Проща прощ, або Чому українці всьоме йдуть 250 км пішки до Зарваниці

   3-12 серпня УГКЦ усьоме організовує десятиденну Міжнародну пішу Прощу мігрантів і їх родин до Зарваниці
Культ Божої Матері в українському народі є такий давнім, як давнім є християнство в Україні.

Основна школа марійського культу – то є Літургія і літургійний рік. Звісно, що під релігійними та богословськими прицілом. Її основа – то офіційна молитва Церкви і передання. Літургійне почитання Пресвятої Богородиці у Церкві звертає нашу увагу на такі три важливі моменти Її особи.

Найперше – це Богоматеринство, найважніша благодать Пречистої Діви Марії, що робить Її «чеснішою від херувимів і незрівняно славнішою від серафимів». Друга прикмета Богоматері – це її особиста святість, а тому наші богослужіння величають її як «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну, Присноблаженну і Пренепорочну Приснодіву». І третій момент – це особливе заступництво Божої Матері за нас, грішних, її постійна опіка і покров. Представившись з душею і тілом до неба, Пречиста Діва, не забуває про нас. Вона безнастанно випрошує ласки і благословення для цілого людського роду. Ця третя риса особи Богоматері, її заступництво, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу.

Вже на самих початках християнства в Україні Київська Церква виявила себе як Церква Пресвятої Богородиці. В українській історії записані численні вияви найглибшої та найсердешнішої пошани нашого народу до Пречистої Діви Марії, що з вдячності до Неї за Її помічну руку в усяких потребах і небезпеках прославляв Її наш народ уже від перших часів християнської України. Очевидним доказом такого є побудовані в честь Пречистої Діви Марії та віддані під Її покров численні Церкви та монастирі в Україні. В Отців Василіян, наприклад, в Покотилівці під Харковом монастир Покрова Пресвятої Богородиці. В Улашківцях на Тернопільщині монастир Різдва Божої Матері.

Із чудотворних ікон, які є у монастирських храмах Отців Василіян, майже усі, крім Крехівської ікони святого Миколая та Улашківської ікони святого Івана Хрестителя, – ікони на честь Матері Божої: Улашківська, Маріяповчанська, Погонська, Підгорецька, Мукачівська, Кристинопільська, Верхратська, Віцинська, Краснобрідська, Гошівська, Деревнянська, Боронявська

.

В Отців Редемтористів на поясі велика вервиця, складена буквою «М», що символізує особливу набожність до Марії – Матері Божої. Доречно тут зазначити, що Вервиця від початків займає особливе місце у місії Отців Редемптористів. Головною іконою в Отців Редемтористів є Ікона Матері Божої Неустанної Помочі, до якої монахи щоденно читають Акафіст. Кажуть, що цю ікону малював святий апостол і євангелист Лука, який і відтворив точні риси Божої Матері. Нібито ця ікона знаходилася в церкві святого Матея, але, на жаль, первісна ікона не збереглася. Нині маємо лише її копії, однією з яких є і та, яку Святіший Отець Папа Пій IX віддав під опіку Отцям Редемптористам, що мали церкву неподалік від місця, де розміщувалась колись церква святого Матея. Відтоді щораз більше поширюється вшанування ікони Матері Божої Неустанної Помочі у світі, а сама Божа Мати винагороджує людей численними чудами.

У Святоуспенській Унівській Лаврі є також своя легенда, пов’язана із Матір’ю Божою. Переказують, що після татарського нашестя ктитором монастиря став Олександр Ванько Лагодовський (опікувався монастирем до 1574 року). Давній переказ розповідає, як, занедужавши на ноги, Ванько побачив у сні Богородицю, що порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Шляхтич і направду віднайшов воду у лісі, і, зцілившись, дав обітницю відродити знищену обитель. В XVI столітті розпочалося будівництво мурованої оборонної церкви над джерелом, а згодом – чотирьох наріжних веж та мурів – нинішнього величного храму, яким опікуються Отці Студити.

Уже за князя Володимира Великого було побудовано в честь Богоматері Церкву Успення Пресвятої Богородиці, яка дійшла до нас як Десятинна. Це була перша кам’яна церква Київської Русі. У 1928 році Десятинну церкву, як і багато інших пам’ятників культури і мистецтва дорадянського періоду, було знищено радянською владою. Володимирові нащадки можуть втішатися дещицею від Десятинної церкви. У наших часах під час розкопок віднайшли фрагменти мозаїкової підлоги, фрескового й мозаїчного прикрашення храму, кам’яні гробниці, залишки фундаментів. Найближче до первісного храму уціліли хіба що під землею фундаменти Десятинної церкви. Знаємо також, що Великий Князь на побудову та утримання першого християнського храму виділив був десяту частину своїх прибутків — «десятину», звідки, очевидно, і маємо назву храму. В літописах, зокрема, згадується місто «Полонне» як «святої Богородиці град десятинний».

Та й, зрештою, сама Софія Київська збудована, як вважають деякі історики, як храм-посвята Богородиці. Правда, дослідники константинопольської Софії, за взірцем якої побудована Софія в Києві, припускають, що імператор Костянтин Великий на початку ІV століття при утвердженні престолу свого у Візантії заснував, а син його Константиній закінчив перший дерев’яний храм в ім’я святого Софії, Премудрості Божої, «під іменем коей тоді розуміли Сина Божого, по слову Апостола Павла» ( І.Коринф., гл.1, стих 24).

Повна назва святині – Собор Святої Софії Премудрості Божої. Київ величають «Вічним Градом», увінчаним куполами Святої Софії – його Богом даним непорушним символом. Вже 1000 років стоїть Софія, а колись Собор маніфестував появу на світовій арені могутньої християнської Русі. Тут містилася митрополія, при якій існувала найдавніша вітчизняна бібліотека з майстернею, де перекладалися й переписувалися книжки. У Соборі відбувалися посадження на великокняжий престол, посвячення в митрополити, укладання політичних угод, прийоми послів. Тут збиралися церковні собори, правилися подячні молебні на честь важливих подій.

За князя Ярослава Мудрого культ Матері Божої лише укріпився. В той час було побудовано церкву Благовіщення Пречистої Божої Матері й то на славних у нашій історії київських Золотих воротах. Головні ворота в Києві названі «Золотими», безперечно, за аналогією до головних міських воріт Царгорода. Первісними наші Золоті ворота були як бойова вежа із проїздом, яку вінчала надбрамна церква Благовіщення. Традиція будувати надбрамні храми над воротами міських укріплень та монастирів походить з Візантії і набуває значного поширення на Русі. Основне призначення надбрамної церкви на Золотих воротах – здійснювати «небесний» захист міста, і саме у Благовіщенській церкві князь Ярослав Мудрий у 1037 році проголосив Пречисту Діву Марію Царицею України, віддаючи в такий спосіб весь наш український народ під Її покров.

Про велику пошану наших князів до Божої Матері як Опікунки української землі згадує Іларіон Київський — теолог, церковний діяч та філософ, священик церкви на Берестові та один з книжників князя Ярослава Мудрого, який у 1051 році був поставлений київським митрополитом. Таким чином, митрополита Іларіона по праву вважаємо першим вищим церковним ієрархом з русинів.

Так-от, митрополит Іларіон, підкреслюючи заслуги обох князів у своєму творі «Слово про Закон і Благодать», створеному, щонайпевніше, між 1037 і 1050 роками, про князя Володимира Великого пише, що «подібний ти до великого Константина (того римського імператора, який підтримував християн, а  перед смертю і сам охрестився),рівний розумом, рівний христолюбством, рівний честю служителям його. Спільником своїм зробив тебе Господь на небесах, заради благовір’я твойого, яке мав ти у житті своєму. Добрим свідком благовір’я твойого, о блаженниче, є свята церква Святої Богородиці Марії, що її звів ти на правовірній основі, де й мужнє твоє тіло нині лежить, ждучи труби архангельської».

Ярослава Мудрого митрополит Іларіон називає «вельми добрим і вірним свідком», якого «Господь зробив наступником твоєї влади», і який  «не порушує твоїх уставів», себто, Володимира Великого, а «ще приумножує їх, не спотворює, а довершує…, як Соломон по Давиді». Зокрема, «він храм великий святий Божій Премудрості воздвиг», а «церква та стала дивом і славою на всі навколишні країни, бо іншої такої не знайдеться по всій півночі земній од сходу до заходу». Із «Слова…» ми довідуємося, що «він і церкву на великих воротях звів на честь першого Господського празника — Святого Благовіщення». Більше того, Іларіон Київський воліє нащадкам передати, що Ярослав Мудрий, Георгій за християнським іменем, «обклав і доручив людей твоїх і город святій всеславній, скорій до помочі християнам Святій Богородиці…, аби благословення, що його архангел дав дівиці, було і городу сьому. До неї ж бо мовилось: «Радуйся, обрадувана, Господь з тобою!» (Лука 1, 28). До города ж: «Радуйся, благовірний городе, Господь з тобою!»…

***

Вияв віри і любові до Божої Матері проявляється в почитанні чудотворних ікон, до яких то чудотворних місць марійського культу спішив наш народ не тільки у своїх численних лихоліттях, але й у дні своєї радості, складаючи перед престолами і чудотворними іконами Богоматері свої моління і свої благодаріння на прославу Божої Матері. Вважалося за потребу йти до Неї пішки.

Піші Прощі зберегла і художня українська література. Наприклад, Череваниха, мати Лесі із першого українського історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада», коли її дочку прийшов сватати молодий Шраменко із батьком, відповіла: «Нашi  дiди  й  баби,  як  думали заручати дiтей, то перше їхали з усею сiм’єю на прощу до  якого  монастиря да молились Богу. От Бог давав дiтям i здоров’я, i талан на всю жизнь.  Се дiло святе: зробiмо ж i ми по-предкiвськи!».

Чи Палажка Солов’їха, яка «була дуже богомольна і щороку їла паску в Києві в Лаврі», вже «з’їла двадцять пасок у Києві», себто ходила щороку пішки із Семигорів до Києва. Персонажі «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького вірили, що «як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна людина, то Бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття».  А вже як «хто піде в Єрусалим або щороку в Києві в Лаврі паску їстиме, або вмре на самий Великдень, той спасеться, того душу янголи понесуть просто до Бога». Окрім Києво-Печерської лаври люди тоді ходили у Києві «од Воєнного Миколая до Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до Притиского Миколая». Із Мелашкою Кайдашенковою, яка була в тому часі при надії, того року у передвеликодню Прощу пішло із десяток побожних жінок лише з одних Семгорів. Йшли навіть ті, що лаялися з усім селом.

Але були й такі прощі, що пішки йшли 186 миль, приблизно триста кілометрів. Більше того, наші предки відбували ще дальші дороги, бо вони відвідували не тільки святі місця в Україні, але йшли до Царгорода, Єрусалима, часом на Захід, до Барі в Італії, де були мощі святого Миколая, а то й і до Риму. А вже найбільшу славу мали паломники, що верталися додому з пальмами зі Святої Гори.

Як і колись, так і нині, Проща – це насамперед одна із форм прославлення Бога живого! Це своя дорога кожного із нас до Бога! Це наша дорога Його слідами, де ми Спасителю співчуваємо, щиро каємося, постійно перебуваємо в контакті з Богом! Це не тільки пізнавальна екскурсія чи розважальний похід! Проща насамперед – то є духовна праця християнина, і, можливо, саме через таке Проща як особлива форма душпастирської опіки і «прижилася» в українців, хоча не всі «масові походи» стають надаліпопулярними. Навіть і дуже креативні. Наприклад, сходження на Говерлу, яке мало всі підстави стати непоганою традицією, і не стало нею зовсім не через певних осіб, безпеку чи екологію. Відіграло зовсім інше важливу роль.

* * *

На особливо почесному місці у прочан Зарваниця. Нема нічого дивного, що саме Зарваницька Божа Мати вітала у Києві нині Блаженного Папу. Чудотворна ікона Зарваницької Матері Божої – одна з найдавніших в Україні, яка в оригіналі дійшла до наших днів із ХІІ століття. З 1988 року вона знову перебуває на своєму звичайному місці – у Зарваницькому парафіяльному храмі Святої Трійці.

У Богдана Лепкого є «До Зарваниці». Це із автобіографічного. Ще малим письменник цікавився у мами, що то є таке відпуст. «Відпуст… як тобі сказати? На відпуст ходять люди, щоб їм пан Біг відпустив гріхи. Тому воно і відпуст!… А в Зарваниці Бог відпускає грішникові гріхи, і вже вони за ним не ходять?… Є багато таких чудотворних місць на світі, але нам до Зарваниці найближче, вона, — наша і тому ми йдемо туди… Хочеш! А я тобі все сказала. У Зарваниці люди сповідаються, і Бог їм відпускає гріхи. Там є такий чудотворний образ Матері Божої…А ще чого їздять люди до Зарваниці? Ще як хто має великий клопіт або тяжку журу, то також їде до чудотворної Матері Божої Зарваницької і вона, добра заступниця наша, вислухає його…. Мамо! — казав, — їдьмо до Зарваниці.  Може, колись і поїдемо, синку. Я не хочу «може», й не хочу «колись», я хочу зараз…».

Нині Прощі до Зарваниці Синодом Української Греко-Католицької Церкви вважаються «важливими акціями духовної підготовки». То є правда, бо, дивлячись на чудотворну Зарваницьку ікону, ми бачимо, що своєю рукою Богородиця вказує на Сина. Цей жест звернений до нас і ним Богородиця ніби хоче сказати нам усім: «Ось ваше спасіння, ваш Господь, Його слухайте, тільки в Його слові ви знайдете відповідь на ваші питання і сумніви, споживаючи Його Божественне Тіло і Кров, ви отримаєте прощення і благодать».

«Прощею усіх Прощ» (якщо можна так висловитися) є Проща до Зарваниці, яку називають чи то Всеукраїнською, чи й навіть Міжнародною. А Зарваниця – то вже більше, ніж село на Тернопіллі. І навіть більше, аніж ікона Зарваницької Божої Матері.

3-12 серпня Пасторально-місійний відділ Української Греко-Католицької Церкви всьоме організовує десятиденну Міжнародну пішу Прощу мігрантів і їх родин від Самбора до Зарваниці загальною довжиною у 250 км.

Україна як держава заробітчанам майже не допомагає. Україна, за Конституцією правова, демократична і соціальна держава «розписалася» у своїй непрофпридатності, як тільки її громадянин задумався про заробітки. Прикро вголос визнавати, але інші держави набагато більше допомагають нашим співвітчизникам, бо Україна, яка неспроможна була своїм громадянам зарадити вдома, не дуже прагне опікуватися ними і надалі.

За такої ситуації про людей мусить дбати Церква, бо, як і колись, і нині людей рятує Віра. Віра в Бога на чужині – то ве­ли­ке щастя! Утакому вже є певна тра­ди­ція в українців. Ще наші прадіди, із першої хвилі, приїжджали до Америки з порож­німи кишенями, але з вірою в Бога. Вони будували церкви направду швидше, аніж свої власні хати. Нинішні наші українці та­лановиті не менше. І враження на чужині їх переповнюють, може, ще більше. Навіть Шевченка пере­співують: Не називаю її раєм… тої Італії!

Церква щодня молиться за тих, хто виїхав з України в пошуках «хліба насущ­ного». Складовою системної роботи УГКЦ щодо душпастирської опіки міг­рантів є Прощі у намірах сімей заро­бітчан та їх родин, які зорганізовує від мо­менту створення Пасторально-місій­ний відділ Церкви.

Проща — це насамперед одна із форм прославлення Бога живого! Це своя дорога кожного до Бога, наша дорога Його сліда­ми, де ми Спасителю співчу­ваємо, кає­мося щиро, постійно перебу­ваємо в кон­такті з Богом! Це не тільки пізнавальна екс­курсія й розважальний похід! Насам­перед, Проща – то є духовна праця христи­янина! Тому Проща як особ­лива форма душпастирської опіки і «прижилася» в заробітчан.

Проща «Самбір-Зарваниця» — це не разова акція в рік для її паломників, а ско­ріше всього ціль життя. Багато є в Ук­раїні благословенних місць, а за­ро­бітчани собі об­любували й вибрали Сам­бір і Зарва­ницю. Між іншим, нині Бла­женний Папа Іван Павло ІІ, відвідуючи десять років тому Україну, свою апос­то­льську подорож до нашої країни поручив Зарваницькій Бо­го­ма­тері, і попросив у неї заступництва для «усіх християн, усіх чоловіків і жінок доброї волі, які живуть у цій великій Країні»!

Церква таку Прощу організовує вже всьоме. А 24 липня 2005 року, як прига­дують самі мігранти, то були їхні перші кроки в Україні. Тоді в Дрогобичі вони зорганізували першу свою зустріч з діть­ми, на яку з’їхалися з усієї України. Далі була перша піша Проща від Самбора до Зарваниці. «Це були не просто піші де­сять днів, це було десять днів родин­но­сті!», — пригадує пані Оксана. Органі­за­торами тої Прощі була Церковна громада УГКЦ м. Болоньї (Італія) та Карітас Сам­бірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ…

Початок прощі – 3 серпня 2012 р.Б. ( у п’ятницю).

7.00 – Свята Літургія в храмі Різдва Пресвятої Богородиці м. Самбора

9.30 – Вихід прочан зі Самбора від храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Прихід у Зарваницю в суботу 11 серпня (в обідню пору).

 

МАРШРУТVII Міжнародної десятиденної пішої прощі родин мігрантів

із Самбора в Зарваницю 3–12 серпня 2012 р.Б. (загальна відстань 250 км.)

3 серпня, п’ятниця:

Самбір – (3 км) Ралівка- (3км) Нагірне –(4 км)-Вільшаник – (4км) Черхава – (2км) ЛУКАВИЦЯ (обід) – (13 км) ПІДБУЖ (вечеря, нічліг) – всього 29 км.

4 серпня, субота:

Підбуж – (3 км) Залокоть – (3 км) Опака – (10 км) СХІДНИЦЯ (обід) – (6 км) Урич – (5 км) ПІДГОРОДЦІ (вечеря, нічліг) – всього 27 км.

5 серпня, неділя:

Підгородці – (8 км) Крушельниця – ( 3 км) Корчин – (5 км) ВЕРХНЄ СИНЬОВИДНЕ (обід) – (10 км) ТРУХАНІВ (вечеря, нічліг) – всього 27 км.

6 серпня, понеділок:

Труханів – (6 км) Скелі Довбуша, Бубнище – (6 км) Тисів – (6 км) БОЛЕХІВ (обід) – (8 км) Долина – (8 км) ВЕРХНІЙ СТРУТИН (вечеря, нічліг) – всього 34 км.

7 серпня, вівторок:

Верхній Струтин – (4 км) Нижній Струтин – (4 км) Рожнятів – (4 км) Рівня – (2 км) ВЕРБІВКА (обід) – (2 км) Красне – (15 км) РОСІЛЬНА (вечеря, нічліг) – всього 31 км.

8 серпня, середа:

Росільна – (4 км) Хмелівка – (3 км) Глибоке –( 2 км) СТАРІ БОГОРОДЧАНИ – (11 км) Лисець – (4 км) Крихівці – (5 км) ІВАНО-ФРАНКІВСЬК (вечеря, нічліг) – всього 31 км.

9 серпня, четвер:

Івано-Франківськ – (8 км) Тисмениця – (8 км) КЛУБІВЦІ (обід) – (5 км) Остриня – (5 км) Олешів – (3 км) НИЖНІВ (вечеря, нічліг) – всього 29 км.

10 серпня, п’ятниця:

Нижнів – (4 км) Діброва – (3 км) Добромишль – (4 км) КОМАРІВКА – (6 км) Криниця – (6 км) КОВАЛІВКА (вечеря, нічліг) – (4 км) ДОБРОВОДИ (вечеря, нічліг) – 27 км.

11 серпня, субота:

Доброводи – (16 км) ЗАРВАНИЦЯ (обід)

Надія КНЯЗЕВА

http://www.expres.ua