Marianna Soronevych
Я з великою повагою ставлюся до представників української діаспори. Вони крізь віки і десятиліття пронесли любов до української мови, історії, культури. Вони активно допомагали Україні у перші роки становлення держави. Єдине, що завжди підкреслюю у своєму ставленні до українців з-поза меж України: вони є громадянами інших держав. І їх політичні права, політичні інтереси та громадянська позиція має стосуватися тих суспільств, у яких вони живуть. Оскільки сприйняття української дійсності ними не завжди виглядає адекватно, а скоріше вторинно, викривлено, то я відверто не розумію усіх цих «занепокоєнь долею», «стурбованістю діями» та інших плачів по Україні. Любов на відстані – гарна справа, і ми мали приклади багатьох вигнанців, що писали з-за кордону полум’яні статті, робили заклики, організовували справи. Але при цьому вони залишалися громадянами своєї країни (у випадку, якщо їх не позбавляли громадянських прав).
Вибачте, але сьогодні українська діаспора – це громадяни США, Канади, Великобританії, інших країн. І їх позиція – це позиція громадян саме цих країн. Значення різноманітних структур типу Українського конгресового комітету Америки чи численних об’єднань українців за межами України – це самоорганізація, взаємодопомога та культурницькі зв’язки з Україною. Не більше. Коли ж представники діаспори починають судити про українську політику (в якій нічого не розуміють, як показує практика), або ж починають повчати громадян України, як їм варто жити – відчуття адекватності зникає.
У 70-х роках минулого століття один із політиків діаспори (не буду називати його ім’я, оскільки не хочу давати підстави говорити про те, що використовую особисту неприязнь до «світлої постаті») писав, що УРСР є лише частиною СРСР, в ній лишилися громадяни СРСР, а справжні українці живуть або в діаспорі, або виїхали на Захід. Тому ядерні удари по «імперії зла», якщо вони будуть завдані і по території України, не матимуть негативного сприйняття в українському середовищі. Головне – знищити СРСР. (Справедливості ради зазначу, що дану тезу мені озвучував політичний опонент цього політика – також із середовища діаспори, тому не ручаюся за її точність – лише за суть). Чи може дана позиція вважатися референтною і адекватною?
Приблизно та ж ситуація і з сьогоденням. Якщо ми подивимося на політичну платформу УККА (Українського Конгресового Комітету Америки), то складається враження, що ця структура перетворилася на закордонне бюро БЮТ. Ну – це не новина: за спогадами одного з діячів УПА, Костянтина Гіммельрайха, ОУН у 1941 році дуже хотіла перетворитися на закордонне представництво НСДАП (боронь Боже – жодних паралелей між Тимошенко і Гітлером!). Зрештою, УККА не соромиться цього – зайшовши на сайт, ви бачите портрет українського екс-прем’єра з вітальним словом до читачів. Чинну в Україні владу УККА розглядає виключно як «режим Януковича», ігноруючи те, що нинішній Президент прийшов до влади внаслідок виборів, визнаних легітимними всіма країнами світу – в тому числі США.
Погляньте на інформаційні повідомлення про діяльність УККА протягом останнього року:
– Американські українці кажуть, що Янукович не сміє ігнорувати Конституцію
– Американські українці відмовилися прийти на зустріч з Януковичем
– У США засудили «огидне ставлення Януковича до громадян»
27 травня з’являється заява УККА – «Проти антиукраїнської і антидемократичної політики режиму Януковича». Повторюючи традиційні набори фраз про переслідування політичних опонентів, наругу над історичною пам’яттю, переслідування громадських активістів тощо (і, звісно, особливо акцентуючи на спробі арештувати Тимошенко 23 травня цього року), представники УККА («від імені понад мільйону українців Америки») звернулися до Барака Обами з вимогою вжити заходи щодо української влади. За принципом: «Гори синім полум’ям Україна – головне врятувати Тимошенко». Звісно: Україна керівництву УККА гроші не платить…
Показово, що заява з’явилася у той день, коли Обама і Янукович зустрілися на саміті. Очевидно, заява була спрямована на те, аби не допустити цієї зустрічі.
Іноді згадується те, як у СРСР проводилися акції на підтримку Анжели Девіс – темношкірої лес бійки-комуністки, яку у нас представляли як серйозного американського політика. І те, що ставка на Девіс була вигідна Москві, а не громадянам США, нікого не хвилювало. Так само, як «один мільйон українців Америки» не хвилює, що переважна більшість громадян України не готові проголосувати за Тимошенко, не готові підтримати її партію, а понад 50% респондентів не підтримують жодного політика і жодну політичну силу в Україні. Все одно – «Свободу Анжелі Девіс… тобто, Юлії Тимошенко! Янукович, гоу хоум!».
У мене особисто інше уявлення про патріотизм. Я думаю, що патріотизм негромадян України, їх любов до Батьківщини повинні мати інший характер – характер максимального сприяння Україні у світі, характер сприяння реформам, сприяння економічному і соціальному добробуту. Коли євреї хотіли величі Ізраїлю, то навіть успішні менеджери та бізнесмени кидали свої місця на Бродвеї та лондонському Сіті і, взявши до рук автомата, їхали захищати Сіон та Сінай. І навряд чи хтось роздумував про те, чи демократичним є режим Голди Меїр. Українці США – максималісти. «Або Тимошенко, або нічого!».
Що це, як не політичний абсурд?
Що це, як не політична заангажованість?
Що це, як не втручання громадян іноземних країн у внутрішні справи України?
Можливо, моя думка буде суб’єктивною і навряд чи до неї прислухається пані Тамара Галло Олексій – президент УККА. Україна – це не лише Янукович. Це ще 46 мільйонів громадян, яких 1 мільйон українських американців мусить поважати – особливо з огляду на принципи демократії. І для цих 46 мільйонів громадян Україна не зводиться виключено до політики. І більшість із них щонайменше стурбовані заявами УККА, але стурбовані соціально-економічним майбутнім України. Цей народ втомився від політиків і політиканів.
Просто, панове, для більшості громадян України слово Батьківщина сприймається без лапок і не в означенні політичної партії. А патріотизм не є бізнесом, формою ренти, роботою чи громадським навантаженням.
