Marianna Soronevych
Ще зовсім недавно, у 80-ті, для пересічного українця Італія була недоступною, а тому і малознаною країною. Із чим асоціювалися Апенніни для нас в часи, коли не було змоги поїхати туди? Пам’ятки Римської імперії, падаюча Пізанська вежа, Венеція, сильні футбольні традиції тутешніх клубів. Ще був неперевершений Тото Кутуньо. Щось забули? Можливо, слід згадати про відому всім любов галасливої південної нації до макаронів, піци. Усе.
Тепер, через достатньо короткий час, Італія стала не просто державою із відомими реліктами Стародавнього світу чи Середньовіччя, а й «землею обітованою» для сотень тисяч наших співвітчизників. Країна сподівань, у якій часто треба ламати себе і пройти крізь страх нелегальної міграції.Де доводиться братися до принизливої роботи заради «кращого життя».
Нещодавно мені трапилася нагода побувати у Римі. Мета візиту – знайомство з містом. Але знайомство особливого характеру – мене цікавили острівці життя заробітчан, ті місця у італійській столиці, де постійно збираються наші. Хотілось відкрити для себе особливі клаптики метрополісу, де люди розмовляють українською, ділячись своїми думками, переживаннями, здобутками і, дуже часто – проблемами.
Сквер біля метро «Піраміде» нам показала Маріанна Сороневич, головний редактор «Української газети». Жінки приходять сюди здебільшого в четвер після обіду та в неділю. В цей час, згідно із законодавством, у домогосподарок вихідний. Вони зустрічаються з подругами, декотрі прямують до бару. Але таких небагато. Більшість із наших заробітчан намагаються заощадити якнайбільшу суму зароблених грошей та вислати їх в Україну. «Якщо на каву бігати, то ми нічого не заробимо», – говорить Оксана з Івано-Франківщини. «Я тут уже п’ять років, за цей час змогла оплатити вищу освіту доньки, організувати весілля для сина та почати будову нового будинку», – підхоплює розмову Марія із Тернопільщини. Вона також не схильна тратитися на дрібні приємності життя. А третя із подруг, після кількох хвилин розмови, зізналася, що давно мріє побачити Італію. Вона кожен день минає на метро станцію «Колізей», та ще жодного разу не була всередині відомої пам’ятки. Для неї Колізей, напевно, залишається таким же недоступним, яким він був для переважної більшості українців у радянські часи.
Інша мекка для українців – територія у східній частині міста, дві хвилини ходу від метро «Ребіббія»
З вагону підземки виходять кілька жінок із милою слов’янською зовнішністю і нам лише залишається прямувати слідом. Їх також виказують великогабаритні сумки із синьо-червоної картатої тканини – «візитна картка» наших за кодоном. Жінки «тягнуть» їх до мікроавтобуса із українськими номерами. Це – передачі рідним. Такі послуги перевізників поставлено на колеса багато років тому. Водії також передають готівку.
Хтось там зовсім новачок – щойно приїхав з України і стоїть за смугою із написами українською та італійською «шукаю роботу». Хтось, уже досвідчений, прийшов купити одну-дві книги, бо скучив за кирилицею, хтось тут для того, щоби випити пива (привезеного тими ж мікроавтобусами із своєї землі), чи-то голосно відсвяткувати день народження. Із салом та горілкою. Тут, здається, ще не забули, як розкладати «поляни», гуляти із розмахом.
Неділя – для молитви. У цьому переконані багато українців. Саме тому у церкві при монастирі оо. Василіан завжди людно. Люди спішать до храму, здається, саме тут вони максимально відпочивають від робочих буднів і почувають себе менш ізольованими від батьківщини. Під час служби складається враження, що мене транспортували назад до України. До традиційних містечок чи сіл, звідки переважно походять заробітчани. Так, більшість з них виїжджає з країни на тривалий час, але з однією метою – накопичення грошей. Вони знають, що повернуться. Вони в Італії тимчасово, хоча це «тимчасово» для декого триває уже другий десяток років.
Чи може Рим стати їхнім домом? Є багато прикладів змішаних сімей, або ж випадків «перетягування» піонерами нового життя цілої родини на знайдену землю. Однак, більшість заробітчан дають негативну відповідь на це питання. Наші земляки постійно думають про повернення в Україну.
«Італія» та «Рим» у їхньому розумінні – це багаторічне відчуження від домівки, яке для великого числа заробітчан є чи не найважчим із усіх можливих випробувань у житті.
Олесь КАЧМАР, (фото автора)
Подорож здійснено за підтримки European Cultural Foundation, www.eurocult.org
Foto 1 – Українці люблять збиратися у сквері біля станції метро «Піраміде».
Foto2 – Жінки несуть важкі сумки по сходах при виході із станції метро «Ребіббія». Вони приготували передачу в Україну. Водії приватних мікроавтобусів просять півтора євро за перевезення кілограму такого вантажу.
Foto 3– На подвір’ї церкви при монастирі оо. Васисіан. Для української спільноти в Італії релігійні установи відіграють важливу об’єднуючу роль.
