Marianna Soronevych
Так збіглося, що мікроавтобуси, які прямували неофіційним маршрутом Чернівці–Мілан, стояли на вулиці Головній біля розп’яття Хреста. А тому велика група людей з пакунками була подібною до героїв В. Стефаника «Кам’яний хрест»: прощання емігрантів з рідним краєм. Заховавшись за хрестом, тихенько плакав 11-річний хлопчик, а його молодша сестра від розгубленості почала називати бабусю мамою. Кожен, хто там зібрався, переживав свою втрату. А від того, що ці люди змушені були покидати найдорожче – свої сім’ї, аби не розбагатіти, а прогодувати себе та дітей, ця втрата була ще гіркішою.
Відтоді минуло сім років. Одинадцятирічний хлопчик став юнаком, проте він досі чекає маму, яка пропустила в його житті найважливіші миті: перше кохання, останній дзвоник як прощання з дитинством. Жінка досі на заробітках, приїжджає до дітей лише раз чи два на рік. Чернівчанка Олена також не повернулася звідти. Тепер вона приїздить лише в гості, бо за кордоном знайшла не лише роботу, за яку належно платять, а й свою долю. Вона одружилася з італійцем та народила там доньку. Сьогодні, коли життя цих жінок владналося, вони зважилися розповісти журналістам “Погляду”, які сім років тому були свідками дивних проводів, про деякі епізоди заробітчанського життя.
“Італійський хлопчик у десять років користувався памперсами”
Сільвія із Новоселицького району влаштувалася на роботу до родини банкірів, які жили і працювали у Неаполі. Дізнавшись про це, її батьки, які залишилися в Україні виховувати онуків, думали, що доньці дуже поталанило. Насправді ж два роки, проведені у родині “банкірів”, були для заробітчанки пеклом.
– У цій сім’ї всім керувала дружина Алесандра. А чоловік виконував її забаганки. Загалом італійські чоловіки вирізняються особливою повагою до жінок. Вони у прямому значенні слова носять своїх дружин на руках. Хоч, як на мене, немає кого і за що носити. А з нашими чоловіками італійців навіть не можна порівняти. Алесандра ніде не працювала, лише розважалася. Сім’ю утримував чоловік. Нерідко після роботи сам куховарив, бо вдома не було що їсти. А коли обоє лінувалися, замовляли піцу. Особливо мене здивувало, що їхній син Давид у десятирічному віці не ходив в туалет, а досі “впісювався” і “вкакувався”. Тож відучити хлопчика від цієї звички було моїм основним завданням. Пральна машинка у цій сім’ї постійно не працювала, тому доводилося прати вручну. Мій робочий день закінчувався опівночі, а то й пізніше. Гаряча вода також бувала рідко. Ніхто із подружжя не міг знайти часу, аби викликати майстра і полагодити котел. Тож я не мала вибору і майже силою привчала Давида користуватися туалетом. Його 14-річна сестра Карла мала інші проблеми: постійно прогулювала школу, зате вже були кавалери. А одного разу “поспілкувалася” по телефону на 1000 євро.
Якось мої господарі поїхали на декілька днів на відпочинок, а мене залишили доглядати будинком. Із їжі у холодильнику було лише чотири сосиски і маленький шматочок хліба. Вийти у магазин я не могла, бо жила нелегально та й грошей у мене на той час не було. Я не витримала і з’їла дві сосиски. Коли Алесандра побачила, що я без її дозволу з’їла сосиски, два тижні зі мною не розмовляла. То була остання крапля мого терпіння.
“Півтори доби просиділи у зачиненій вантажівці при мінусовій температурі”
35-річна Світлана із Заставнівського району приїздить на батьківщину раз на рік, аби провідати стареньких батьків та свого сина. 10 років тому жінка розлучилася із чоловіком, залишила дитину на виховання матері й поїхала до Італії. Після декількох років роботи у теплицях, де вона збирала полуницю (серед заробітчан це найскладніша та найбрудніша робота), нині працює в Італії продавчинею. А це своєрідне підвищення: хороший заробіток та просто цікава робота, яку вона не хоче втрачати. Сьогодні вона з усмішкою згадує про свої перші пригоди, коли зважилася поїхати за кордон на заробітки.
– Із Чернівців до Італії їхали 10 осіб. Маршрут пролягав через Австрію, бо, за словами провідника, там було відносно легко перетнути кордон. Тоді нам трохи поталанило, не довелося ховатися від прикордонної поліції у целофанових мішках. Проте спіткало інше випробування. Півтори доби разом із ще дев’ятьма українцями просиділи у зачиненій вантажівці: чекали на іншого провідника. За 35 годин такого очікування в голову приходили всілякі думки. Знаєте, у такі безвихідні миті відчуття голоду не найстрашніше. Вночі так пробирав холод, що я вже не відчувала рук та плечей. Думала, що відморозила. Поспілкуватися також не могли, бо нам заборонили розмовляти. А про туалет навіть мови не було. Тільки про всяк випадок роздали целофанові пакети. Та незважаючи на це, нашій групі неабияк поталанило, ба за нами таки приїхали провідники і доправили до кінцевого пункту призначення. Розповідають, що нерідко трапляється, коли люди по кілька днів так караються, аж поки не почнуть кричати, аби привернути увагу до вантажівки. Тоді за ними приходять поліцейські…
