Marianna Soronevych
У Західній Україні зростає італійська діаспора: заробітчанки повертаються додому, але не самі, а з італійськими чоловіками. Слідом за своїми співвітчизниками змінюють Апенніни на Карпати й інші італійці, які шукають нові ніші для бізнесу, а заразом – українських дружин, пише Кароліна Тимків у №37 журналу Корреспондент від 13 вересня 2013 року.
Їдучи десять років тому на заробітки до Італії, 45-річна мешканка Луцька Анастасія Стеценко не підозрювала, що повернеться звідти не сама, а з чоловіком-італійцем. Ним став 60-річний Луїджі Ферроні з містечка Местре неподалік Венеції, у якого Стеценко працювала покоївкою. Дружина Ферроні п’ять років тому померла, а привітна хатня робітниця врятувала його від тяжкої самотності.
“Спочатку ми просто спілкувалися. Потім у нього до мене виникли почуття, зав’язалися стосунки”, – згадує українка.
Пара жила б довго і щасливо в теплій і благополучній Італії, якби у Стеценко в Луцьку не залишилася хвора мати, яка потребує догляду. І Ферроні, поміркувавши, погодився переїхати на батьківщину дружини. Спочатку італійцеві було незатишно в чужій і не надто комфортній країні – його бентежили, наприклад, розбиті дороги, а також старий і незручний громадський транспорт.
“Але через півтора року я звик, – зізнається Ферроні. – До того ж зрозумів, що жити в Луцьку дешевше, ніж у Местре”.
Він отримує пенсію у себе на батьківщині, і її вистачає, щоб цілком респектабельно жити удвох в Україні: розмір італійського забезпечення стартує від 1,5 тис. євро. Цей аргумент став вирішальним для переїзду у східноєвропейську країну для багатьох співвітчизників Ферроні, які, так само, як і він, одружилися на українських трудівницях.
“У Чернівцях їх [українсько-італійських пар] стає все більше, – розповідає 37-річна мешканка цього міста Надія Пінденелло, яка два роки тому теж вийшла заміж за італійця. – Найчастіше вони нічим не займаються – просто насолоджуються життям”.
Сама вона зі своїм чоловіком Рокко Пінденелло випадає з цього тренду. З десяток років тому її чоловік-підприємець спершу приїхав підкорювати Україну – розпочав тут свій бізнес, а потім підкорив серце місцевої красуні.
Маленька Італія
Анастасія, мешканка селища Берегомет Чернівецької області, яка попросила не називати її прізвище в пресі, зі своїм чоловіком Джузеппе познайомилася 15 років тому в римському ресторані, де вона працювала прибиральницею, а він – шеф-кухарем. Коли чоловік пішов із закладу на пенсію, а Анастасія втратила там роботу, вирішено було виїхати в Україну.
“Я не могла знайти нове місце в Італії, а жити за чийсь рахунок не можу – не так вихована”, – пояснює Анастасія, яка працює сьогодні в рідному селищі бухгалтером.
Втім, Джузеппе внаслідок від’їзду не надто відірвався від коренів: в Італії у нього великий будинок і дорослі діти від першого шлюбу, і він раз на три місяці їздить на батьківщину – саме такий термін постійного перебування в Україні дозволений іноземцям. І хоча італієць живе тут наїздами вже восьмий рік, він не поспішає оформляти ні громадянство, ні посвідку на проживання.
Так само робить більшість італійців, з якими поспілкувався Корреспондент. Загалом, за даними посольства Італії, станом на 2012 рік українське громадянство або посвідку на проживання мають більш ніж 300 колишніх жителів Апеннін.
Серед них – Пінденелло, який без оформлення цього документа не зміг би почати в Україні свій бізнес – спочатку будівельний, а потім ресторанний.
“Звичайно, спочатку йому було важко, – розповідає Надія Пінденелло, – але він активна людина і впорався з усім цим”.
Біля входу в їхнє кафе Джем, розташоване на головній вулиці Чернівців, висять український та італійський прапори, а всередині під спів Ероса Рамазотті і Тіциано Ферро подають піцу і пасту.
Що стосується їжі, іммігранти з Апеннінського півострова намагаються всіма силами організувати собі тут “маленьку Італію”. Ось і в сім’ї Стеценко їдять і п’ють винятково привезене звідти.
“Чоловік любить багато зелені, овочів, – розповідає українка. – Вони не їдять стільки жирного, як ми. У них багато салатів, руколи у стравах”.
Для Ферроні незвичні і багато інших місцевих традицій – наприклад розмах українських весіль, які навіть у темпераментній Італії святкуються скромніше. Зате його менш консервативний співвітчизник Пінденелло відразу знайшов в Україні приємні речі.
“Мені сподобалися люди, дівчата, – згадує він свої враження від першого приїзду сюди у 2001-му. – І тут було багато можливостей для бізнесу”.
За словами Пінденелло, 12 років тому Чернівці значно відрізнялися від нинішнього міста – вулиці добре не освітлювалися, а сьогодні це типове європейське місто, “де є все для життя”.
Найближчим часом подружжя Пінденелло планує відкрити в місті ще одну точку громадського харчування. А їхній римський приятель, 46-річний Марко Пуско, відкрив в обласному центрі нічний клуб Дольче.
“Я вирішив приїхати сюди і випробувати свої сили [в бізнесі]”, – розповідає Пуско, у якого, крім ділових відносин, в Україні зав’язалися й особисті – з однією з місцевих мешканок.
Труднощі переїзду
В останнє десятиліття італійці відкривають для себе Україну й охоче приїжджають сюди з різних приводів. Однак для того, щоб залишитися тут на ПМЖ, у них повинні бути вагомі аргументи, констатує Олена Малиновська, радник Національного інституту стратегічних досліджень. Це можуть бути якісь матеріальні або бізнес-переваги, сімейні обставини – наприклад діти або батьки української дружини, які потребують підтримки.
Італійські чоловіки показують себе вірними і турботливими чоловіками, відзначає Анастасія, порівнюючи свого нинішнього чоловіка з колишнім чоловіком-українцем, причому не на користь останнього.
“Мій чоловік-італієць на мене ніколи не підвищує голос”, – з гордістю говорить вона. Їй особливо подобається те, що, поки Анастасія на роботі, Джузеппе хазяйнує біля плити або на городі.
Майже те саме говорить про чоловіка Надія Пінденелло. До того ж українка зізнається, що її Рокко буквально зробив її життя яскравішим. Під його впливом вона повністю змінила свій гардероб – з нього зникли улюблені нею раніше сірі та темні тони. Пінденелло почала стежити за модою і перестала економити на якісних речах.
Італійці зі свого боку вчаться іншому мистецтву – жити в Україні. Найбільше проблем у них виникає з вивченням мови. Пінденелло досі може лише говорити російською, але ні читати, ні писати ні російською, ні українською не вміє.
І все ж Рокко і його співвітчизники почувають себе в Україні комфортно: у Чернівцях чимало українців, які працювали в Італії і володіють мовою. Наприклад, в Джемі є офіціант, який кілька років прожив на Сицилії.
Не тужать за рідним домом іммігранти і в маленькому Берегометі, де склалася ціла міні- діаспора з шістьох італійців, які переїхали сюди слідом за дружинами.
Хоча до деяких українських реалій уродженцям Апеннін не звикнути. Пінденелло лає корупцію і бюрократію, втім, відразу визнає, що навіть вони неспроможні перекреслити головну перевагу ведення тутешнього бізнесу – дуже низьку в порівнянні з Італією конкуренцію.
Італійця, який влаштувався в Україні, можуть виштовхнути звідси хіба що драматичні повороти долі. Домініко Піколлі прожив у селі Копачівка Волинської області зі своєю дружиною-українкою п’ять років, побудував тут будинок і навіть почав виховувати сина. Але два роки тому пара раптово розпалася – причиною стала зрада дружини, – й іноземець повернувся на батьківщину.
А поки що додому потроху повертаються українки, які відпрацювали з десяток років в Італії, а іноді і вийшли там заміж. Країни Євросоюзу переживають не найкращі з економічної точки зору часи, і багато трудових мігрантів втрачають роботу і змушені повертатися на батьківщину, констатує Малиновська.
“А ті жінки, які змогли влаштувати своє особисте життя на чужині, але не реалізували себе в професійному плані, намагатимуться привезти своїх чоловіків в Україну”, – вважає Надія Пінденелло.
