Marianna Soronevych
Він – єдиний священик-дипломат з України, який представляє Греко-католицьку церкву у Ватикані – отець Андрій Максимович.
Отець Андрій МАКСИМОВИЧ: «Господь має план щодо кожної людини…»
Тепер він уже громадянин цієї найменшої у світі держави – резиденції Папи Римського. Кардинал Любомир Гузар колись казав йому: «Зараз ти у «дрімучому лісі», сину, топчеш ту стежину, бо ти перший, але за тобою можуть піти інші…».
Уся переписка, яка ведеться між нашою країною та Папою Римським, проходить через посольство Ватикану, в якому працює отець Андрій (уродженець села Піски, що на Львівщині). Про життя українських заробітчан в Італії молодий священик знає не за чутками. А рік тому доля закинула його до Південно-Західної Африки. Нині він є секретарем Апостольської Нунціатури у Республіці Бенін та Того. У цій країні люди тільки шукають Бога… Розмова тет-а-тет про життя, релігію та людей з отцем Андрієм Максимовичем.
– Один італійський журналіст казав, що українські заробітчани в Італії нарікають, що їх зневажають в Україні, засуджують. Але ж люди від безвиході змушені їхати за кордон, щоб заробити собі на життя, навчання дітей…
– Таке ставлення до заробітчан було під час першої хвилі еміграції. Зараз до цих людей ставляться з розумінням. Не думаю, що їх зневажають чи засуджують. Є дві категорії заробітчан: це молоді люди від 25 до 40 років, які досить добре пристосувалися до життя у цій країні, і своє майбутнє бачать саме там. Беруть у кредит житло, бо там менші відсотки. Дають собі раду. А ось люди 45-60 років, і це переважно жінки, тужать за Україною і почуваються на чужині дискомфортно. Вони планують повернутися додому. Зараз при владі в Італії правоцентристський уряд, який прискіпливо ставиться до нелегальних емігрантів. Останні 2-3 роки оформити документи на постійне місце проживання заробітчанам стало складніше. Почастішали випадки, коли українців-нелегалів ловлять на вулиці і відправляють додому. Поліція має право без пояснень вимагати документи. Якщо їх немає, тебе заарештовують. Проблеми тоді має і роботодавець. До Італії величезний наплив емігрантів з Алжиру, Марокко, Албанії. Звідти раз на тиждень відпливають надувні човники. Вони рухаються у напрямку Сицилії, і в Італії виходять на берег. Емігранти підвищують відсоток криміналітету в країні.
– Наскільки духовним є українське суспільство?
– Українське суспільство перейшло від стадії початківця (школярика) і знаходиться на стадії підліткового дозрівання. З одного боку є вакуум, духовна порожнина. Ми були відрізані від релігії – це наслідки системи, яка існувала у Радянському Союзі. Особливо це помітно на Східній Україні. З іншого боку, люди на підсвідомому рівні тягнуться до духовності. Але їм бракує знань, стійкості і наполегливості у своїх пошуках. Вони розуміють, що постійна біганина за грошима не дає спокою. Тому шукають духовної гармонії.
– Як ви ставитеся до укладання церковних шлюбів? виглядає, що цю процедуру поставили «на конвеєр». Наречені не усвідомлюють, для чого їм це потрібно.
– Колись, базуючись лише на звичаях і традиціях, наші батьки не до кінця розуміли значення шлюбу. Перед тим, як вступати у шлюб, молода пара повинна навчатися від 3 до 6 місяців. Зустрітися зі священиком, психологом, психіатром, сексопатологом. Інтимна сфера життя у подружжі дуже важлива. Я мав зустріч з одним молодим хлопцем, який обурювався і казав: «Чому я маю ходити на ці заняття, я кохаю свою дівчину. Навіщо, щоб мені хтось мізки промивав?». Але ж перед тим, як стати інженером, також навчаються. Щоб стати християнським сім’янином теж потрібні час і навчання. Є випадки, коли подружня пара прожила багато років у «державному шлюбі», приходить і бере церковний шлюб. Люди поступово зростають у вірі, дозрівають до цього.
– Якщо віруюча людина не ходить до церкви і не сповідається, бо вона знає, що священик така ж грішна людина, як і всі…
– Це означає, що людина тільки шукає Бога. Справжній християнин не може жити без церкви. У галицькому суспільстві багато стереотипів. «Не йду до церкви, бо не маю в що вбратися»… Або людина боїться, що про неї подумають сусіди, і тільки тому ходить до церкви. Людина повинна розуміти, що йде до храму, аби духовно зростати.
– Що є найбільшим гріхом? Як церква ставиться до подружньої зради та заздрощів… Чи відпускає священик ці гріхи?
– Найбільший гріх – це ненависть до ближнього. Гордість. Моральним злочином є егоїзм. Гордість породжує й інші гріхи. Якщо людина зрадила у подружньому житті, позаздрила чи збрехала, вона має можливість виправитися. Горда людина часто насолоджується і хизується своєю гордістю. Вона не вміє вибачатися, до неї важко достукатися. Священик відпускає всі гріхи за однієї умови, якщо людина хоче бути прощеною. Вона має заявити, що прагне цього. Мені доводилося чути: «Я сказала, що згрішила, чому мене запитують, скільки разів?». Священик має знати: це була випадкова зустріч чи людина стабільно так живе, обманює дітей, родину. Наскільки поглинула у гріх…
– Чула, як один священик казав на Службі Божій, скільки кожна родина має здати грошей на церкву (називав конкретну суму коштів)…
– Священики просять гроші у людей, якщо йдеться, скажімо, про капітальний ремонт церкви. Але з боку священика це слід трактувати як заохочення до християнської солідарності і небайдужості у потребах громади, але це не означає, що родина зобов’язана дати ці кошти. І священик не може її засуджувати. У Біблії написано: «Кожна щира жертва приємна Богові». Можна делікатно відповісти: «Отче, ми поможемо, чим зможемо».
– Бог дає людині стільки, скільки вона може витримати у житті?
– Бог ніколи не дає такого хреста, якого людина не могла би знести. Нам здається, що деякі труднощі є незносимі. Це як у тій притчі, коли чоловік звернувся до Бога, аби той поміняв йому його хрест. Він довго вибирав собі новий хрест, приміряв його на себе, але в результаті обрав той самий… Господь аж ніяк не насолоджується нашими стражданнями.
– А якщо гине молода людина. Чи правда, що Бог забирає цю людину, бо в цьому світі вона страждатиме ще більше?
– Чому молода людина помирає, а старша залишається жити, ми ніколи не зможемо дати відповідь. Господь має план щодо кожної людини. Існує Божа мудрість, і вона є настільки досконалою, що ми не можемо її зрозуміти. Можна припустити, що в такий спосіб Господь звертається до матері загиблої дитини, або до її близьких. Для того, щоб ця людина зробила висновки і відповідальніше ставилася до життя. Бог у таких обставинах не карає, він виховує. Ця дитинка потрапляє до раю, вона не винна, бо ще не встигла посмакувати всієї злоби. Але її молитва має величезну заступничу силу, не виключено, що в цьому може бути цей унікальний педагогічний прояв Божої премудрості.
– Чи може душа померлої людини повертатися до своїх близьких на землю?
– Контакту душ з реальним світом немає, він неможливий. Варто згадати тільки притчу про багача і Лазаря. Інколи Господь дає нам символічний знак. Буває, що через символічні знаки присутності померлих Господь хоче запросити нас до ще більшої молитви за них, якої так сильно вони потребують. У тисячолітній традиції Церкви саме це трактування було поясненням цього втаємниченого знаку.
– Про що вас запитують африканці у Беніні? Чи є серед емігрантів українці?
– Де шукати Бога? Ці люди вірять у Бога, але не вміють навіть хреститися і у мінімальний спосіб виявити свою релігійність… У Беніні живуть жінки, які свого часу (у роки студентства) вийшли заміж за африканців. Народили їм дітей. Чимало людей з Росії та Східної України. Є одна галичанка – з села Майдан. Працюють там інженерами, лікарями, вчителями. Є кілька міністрів і мери двох міст у Беніні, які вільно розмовляють російською, знають українську мову. Заступник міністра оборони, наприклад, здобував вищу освіту у Львові. Є, звичайно, такі, які живуть скрутно. Африканські чоловіки часто мають дітей від різних жінок. Емігрантки змушені терпіти, бо повертатися їм нікуди… Якщо така жінка приїде з двома-трьома чорношкірими дітьми додому, її не завжди адекватно зрозуміють. В Італію жінки їдуть заради дітей, а в Беніні вони залишаються заради них.
