про це не скаже телебачення. І газети напишуть хіба львівські. Так, між рядками. Хтось знав. Хтось чув. Значно цікавіше те, що розказує той чи інший «Tabloid»: що Кучма і Литвин сходили на футбол, що мер Харкова «спить з сучкою-охоронцем», що якийсь телеведучий любить швидкий секс, але вважає, що тривалий — крутіший, що депутат «розповів про секс з чоловіком», а депутатку «звинуватили у крадіжці каструлі й телевізорів». Подій багато, треба вміти вибирати найважливіші. І так тоді усе прозоро й зрозуміло, чому в ментальності цього суспільства відсутня категорія майбутнього. Бо завтра буде те саме. Бо на двадцятому році Незалежності, як і при радянському режимі, Влада веде війну проти свого народу. А суспільство акуратно оминає свої трагедії. Свою безперспективність. Бо це не стьобно. Воно не любить, коли його «нагружають». Воно буде співати й танцювати на ѓламурному Майдані.
Остання зустріч з паном Олесем була у ніч на Івана Купала в 1996-му. Небо — фіолетовий оксамит. Національні строї, іскри вогню, що злітають у небо. Вінок, що пливе за водою. Прийшло кілька дисидентів із 60-х. Спільна справа — бо це ж діти. Пан Олесь погідний і ласкавий — зробив, що міг. Малі дівчатка, що після українських пісень співають «Санта Лючія» і «О, соле міо!» Раптом на очах незворушного Майорі бачу сльози. «Ви — великий народ», — каже він мені. Дякує панові Олесю за цей досвід: каже, що ці роки були найважливішими в його житті.
Пара, взявшись за руки, перелітає через вогонь. Очисний.
Пан Олесь провів її очима. Може, він не зумів перелетіти через інший вогонь. Чорнобильський. А може, спалив його чорний вогонь хамства.
Недобудоване життя. Недобудований центр. Недобудована Україна.
Добудований — Чорнобиль.
Я не знаю, що з ним сталось. Коли лікар ріже собі вени у своєму кабінеті, цього не можна зрозуміти.
Волію пам’ятати його руку, якою він піднімає з підлоги плюшевого зайця і тихо кладе його на ліжечко біля хворого на рак немовляти.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Олександр МИНДЮК народився 26 березня 1942 року в родині священика. Після закінчення школи, медичного училища і служби в армії вступив до Львівського медичного інституту, де навчався з 1965 по 1971 рік на педіатричному факультеті, одночасно працюючи фельдшером кардіологічної бригади швидкої медичної допомоги. Після завершення навчання в інституті за державним розподілом три роки працював педіатром у Волинській області. З 1974 р. по 1975 р. був лікарем швидкої допомоги. З 1975 р. по 1990 р. працював у Львівській обласній дитячій клінічній лікарні «ОХМАТДИТ». У 1990 році став першим і незмінним головним лікарем новоствореної Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні, знаної на Львівщині як «Чорнобильська». У 2010 році лікарня отримала статус Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру. Клініка, створена під керівництвом доктора Олеся Миндюка, стала зразком новітньої для України дитячої лікарні. Тут були запроваджені прозорі й демократичні принципи управління.
18 лютого Олександр Миндюк покінчив життя самогубством. Чому він добровільно пішов з життя, достеменно не знає ніхто. Як припускають його колеги, «якийсь чиновник міг викликати пана Олександра «на килим», натякнути, що йому час іти у відставку». На сороковини, коли згадували померлого, донька пана Олександра прочитала вголос передсмертну записку свого батька, в якій Олександр Миндюк просить колег та близьких не шукати вини у собі. «Це — мій протест проти цієї бл…кої системи!» — так пояснив він свій вчинок, повідомляє сайт wz.lviv.ua.
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА,
Рим, квітень 2011 року
http://www.day.kiev.ua
