Marianna Soronevych
«Українське диво» приголомшило Фестиваль німого кіно в Порденоне
Порденоне – невеличке містечко на півночі Італії, у провінції з багатоступінчастою назвою Фріулі-Венеція-Джулія. У середньостатистичних туристів він зазвичай не позначений галочкою «відвідати неодмінно». Сюди приїжджають або у справах, або заглядають по дорозі – до Венеції, Трієсти, Австрії чи Словенії. Але повірте, потрапивши одного дня до цього середньовічного містечка, ви будете захоплені й зачаровані ним. Особливо якщо ваше знайомство з Порденоне відбудеться у дні проведення найавторитетнішого у світі фестивалю німого кіно. Як це сталося з делегацією кінематографістів нашої країни, яка цієї осені презентувала в Італії програму вітчизняних німих фільмів Ukraine. The Great Experiment (робоче формулювання «Українське диво»). Серед них був і заступник генерального директора Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко.
НІМЕ КІНО ЯК ЛІКИ ВІД ДЕПРЕСІЇ
– Іване, мушу зізнатися, донедавна я й гадки не мала про існування такого унікального кінофестивалю. А як дізналися про нього ви?
– Як дізнався про нього?.. Зараз навіть складно сказати. Вочевидь, це було все ж таки пов’язано з одеськими «Німими ночами», які ми проводимо вже кілька років поспіль. Коли я формував програму кінофестивалю, робив моніторинг – мені важливо було знайти аналогічні проекти, що вже діють, досвід яких міг би нам стати у пригоді. Тоді й прочитав, що кіноогляд в італійському місті Порденоне – найбільший у світі фестиваль німого кіно, створений 32 роки тому. Він народився 1981 року, після руйнівного землетрусу на півночі Італії. Загинуло багато людей. У той страшний час гурт ентузіастів-кіноаматорів вирішив, що треба якось надихнути співвітчизників. І вони придумали фестиваль німого кіно. Спершу це був невеличкий студентський форум і перегляди відбувалися просто неба. У 90-х у місті побудували муніципальний театр Верді, де й почали надалі проводити кінофестиваль.
До речі, нинішній президент фестивалю і його дружина у 80-ті саме й були тими студентами-ентузіастами. Вони й сьогодні входять до оргкомітету фесту. А першим директором форуму став історик кіно Жан Мітрі. Нині встановлено премію його імені «За особливі досягнення у збереженні кіно». Нею, до речі, було відзначено директора Музею Національної кіностудії імені Олександра Довженка Тетяну Дерев’янко 1998 року.
Останні 17 років фестиваль очолює Девід Робінсон. Найшанованіший, напевно, офіційний біограф Чарлі Чапліна. Він багато часу провів зі спадкоємцями родини «славетного німого», і на основі цього спілкування написав дві великі біографії, що вважаються класичними роботами в цьому жанрі. Завдяки авторитетові Робінсона у професійних колах фестиваль в Порденоне за ці роки перетворився на найбільший і найвідоміший у всьому світі кінофорум архівістів.
Я вийшов на кінофестиваль таким чином: шукав фільмографію німецької акторки з України Ксенії Десні, і з’ясував, що одна зі стрічок, де вона знімалася, шведська стрічка «Карусель», брала участь у кіноогляді в Порденоне кілька років тому. Зателефонував, запитав, чи є в базі фестивалю цей фільм. З’ясувалося, що немає, але відтоді я почав уважно вивчати їх сайт і знайшов там чимало українських (або тих, що мали певний стосунок до України) стрічок. Приміром, 2004-го у Порденоне відбулася масштабна посвята Дзизі Вертову. Звичайно, у контексті радянського кіно.
А рік тому, зайшовши знову на сайт кінофестивалю, побачив, що в Італії планується повна ретроспектива німих фільмів зірки Голлівуда, українки Анни Стен. В анотації було написано, що Стен – шведка, яка знімалася в Росії і в Голлівуді. Оскільки голлівудська продукція – це вже період звукового кіно, вся ретроспектива акторки базувалася на російському радянському і німецькому кіно (Стен брала участь і у франко-німецькій продукції). А єдиний фільм, відзнятий на Ялтинській кіностудії, в Україні, в якому вона також грала, до цього переліку не входив. Я тоді написав гнівного листа директорові фестивалю, де констатував цей факт, тим паче, що українська стрічка була першою у фільмографії актриси. А також про те, що Анна Стен – не шведка (на той час Олена Новикова вже визначила, що Стен – псевдонім, який акторка узяла за сценічним ім’ям першого чоловіка в Києві, а справжнє ім’я акторки – Ганна Фісак, Фісакова). Ба більше, запропонував подати українську стрічку на кінофестиваль, оскільки Кіностудія ім. Довженка її щойно відреставрувала. У нас зав’язалося листування. Робінсона спочатку здивувала безпрецедентна наполегливість незнайомої людини, але пояснив, що узяв дані про біографію Стен із Вікіпедії і пообіцяв відкоригувати їх. А коли я першого разу приїхав на фестиваль, він із подивом зізнався, що чекав побачити затятого, дивакуватого архівіста літнього віку, якими вони здебільшого бувають… (Сміється).
– А скільки років Робінсонові?
– 83!.. Але він дуже сучасна людина, із жвавим гнучким мисленням. Після особистого знайомства Робінсон запропонував мені зробити 2013 року в Порденоне програму українських фільмів. Це було вражаюче! Натхненні перспективою, спочатку ми взагалі хотіли сформувати її з 11 стрічок, але потім довелося стримати апетит, оскільки, окрім українського блоку, на фестивалі представляли велику шведську програму і ретроспективу фільмів німецького режисера Герхарда Лампрехта. У результаті ми сформували програму з восьми назв. Не взяли до неї стрічок, які в Європі знали. «Людини з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, приміром.
ІСПИТ НА САМОІДЕНТИФІКАЦІЮ
– Фільми яких жанрів було представлено у програмі?
– Переді мною стояло завдання показати унікальність національного кіно і його відмінність від радянської кінопродукції того часу. Адже в українському кіновиробництві до середини 30-х років існувала вельми специфічна ситуація. Річ у тім, що в Росії, починаючи з 18 року, вже знімали більшовицькі фільми. Найвідоміший – «Панночка й хуліган», за сценарієм Володимира Маяковського, де він також і знімався. Націоналізація кінематографу в Росії відбулася 1919-го, відповідно до указу Леніна. А оскільки в Україні на той час радянські порядки ще не діяли – влада змінювалася щодва місяці, закон про націоналізацію запровадити не вдавалося. Приватні кіностудії існували: в Одесі – до 19-го, в Ялті – до 20-го року. І навіть коли багато хто – Мозжухін, Лисенко, Кованько – виїхали з Криму, а деякі – Вітольд Полонський, Віра Холодна – пішли з життя, на Ялтинській кіностудії залишилося працювати багато дореволюційних акторів і режисерів. І до 1925 року знімали зовсім унікальне кіно! Попри те, що довкола був голод, руйнація, вони, виховані на школі розважального, атракційного і декадентського кіно, екранізували Леоніда Андреєва, Едгара По та Олександра Гріна, вигадували неіснуючі країни, де в багатих декораціях фантастичних палаців розігрували чудово костюмовані сцени балів. Щоправда, ці історії закінчувалися або революцією, або ще якимись кардинальними змінами, проте це був утопічний кінематограф.
Один з таких фільмів – «Боротьба гігантів» Віктора Туріна (у другій його роботі, «Провокатор», до речі, й знімалася Ганна Стен) – ми привезли на кінофестиваль. Це масштабна стрічка, з величезними декораціями, з масовкою. Турін саме повернувся з Голлівуда, і, певно, єдиний серед українських режисерів мав навички знімання такого епічного кіно.
Показали в Порденоне дві камерні психологічні драми – «Нічний візник» і «Два дні». Познайомили європейських колег із зовсім несподіваним Олександром Довженком. Канва його фільму «Сумка дипкур’єра» детективна, але стрічка – легка, іронічна, з комедійними моментами. І надзвичайно стильна. Головну роль там грає Іда Пензо, яка була, за певними свідченнями, у близьких стосунках з Олександром Довженком і письменником Юрієм Яновським. Про їхню непросту дружбу Яновський написав книжку «Майстер корабля». Отакий пікантний момент. Наші колеги були просто зачаровані фільмом, оскільки ніколи його не бачили, і хрестоматійний Олександр Довженко відкрився їм з несподіваного боку. Із Довженкової спадщини ми презентували також «Арсенал» і «Землю». «Землю» – в запису, але під супровід «ДахиБрахи». Відгуки про музику були захоплені! Саме Робінсон запропонував зробити особливу ставку у програмі на Довженка, тому що за 32 роки існування кіноогляду тут бачили лише «Звенигору»!..
Тріумфом програми стали наші відкриття – фільми Миколи Шпиковського «Шкурник» і «Хліб». Багато хто в залі навіть аплодував стоячи. Для професійної аудиторії – це майже неймовірна ситуація!
«НОВА ХВИЛЯ» ДОСЛІДНИКІВ-АРХІВІСТІВ
– Яка вікова категорія глядачів німого кіно в Італії?
– Як я вже казав, кіноогляд в Порденоні – професійний. Він збирає архіваріусів, кінокритиків. Але на вечірній сеанс продаються квитки, і у нас навіть є любительська світлина, на якій, – величезна черга до каси! З української програми на глядацькому сеансі демонструвалися три фільми: «Боротьба гігантів», «Шкурник» і «Хліб».
Що цікаво: я вже другий рік спостерігаю, як молодіє професійна аудиторія, коло дослідників-архіваріусів. У Порденоне навіть відбувся круглий стіл, де аналізували цей процес. Дійшли висновку, що старші покоління, які займалися в основному презервацією, фіксацією культурної кіноспадщини, виконали своє завдання. І тепер можна робити «копальні», копати вглиб, чим в основному і займається молодь. Я б сказав, настає час «нової хвилі» дослідників-архіваріусів. Це пов’язано, на мій погляд, із тотальним проникненням до нашого життя інтернету, мобільному зв’язку, в яких молодь краще розуміється, легко орієнтується в новинках цифрової техніки. Окрім того, це надзвичайно цікаво! Бувають просто детективні історії про те, як знаходять старі, здавалося б, назавжди втрачені фільми. У Порденоне навіть нагородили одного аргентинського дослідника (його називають «Film enthusiast» – кіноентузіаст). У нього немає професійної освіти, він не працює в спеціалізованій установі, але торік знайшов фільм Євгена Червякова, який вважався втраченим, «Мій син» з Анною Стен. Чудовий зразок авангардного кіно! І ще кілька картин, зокрема і втрачені частини «Метрополісу» Фріца Ланга.
– У такому разі, чи можете ви пояснити, чому взагалі останніми роками настільки зріс інтерес до німого кіно? Приклад цього – стрічка «Актор», яка пройшла всім світом із неймовірним успіхом і завоювала всі можливі міжнародні нагороди, серед яких – п’ять «Оскарів»? І це при доступності фантастичних спецефектів у сучасному кінематографі, 3D, і подібному?
– Коли вичерпуються можливості кіномови і вона стає настільки конвенціональною, що глядач не може відчути свіжих емоцій, безперечно, професіонали починають шукати способи альтернативного вираження відчуттів і знань. У цьому сенсі німе кіно має незвичайно яскраві, хоч як це парадоксально звучить, можливості впливу на сучасну людину. Я гадаю, річ саме в цьому. До того ж відсутність видатних імен, геніїв у сьогоднішньому кінематографі (та й не лише в ньому – брак унікальних особистостей взагалі бич нашої доби!) викликають потребу в певному «коридорі». Заздалегідь встановленому «коридорі» засобів вираження. І обмеження, поставлені перед митцем, спонукали його до підвищеної смислотворчості у сто разів більше, аніж коли можна все що хочеш.
ЗВУКИ МУЗИКИ
– Знаю, що перегляди українських фільмів відбувалися у супроводі віртуоза-піаніста з Одеси Юрія Кузнєцова, відомих білоруських, польських, російських музикантів. Як сприймали в залі оригінальну музику?
– Цікаве запитання. Фестиваль у Порденоне перш за все, звичайно, кіноогляд. Музика ніколи не була для його організаторів важливою складовою. Завжди – лише супроводом. Мені це не імпонувало, оскільки в Одесі на «Німих ночах» музика – рівноправний елемент видовища. Професійна публіка в Італії могла б, напевно, німе кіно і в повній тиші дивитися (Усміхається), що, насправді, нестерпно. Тому наша пропозиція була для них абсолютно несподіваною. Девід Робінсон попереджав мене, що аудиторія на фестивалі вельми консервативна і він не ручається за її реакцію на новаторство (звичайний музичний супровід у Порденоне – лише піаніно, зрідка – на відкритті й закритті – оркестрового виконання). Його побоювання виявилися марними: після одного з фільмів до мене підійшла жінка, яка з південною безпосередністю і темпераментом повторювала: «Белісімо! Белісімо!» Не знаю, чому організатори фестивалю уникали подібних експериментів? Можливо, боялися, що видовище якимсь чином спроможне придушити наукову складову форуму?.. Я ж не бачу в цьому тандемі суперечності. Можна дивитися німе кіно з позиції архіваріуса, але при цьому з подвійним, як мінімум, задоволенням.
ПРО ЖУРНАЛ, МУЗЕЙ КІНО І СУЧАСНУ ОСВІТУ
– Ваша співпраця з кінофестивалем триватиме чи ви вичерпали сюрпризи українського німого кіно для європейців?
– Наступного року директор фестивалю запропонував мені зробити програму німої анімації. На жаль, з анімаційної продукції мало що збереглося, але все-таки дещо є. Можна також сформувати цікавий проект, наприклад, на українсько-єврейську тематику. На початку минулого століття в Україні знімали чимало подібних стрічок. Треба продумати і розробити цю ідею.
У даному контексті показовим є досвід грузинських колег, які кілька років тому показалися в Порденоне з великою програмою вітчизняного кіно. І їм вдалося заявити на весь світ про Грузію як країну з оригінальним кінематографом. Нинішнього року на фестивалі також був окремий проект грузинських культурфільмів. Тобто сьогодні стрічки, зняті в цій країні, вже сприймаються як окремий від колишнього Радянського Союзу, незалежний кінематограф. Важливо, щоб так само ставились і до українського кіно. Але наш нинішній успіх у Порденоне необхідно постійно закріплювати. Програму німого кіно слід возити світом. Збільшувати професійні аналітичні дослідження. Для цього треба задіяти армію кіноархеологів. Публікувати їхні роботи. Для чого, відповідно, необхідний друкарський орган, адже зараз спеціалізованих видань про кіно в Україні взагалі немає. Добре було б створити журнал, подібний «Кіноколу». Я розумію, з якими труднощами стикався Володимир Войтенко, коли редагував його. Але сьогодні вже інший час, можливості є, треба тільки дуже хотіти ними скористатися. Звісно ж, необхідний Музей кіно, і тут теж безліч проблем.
– Перспективні плани у вас грандіозні, що й говорити. А яка найближча планка?
– На кінофестивалі «Молодість», що відбувається наразі у Києві, ми показуємо відреставровану копію легендарного фільму «За двома зайцями». Що важливо – українською мовою! Але повинен сказати, стан, у якому Національний центр Олександра Довженка нині перебуває, можна назвати «хворобою зростання». І ми занепокоєні цим. За останній час багато чого зроблено, досягнуто певних результатів. Треба їх зафіксувати. Ми хочемо потрапити в кінодистрибуцію, щоб наші проекти, вже реалізовані, можна було показувати не лише в Києві, але й возити по всій Україні. Адже у нашому багажі не лише німе кіно, але й сучасні короткометражки. Плануємо випускати DVD, книги з кіно. Багато проектів виникає спонтанно. Нещодавно, наприклад, один із них завершився в Хорватії. Там існує невеликий фестиваль для наукових співробітників, і його організатори звернулись до мене з проханням скласти програму утопічного кіно. Це неймовірно цікавий проект! У нас, окрім «Боротьби гігантів» і «Звенигори», є прекрасний «Суворий хлопець» Абрама Роома, і ще кілька фільмів цього жанру. Так от, чим би я хотів передусім зайнятися наступного року – це тематичні програми. Створити освітню платформу. Відчуваю, наразі подібний проект просто необхідний у нашій країні. Спершу, думаю, слід було б запрошувати раз на два місяці іноземного лектора дні на чотири (максимум сім) для того, щоб створити своєрідний відкритий навчальний заклад як альтернативу академічній освіті. Ось такі, коротко, не підбиті підсумки…
ВІДГУКИ ПРО УКРАЇНСЬКУ ПРОГРАМУ
Інтернет-видання «Сайлент» (Лондон):
«Після всієї нудоти, що була показана, шпигунська драма «Сумка дипкур’єра» Довженка, немов підбадьорливий миючий засіб, освіжила своєю експресією. Темп фільму, що не дає продихнути, сюжет, що нестримно розвивається: ультрастильний і водночас – абсолютно сміхотворний. Його було радісно дивитися на великому екрані, особливо під відповідний – прекрасний і дикий – супровід від Гюнтера Бухвальда і Франка Бокіуса. Хотілося б, щоб «Бондіада» виглядала саме так! Немає сумнівів – це ще не весь діапазон Довженка, й українська ретроспектива вже заявила про себе як про переможця».
Девід Робінсон (Великобританія), директор Міжнародного фестивалю німого кіно в Порденоне:
«Ми відновлюємо справедливість: зізнаюсь – ситуація дивна, але ми не бачили фільмів Довженка. Для нас це ганьба, велика ганьба. Я наполягаю: Довженко був великим українським режисером, і аж ніяк не російським!».
Паоло Черчі Усаї, співзасновник Міжнародного фестивалю німого кіно в Порденоне:
«Україна – великий сюрприз! Її самобутній почерк у палітрі радянського кіно очевидний. Операторська майстерність, мізансцени. Українські фільми приємно дивитися. Не треба бути кіноакадеміком, щоб розуміти їх красу і цінність…».
Ірина Гордійчук,
спеціально для «Дня»
