«Хочу, щоб у мене була мама – така, як колись…»

Казала дочка, у якої мати повернулася з Італії через дев’ять років
«Хочу, щоб у мене була мама – така, як колись…»
Їх зустрічають як національних героїв – з квітами, цілими сім’ями, батьки тримають на руках малих дітей. Їм уже час спати, але оченята виглядають бабцю, яку вони не бачили кілька років поспіль… Щонеділі у львівському аеропорту приземляється літак з Мілана (це єдиний прямий авіарейс з Італії до Львова). На годиннику десята вечора.

До входу з’їжджаються таксисти. Запитую у кількох водіїв, скільки коштує доїхати до Санта-Барбари, що на Сихові, та до центру. Водії-приватники в унісон відповідають: 50 грн., бо відстань, мовляв, та сама. Це була ціна до приземлення літака з Мілана, після таксисти просили вже 70 грн. Для заробітчан знижок не роблять!

В аеропорт я приїхала за годину до прильоту літака. Тут тишина, чути, як комар дзвенить, лише кілька самотніх пасажирів очікують на свій літак. Якийсь дядечко, напевно, вирішивши зекономити на упаковці багажу (ця послуга коштує 25 грн.), починає обклеювати скотчем свою валізу – у залі скрегіт, наче хтось ріже по живому…

Смаглявий іноземець запитує, де тут камера схову? Скеровую його “на довідку”. Через хвилину він виходить і з усмішкою каже: “Нема”… Тягне торби на вулицю.

Люди, які потроху з’являються у холі, розпитують, коли прилітає літак з Італії, бо цього ніде не написано. Сива жінка, що зустрічає свою дочку, хвилюється, чи у Львові один аеропорт і чи вона щось не наплутала? Заспокоюю її, кажу, що літак приземляється о 22.25, мовляв, інформації на табло просто не розмістили. Ті, що зустрічають, нудяться – єдина розвага у маленькій залі аеропорту – автомат з кавою.

Поруч зі мною вмостилася жінка з Тернопільщини років п’ятдесяти. Вона з вечора чекає на вранішній рейс на Румунію. З Румунії полетить до Італії, каже, так вийде дешевше. Слово за словом, жінка розповідає про життя-буття українок в Італії. Вона уже має офіційний дозвіл на працю. Пані Оксана каже, що більшість італійців зневажають українців, можуть обізвати, вдарити, принизити… За її словами, у Греції до заробітчан ставляться краще.

Але й там не без проблем. Якось я розмовляла з однією львів’янкою, яка там працювала. Вона розповіла, що у сорок років відчула, що таке голод… Пані Ірина тільки приїхала до Греції – грошей не мала, мови не знала. Через агентство їй знайшли роботу у заможній сім’ї. Українку поселили у малесенькому будиночку поряд з вольєром для собак. Зранку до ночі вона прибирала хороми господарів (у їхньому будинку лише кухня була такою, як міні-спортзал у школі). Холодильника господиня-скупердяйка не дозволяла відкривати. Весь час перевіряла свою підлеглу: понаставляє у ванній кімнаті масних слідів від крему і чекає, чи робітниця їх побачить… На цій роботі пані Ірина витримала місяць і втекла.

До речі, нині не прийнято брати гроші з людей, які приїхали до Італії на роботу. Українки як можуть допомагають співвітчизницям знайти працю, а тих, що беруть за це гроші, – зневажають. Тернополянка розповіла, що одна сім’я платила їй 1500 євро на місяць за догляд за бабцею. Українки казали їй: “І що ти таке кажеш Богові, що він тобі таку зарплату дає?”. (Зазвичай тисяча євро – це вже “стеля” для заробітчан. – авт.).

Винаймати квартиру і платити усі комунальні послуги в Італії дорого. Ціни – від 200 до 500 євро (залежно від умов проживання). Плюс 100-150 євро потягне “комуналка”. Іноді заробітчанки, які можуть собі це дозволити, беруть на квартиру жінок з України, аби “відбити” трохи грошей за житло. Вигідніше, коли живеш у домі господарів (або працюєш на заводі і тобі оплачують кімнату у гуртожитку). Деяким жінкам забороняють виходити з дому. Моя знайома, коли їй власник не виплатив зарплати, звернулася до адвоката (він сам з України, але працює багато років в Італії), і він відвоював гроші ще до початку суду. Італійці бояться місцевих законів.

Пані Оксана каже, що чимало жінок не витримують цих випробувань долі – потрапляють у психіатричні лікарні або стають повіями. “Моя знайома звернулася якось до лікаря “по-жіночому”, їй потрібна була операція. Додому повернулася без нирки”, – зітхає заробітчанка. У сивої жінки, яка чекає з Італії дочку (вона працює на заводі, де виготовляють деталі для автівок), на очі навертаються сльози…

“Тобі по телефону рідні кажуть, що вдома щось сталося, хтось захворів, а ти за тисячу кілометрів, і нічим не можеш допомогти, – каже пані Оксана. – Повернутися додому не можеш, бо маєш борги”. До розмови приєднується мати заробітчанки – пані Олена. “Мій зять, коли дочка поїхала до Італії, почав жінок до хати водити, – розповідає. – Розлучилися. Я виховую онука з двох років”…

У залі звучить оголошення про приземлення літака “Мілан-Львів”. Дехто кидається до вікна, аби побачити літак. Інші зосереджено дивляться на вихід. Чую, як мати питає сина: “А ти бабцю впізнаєш?”. “Напевно, ні”, – каже малий.

Я вдивлялася в обличчя жінок, які одна за одною входять з летовища до залу. Звернула увагу на те, що вік заробітчанок молодшає. Серед них є жінки, яким від сили 35 років. Рідні біжать до них, зі сльозами на очах цілими сім’ями поспішають до виходу.

Майже в кожному італійському місті є місця, де зустрічаються заробітчани. У Мілані – це Кашіна Гоба (Cascina Gobba). Їхати до Зеленої лінії метро (Linea verde). Про це мені розповіла молода дівчина, яка чекала, поки за нею приїдуть рідні. “А ви що, до Італії зібралися? – запитує мене жіночка, що стоїть поруч. – Я п’ять років проплакала. Ностальгія. Мови не знала”, – ділиться вона своїми спогадами. Зараз у цієї пані вже чується італійський акцент.

Я запитала у дочки пані Олени (прилетіла з сином, показувала йому Італію), чи збирається вона повертатися додому: “А що, є куди?” – риторично запитала вона. Розмовляє неохоче. У цей момент на вході з’являється білява пані. До неї з квітами підходить старша жінка з хлопцем. Побачивши маму, підліток не в змозі стримати сліз… “Як ти змінився”, – каже вона до сина. З іншого боку чую: “Ну ти й поправився”… Це вже дружина ляскає свого чоловіка по животі…

Зауважила, що багато людей, побачивши своїх рідних, звертаються до них італійською: “Бон джорно!” або “Чао, синьйора!”… Коли я вийшла із залу аеропорту, побачила, як одну жіночку приїхали зустрічати двома машинами – в один з мікроавтобусів “завантажилася” уся велика родина…

P.S. Тема № 1, яку зараз обговорюють українки в Італії, що працюють там по 10-12 років, –це легальна реєстрація та пенсії, які вони зможуть отримувати, повернувшись на батьківщину. Саме такою була ініціатива голови Держкомпідприємництва Олександри Кужель. За це заробітчанки уже платять в Італії 500 євро (певну суму коштів вони мають виплачувати також щомісяця), хоча і розуміють, що угоди між двома країнами про це не підписано.

Сюзанна БОБКОВА, Високий замок