Marianna Soronevych
Шматок України в Римi – це площа поруч iз кiнцевою зупинкою метро “Ребiбiя”. Сюди нашi заробiтчани приходять, аби знайти роботу чи квартиру, передати грошi чи отримати посилку з дому, безплатно проконсультуватись з українським юристом або просто погомонiти iз земляками.
Недiльного ранку, коли римляни звично вiдпочивають пiсля трудового тижня, моїх землякiв тут тисячi – хто з подругами, хто з чоловiками, хто з дiтьми чи родичами. На цiй територiї несподiвано можна зустрiти i сусiдку з будинку навпроти чи доньку однокласницi iз сусiднього села, людей з котрими колись працювали поруч i котрих доля також занесла на благословенну землю.
У цьому Вiчному Мiстi українцiв – десятки тисяч, а загалом моїх спiввiтчизникiв “на чобiтку” майже мiльйон – таке собi цiле величезне мiсто.
“Це наша територiя, яку iталiйцi називають маленький Київ, – при входi пояснює менi 40-лiтня подруга Лiля, з котрою ми колись разом працювали i котру я вiдшукала в Римi через роки. – Бачиш, там наш прапор, – показує вона рукою, де на вiтрi розвiваються iталiйський та український прапори.
…При входi лiворуч натягнена мотузка, за якою стоять тi, хто шукає роботу. У недiлю їх тут понад сотню. Серед них чимало молодих жiнок, хлопцiв та чоловiкiв середнього вiку. Спереду на картонцi висять написи українською та iталiйською мовами — “Шукаю роботу”, “Cerco lavoro”.
Проходжу повз ряд безробiтних, якi гомонять мiж собою, жартують, розповiдають анекдоти. I нiхто не комплексує з приводу стояння тут, на такiй своєрiднiй бiржi працi, аби вигiдно продатися. Навпаки – кожен iз надiєю, що нинi-завтра станеться диво i хтось пiдiйде чи зателефонує, запропонувавши роботу.
“Надю, а ти що тут?” – здивовано цiкавиться заробiтчанка, побачивши за “мотузкою безробiття” знайому. “Та бабуся померла три днi тому, тож знову шукаю роботу”, – вiдповiдає та.
Жiнки розбалакалися. А через кiлька хвилин знайома почала телефонувати до своїх подруг i питати, чи не чули про якусь роботу. Навпроти “живого ринку безробiтних” – великi дошки з оголошеннями рiзного змiсту: про пошук роботи, винаймання лiжко-мiсця чи кiмнати в рiзних масивах, а ще про послуги перукаря, манiкурницi, швачки чи майстра з ремонту комп’ютерiв…
Трошки далi за колiйкою наших безробiтних – жива черга до двох будок, де нашi юристи у вiвторок, четвер, суботу та пiвнедiлi надають безплатнi консультацiї для українцiв.
У юриста Мар’яни заробiтчани цiкавляться щодо виплати заробiтку, податкiв, вiдпускних, грошей при незаконному звiльненнi, отримання пенсiї тощо. Нелегали ж, як правило, хочуть знати про легалiзацiю. I цього недiльного ранку було чимало питань щодо виходу чи не виходу 2012 року нового закону щодо легалiзацiї – “декрето флуссi” чи “санаторiа”. Проте наразi уряд не почав розмов на цю тему, i на розгляд парламенту навiть не пiдготовлено чорнового варiанту цього проекту. А якщо i почнеться обговорення з ухвалення такого закону, то про це буде повiдомлено за кiлька мiсяцiв в iталiйських ЗМI.
Поки що навпаки – новий уряд Марiо Монтi – досить жорстко налаштований проти нелегалiв та iноземцiв. I навряд чи буде схвалено такий закон цього року. Бо, за повiдомленнями офiцiйних джерел, нинi на бiржi з безробiття перебувають 280 тисяч iноземцiв, якi мають “пермессо дi соджорно” (дозвiл на перебування), i їм хочуть дати роботу замiсть того, аби платити допомогу з безробiття.
За будками юристiв прилавки з рiзноманiтною перiодикою. Тоншi журнали вартують пiвтора євро, грубшi глянцевi – 2,5 євро. Газети вiд 0,50 євро до євро. Рiдний “Експрес” тут можна придбати за 70 євроцентiв (майже 8 гривень). “Самовчитель iталiйської мови” з аудiокасетою коштує вiд 10 до 18 євро, залежно вiд розмiру. Натомiсть в Українi їх можна придбати втричi дешевше. Перекиднi календарi на рiзнi теми можна купити за 2,5 – 3 євро, гороскоп на рiк для певного знака зодiаку – за 2 євро.
А за цими рядами прилавкiв стоять iталiйцi, якi продають рiзноманiтнi фрукти: цитрусовi, яблука, грушi – лише по пiв’євро. Багато водiїв купують цi продукти ящиками, бо товар дуже дешевий.
А по праву руку бачу невеличку облаштовану українцями капличку, у глибинi якої виднiються хрест, iкони та прапор. Зараз там ще немає людей, але чоловiчий голос через пiдсилювач оголошує, що через 5 хвилин тут розпочнеться служба Божа, аби охочi могли пiдiйти сюди. Править тут український священик.
Д’Аванцо. Буси транспортують часточку України
…А трошки далi по Ребiбiї перед нами вiдкривається довга площа, де рядами стоять iз пiвсотнi бусiв з українськими номерами. На вказiвниках можна побачити всi мiста України та всi напрямки. Кожної хвилини до бусiв нашi жiнки пiдносять торби, аби передати рiдним. За кiлограм вантажу тут платять переважно пiвтора євро, якщо посилка йде в Захiдну Україну, а якщо далi – то по два. А грошi водiями можна передати пiд 3 – 4 вiдсотки, залежно вiд суми. Якщо хтось хоче передати 100 чи 250 євро, то треба заплатити 5% суми. Проте рiдко хто передає такi малi грошi.
“Галю, а ти що таке важке передаєш?” – з неприхованою усмiшкою цiкавиться жiнка у подруги, яка саме важить свою 30-кiлограмову передачу. “Та набiр каструль купила, тут такий якiсний посуд”, – чуємо у вiдповiдь. “А коли ж ти туди вернешся i коли ще там жити будеш, щоб тими баняками користуватися?! – зауважує подруга. – Допоки повернешся, може, там коханка усе використає й гарно пообсмалює їх!..”
Iталiйцям “Ребiбiя” вiдома двома речами – мiсцем збору українцiв та в’язницею з однойменною назвою, де вiдбувають покарання наймолодшi в’язнi республiки. Можливо, у цих двох речах є щось символiчно об’єднувальне: першi (тобто мої спiввiтчизники) вiдбувають тут свою “карму” добровiльно-примусово, другi ж несуть свiй хрест силомiць i волею-неволi.
Проте i тi, i тi майже цiлими днями перебувають за зачиненими дверима через заборону: першi не можуть вийти, бо прив’язанi до роботи i своїх хворих пiдопiчних, iншi – не можуть вийти, бо їх охороняють. Проте рано чи пiзно добровiльний чи примусовий термiн закiнчиться i у тих, i у тих.
Усе залежить вiд щастя
Iталiйцi в пошуках найманої робочої сили на “Ребiбiю” приходять рiдко, бо шукають працiвникiв через знайомих-iноземцiв чи агенцiї. Тут бiльше “тусуються” українцi: однi шукають роботу, iншi хочуть їхати додому i шукають собi на той час замiну. Буває, хтось iз кимось домовився на замiну, а тут за день чи два до вiд’їзду домовленiсть зривається, бо пiдмiна знайшла собi iнше, перспективнiше мiсце працi. Тому нашi жiночки бiжать сюди, вибирають собi замiну до вподоби. Беруть за руку i вiдразу ведуть до хати.
“У життi все залежить вiд щастя, – чую розмову поруч двох українок. – Ось у мене землячка приїхала пiвроку тому, без знання мови та документiв, i через мiсяць уже пiшла на замiну. I, слухай, має таке щастя, що дiд, котрого вона доглядала, дав їй ще 50 євро у подарунок. А потiм ця Галя мiсяць посидiла в парку i знайшла знову роботу. Спочатку нiби на два чи три тижнi, проте затрималася там аж на три мiсяцi, а може, надовше, бо досi працює. Бо ця жiнка, що поїхала додому, не може назад повернутися, бо шiсть рокiв тому її депортували з Польщi, тож тепер їй вiзу не вiдкривають, допоки не знiме ту депортацiю”.
Не секрет, що особливо важко знайти роботу в осiнньо-зимовий перiод. Тодi всi квартири, що здають в оренду нашi земляки, переповненi квартирантами. Дехто сидить без роботи два – чотири мiсяцi. I навiть тi, хто має документи i знає мову, не можуть знайти собi працю нi через знайомих, нi через агенцiї, куди звертаються iталiйцi при пошуковi баданте. Насправдi, щодня й щотижня адаптовуватись i давати собi раду на заробiтках у цих теплих краях стає дедалi важче. Бо лави гастарбайтерiв щоразу поповнюються новими й новими людьми, якi не перестають їхати сюди як iз країн пострадянського простору, так i плисти на надувних човнах з африканських чи азiйських країн.
Як слушно зауважив живий iталiйський класик Умберто Еко: “Третiй свiт стукає у дверi Європи i входить у них навiть тодi, коли Європа не згодна впускати”.
Якщо ранiше за кордон вабили мрiї, то тепер криза вижене. Однак їхати до цiєї землi обiтованної треба було мiнiмум рокiв п’ять тому, а ще краще десять. За цей час можна було б i документи отримати, i трохи заробити. А нинi при теперiшнiй армiї безробiтних легалiзуватися та знайти роботу дуже нелегко.
В iталiйцiв зараз чималий вибiр заробiтчан, i вони влаштовують своєрiднi конкурси-вiдбори. Та й платити багато тепер не хочуть, посилаючись на кризу. Зрештою, є чимала конкуренцiя молдаванок та румунок, з якими легше домовлятися. Вони погоджуються працювати за меншi грошi, а з часом починають “качати свої права”, мають завжди гарнi мiсця та бiльшi вiд українок заробiтки, але про те не кажуть.
Нашi люди вибирають Iталiю, бо близько додому – сiв у бус i за 24 години ти вже в Українi. А з Америки чи Канади нелегали по 10 рокiв не їдуть додому, бо назад не впустять. Сидять там, допоки не зароблять на житло, i аж тодi вертаються. А на Апеннiни приїхати просто – пiшов, помiняв паспорт, вiдкрив дешеву польську чи чеську вiзу, замовив бус – i ти вже “на чобiтку”.
“Пам’ятаю, який стрес пережила пiсля приїду, – дiлиться своїми спогадами заробiтчанка Оксана. – Удруге нiколи в життi не наважилась б так ризикувати, з фальшивою вiзою, яку менi водiї самi зробили, та iз сотнею євро в кишенi. Як важко було спочатку, мова яка була незрозумiла?! Для мене слова “Quanto costa” (скiльки коштує) i “Cosa nostra” (“Наша справа” – назва сицилiйської мафiї) були однаковими. Проте в розпачi постiйно заспокоювала себе, пригадуючи розповiдi дiдуся про мого прадiда, котрий понад столiття тому вирушив пароплавом “пiдкоряти” Америку. Як вiн, напiвписьменний чоловiк, без знання мови i без документiв, дав собi раду на чужинi. То чи я у цивiлiзованiй Європi та з “радянським” iнститутом не зможу?..”
Загалом українська дiаспора Iталiї – одна з найбiльших у свiтi. Рим – теж один iз найбiльших осередкiв заробiтчан з усього свiту. Ребiбiя – найбiльша у свiтi бiржа з продажу українцiв.
