Marianna Soronevych
– “Україна плюс” народилася майже 3 роки тому. Спочатку ми об’єдналися у співочий колектив, який назвали “Доля”. Він дав уже понад 60 концертів у регіоні Венето для українських та італійских слухачів. Гуртувалися, щоб не відчувати себе самотніми, але швидко зрозуміли, що цього замало. Нам бракувало інформації про те, як інтегруватись в італійське суспільство, як гідно жити, як зберегти цінності української нації.
– У яких напрямках працює товариство?
– Для початку ми відкрили інформаційний центр. Завдяки профспілці CISL отримали комп’ютеризоване приміщення для надання інформації, яка стосується усіх сфер соціального життя.
Під час президенских виборів ми тричі їздили до Мілана для підтримки Віктора Ющенка. Допомогла у цьому Греко-католицька церква. Під час цих акцій групи супроводжувала посередниця між культурами Ірина Дольна, яка водночас проводила інформаційно-роз’яснювальну роботу. Крім того ми організували опитування і з’ясували, що 60% маніфестантів були нелегалами.
Асоціація створила футбольну команду, яка виборола п’ять кубків місцевого значення. В Україні замовили для них спортивні форми. Правда, останнім часом вона не брала участі у турнірах через сімейні обставини гравців. Але хлопці продовжують тренування. Минулого року провели футбольний турнір “Дружба між венеціанцями та іммігрантами”, у якому взяли участь п’ять команд. На жаль, цього року турнір не проводився з фінансових причин…
Ще одним досягненняс Асоціації є бібліотека. Мені важко сказати, скільки у ній книжок, мабуть, щонайменше, тисяча. Це, здебільшого, література українською мовою від філософії з історією до детективів та легкого чтива. Дуже багато історичних творів козацької тематики.
– Кажуть, у вас є і школа?
– У цьому навчальному році ми справді відкрили школу. Зараз маємо 5 учнів від 10 до 14 років. Вони об’єднані у два класи. Ще кілька дітей бажають долучитися. Зараз прийом учнів триває, тож запрошуємо усіх охочих.
Цього року я була делегатом IV Всесвітнього форуму українців у Києві і відвідала у рамках зібрання семінар з освіти. На ньому порушувалося питання про необхідність видачі свідоцтва державного зразка після закінчення школи. Цю ідею підтримали українці Сахаліну, Канади, Камчатки, словом, усього світу. Зараз готують цю ініціативу, тому результати ще невідомі. Таким чином, школи за кордоном сприйматимуться повноцінно. У кінці року діти повинні отримувати сертифікати. Тоді школи, гадаю, матимуть більший попит.
– Розкажіть про ваші враження від IV Всесвітнього форуму українців.
– Він не виправдав моїх сподівань. Те, що я сподівалася там побачити, і те, що побачила насправді, – дві різні речі.
– Нещодавно ви знову відвідали Київ. Розкажіть про пропозиції, які ви туди везли, та результати, з якими повернулися.
– Рік тому ми почали розмову із профспілкою CISL про поїздку до України та можливу співпрацю із її структурами. У робочо-ознайомчу поїздку вирушила делегація із 24 осіб – представники CISL, я та Андрій Грицевич.
CISL має ідею підтримати в Україні розвиток профспілкового руху європейського зразка, а також шукати зв’язків з будівельними школами і структурами, щоб започаткувати спільні проекти.
В Італії з’явився закон про переддипломну практику та навчання для іноземців. У регіоні Венето для будівельників є великі можливості. Тому ми шукали школи, які б могли скерувати сюди студентів для навчання і практики, більше того, – з перспективою роботи. Паралельно вони б вивчали роботу профспілок, щоб в майбутньому застосовувати ці знання на Україні.
На жаль, в останній момент школи відмовились, аргументуючи це відсутністю дозволу з Міністерства освіти… За законами бюрократії, усі проекти повинні йти через “верхи”, які вирішують, кого куди скеровувати.
Мали зустріч і в Міністерстві праці та соціальної політики. Нам розповіли, як усе гарно і “веселково” і не проявили жодного інтересу до наших проектів. А коли ми організували зустріч із незалежними профспілками луганських шахтарів, які колись організовували марші до Києва, з’ясувалось, що картина є зовсім іншою, невеселою…
Розмовляла
Маріанна Сороневич
грудень”2006
