Моя сім’я була у Маріуполі. Вибралися не усі… Свідчення очевидця

Мої батьки та бабуся вибралися з Маріуполя лише кілька днів тому. На жаль, зараз вони на території захопленої російськими фашистами.

Ось що вони розповіли мені….

Напередодні війни

Я родом із Маріуполя, востаннє була там наприкінці січня. Протягом 8 років життя у Маріуполі стало кращим, місто упорядкували, осучаснили, відкривалися нові заклади та громадські простори.

У місті жило багато переселенців із Донецька. Проблем та дискримінації за російську мову ніколи не було. Час від часу відбувалися нападки з боку Росії. Люди начебто звикли до “пасивної” агресії.

24 лютого почалися обстріли, ніхто й уявити не міг, що буде ТАКЕ.

На грані виживання

Телефонний зв’язок 2 березня зник повністю. На той момент вже не було ні електрики, ні води, ні інтернету. Залишався лише газ, але й він зник через кілька днів.

Люди стали збиратися під під’їздами та готувати їжу на багаттях. Кожен приносив, що в кого лишилося: макарони, картоплю тощо.

Спочатку збирали сніг, потім пили дощову воду. Під стокові трубиставили відра, збирали воду, а потім кип’ятили її на багатті.

Пізніше, коли бомбардування міста посилилося, з усіх боків горіли райони поряд з нашим будинком, пити дощову воду та сніг стало небезпечно. На поверхні утворилася чорна плівка зі смогу та гару. Цю воду почали використовувати для туалету.

Вночі було холодно. До останнього дня у Маріуполі (25 березня) температура вночі опускалася до -2.

Процвітало мародерство. Всі магазини були розграбовані, пізніше почали грабувати школи.
Окупанти зрозуміли що Маріуполь їм не радий, тому вирішили стерти місто в пилюку і деморалізувати його жителів. Електрики, щоб зарядити телефони не було, всі вежі зв’язку були розбомблені, не було жодного доступу до інформації.

Окупанти запускали дезінформацію про те, що Україна забула про Маріуполь. Насправді ж російські окупанти зривали всі гуманітарні конвої, обстрілювали, не випускали із міста.

Обстріли жилих кварталів

Наш будинок був під обстрілом окупантів від початку війни. У кімнаті моєї бабусі стелю пробило снарядом. На щастя, вся сім’я перебувала в сховищі і ніхто не постраждав. Крім того, технічні приміщення горища “пом’якшили” падіння снаряда.

Пізніше наш район окупували російські військові, точилися вуличні бої. Батьки бачили, як росіяни розташували техніку в нашому районі та вели обстріл інших районів Маріуполя, обстрілювалися заводи.

Окупанти пояснювали обстріл цивільних об’єктів тим, що там можуть ховатися українські військові. Так само, розташування вогневих точок у житлових густонаселених кварталах, ускладнювало удари у відповідь українських військових. Якщо ж українські військові намагалися відстрілюватися, їх можна було звинуватити в обстрілі маріупільчан

Евакуація

Батькам вдалося вибратися з міста пішки до найближчого населеного пункту.

Їм довелося пройти через п’ять блок-постів окупантів, в яких допитували і оглядали всіх, хто намагається вибратися з міста.

Перед тим, як виїхати, батькові вдалося вибратися до центру та подивитися, що сталося із дідусем, що з квартирами у центрі.

На жаль, дідусь, якому було 95 років, загинув. На місці його квартири залишилися лише руїни та попіл, лише перегородки від стін. Частина будинку, де була квартира прабабабусі – повністю зруйнована.

Зараз мої оскільки батьки на окупованій території та бабуся залишає надії повернутись у їх квартиру.

З ними немає зв’язку, щодня їм хочуть видати сімки самозваних республік ЛДНР. Часто перевіряють. Виїхати на українську територію немає можливості, тому що зелених коридорів немає.

Маріупільчанка Лада