Marianna Soronevych
Італія – країна українських жінок емігрантів. Сюди їдуть люди з надією покращити матеріальне становище. Понад десять років тому з тієї ж причини в Італію емігрувала Маріанна Сороневич.
Спочатку жінка працювала на мануальній роботі, яка її зовсім не влаштовувала. Тому почала дописувати до україномовних газет. Згодом влаштувалася на роботу до редакції україномовної газети «Міст», яка зараз не виходить, та на телеканал «Бабель ТБ», який висвітлював життя емігрантів Італії. В період економічної кризи канал закрився.
Сьогодні Маріанна Сороневич – головний редактор єдиної в Італії і найбільшої в Європі україномовної газети. «Українська газета», незважаючи на економічну кризу, зберегла паперову версію, а також має свій сайт, де українські іммігранти можуть знайти багато корисної, цікавої інформації про італійські закони, про умови легалізації в чужій країні, про навчання, зрештою, просто долучитися до українського слова, якого на чужині завше бракує.
«Виїхати в іншу країну – все одно, що народитися знову, – розповідає Маріанна. – Бо потрібно навчитися всього заново, навіть того, як мити квартиру. Адже стиль, уклад життя італійської сім’ї відрізняється від української. Може, це звучить абсурдно, але навіть прибиральниця, яка приходить у нову сім’ю, проходить своєрідну школу. Без знання мови, без будь-якої підтримки, без знання суспільства, людина, яка потрапляє в чужу країну, починає порпатися, як жаба у сметані».
В Україні не зовсім об’єктивне ставлення до емігрантів. Чомусь вважається, що люди, які виїхали на заробітки в іншу країну, багато заробляють та користуються усіма європейськими благами. «Варто розуміти, що у Європі ці люди є найнижчим прошарком суспільства, – запевняє пані Маріанна. – Це люди, які працюють на важких фізичних роботах. Люди, освіту яких не визнано. Люди, які мають психологічні проблеми, тому що живуть в іншому світі, незнайомому, вони відірвані від родичів та дітей. Складнощі заробітчанства й імміграції значно більші, ніж про це знають в Україні».
Заробітчанки на чужині… божеволіють
Жінка розповідає, що живеться українцям в Італії зовсім не солодко. 60% українських жінок працюють домогосподарками, інші – доглядають за хворими та старшого віку людьми. За даними Італійського інституту статистики, українки посіли друге місце по кількості доглядальниць. «Може, на перший погляд, ця робота здається простою, але це не так, – наголошує Маріанна. – Жінка в чужій країні та чужій сім’ї залишається 24 години на добу з хворою людиною. Особисте життя руйнується, людина нівелюється. Бо, згідно з контрактом, доглядальниця не може виходити з дому без дозволу. Має вихідний лише півдня у четвер і півдня у неділю. А деякі жінки й цього не мають».
На цьому ґрунті розвивається багато психічних хвороб. Ці порушення в психіці лікарі називають «італійським синдромом» – депресії та відчуття переслідування. Майже усі ці жінки працюють заради своїх дітей та онуків, які живуть заради того, що їхні матері та бабусі приносять своє життя у жертву, економлячи навіть на найменших дрібничках та на усіх радостях життя.
«Мені дуже хотілося б, щоб ці родичі, які отримують подарунки та гроші в Україні, цінували цю жертву, – розповідає жінка. – А ще було б добре, якби на заробітки в Італію їхали чоловіки, а не відправляли сюди своїх дружин. Але так не стається. Їдуть жінки, чоловіки залишаються вдома. Це вже підтверджена статистика. Це ненормальне і незрозуміле явище, бо 85% українців в Італії – жінки. З цілого світу їдуть на роботу чоловіки. А у нас жінки. Це збочений, перекручений матріархат, коли жінки відчувають обов’язок утримувати дітей та чоловіка. Я запитала б таких чоловіків: чому ви засуджуєте жінку, яка їде на роботу і не засуджуєте чоловіка, який живе на її гроші?»
Українки Італії… повії?
Ображені чоловіки, дружини яких виїхали в Італію, часто пишуть на форумах, що українські жінки в Італії працюють повіями. Але Маріанна запевняє, що це зовсім не так: «Коли жінка реалізовує себе в новому світі – це для чоловіка не підходить. Уперше нас назвав повіями президент Кучма. Українки Італії й досі йому цього не пробачили. Хворобливі фантазії спростовують статистичні дані, бо в даних поліції, де вказано національність, при затримані повій українок немає. Українські заробітчанки – старші від 35 років. Це жіночки, яким по 45–60 років, у такому віці повіями не стають».
Зараз багато українок укорінюються в новому суспільстві, забирають своїх дітей в Італію. Україна своїх дітей втрачає. Такі у нас реалії. Забрати дитину на постійне проживання – це дуже складна процедура. Людина вже має бути інтегрована в італійське суспільство, мати відповідну зарплату на контракт на житло. В українців в Італії багато проблем: економічних, юридичних. Є брак роботи. Є багато не підписаних угод між Україною та Італією, на підписання яких українці Італії чекають уже багато років. Це, наприклад, угода про взаємне зарахування пенсійного стажу. Держава не підтримує українство у світі, а лише обмежується консульськими послугами. Бюджету на розвиток українства та українознавства у світі немає, навіть українські школи в Італії створюють за ініціативою громад.
Крім того, що Маріанна Сороневич – головний редактор «Української газети», тепер вона ще й керівник та вихователь дитячого садочка. Жінка розповідає, що в умовах еміграції потрібно бути майстром на всі руки. Бо умови життя спонукають завойовувати нові вершини. У рідному Дрогобичі Маріанна буває щоліта, приїжджає на Батьківщину разом з чоловіком. Запевняє, що в Україну уже не повернеться, бо її життя, робота – в Італії, разом з коханим. «Італія стала для мене другою батьківщиною, – каже жінка. – У мене чудовий чоловік, ми живемо у злагоді і взаєморозумінні, бо ментальність італійських чоловіків у ставленні до сім’ї мені дуже імпонує. Вони не бояться жіночої роботи: догляду за дітьми чи миття посуду. Тут чоловіки цінують своїх дружин».
Лілія БОНДАР
