Літопис заробітчанства

В Івано-Франківську  побачила світ книга  «Під арками. З життя  української громади  Болоньї 2003-2006 рр.»  письменниці Оксани Пронюк. Вперше за роки новітньої хвилі  заробітчанства в  художньо-документальному  виданні авторка  – учасниця і очевидець подій – мовою документів, свідчень людей, власних спостережень і спеціальних соціологічних досліджень змалювала яскравий духовний, культурно-мистецький і суспільно-політичний портрет становлення церковної спільноти українців греко-католиків в італійському місті Болоньї у трирічному часовому розрізі.
Авторка  двох книжок прози Оксана Пронюк з  Івано-Франківська видала художньо-публіцистичний твір «Під арками. З життя української громади Болоньї 2003-2006 років» (Івано-Франківськ, видавництво «СІМИК», 2009, 464 стор). Це журналістське дослідження, в якому на основі власних спостережень, анкетування, усного опитування, інтерв’ю, зібраних документів і фотографій розкрито правду про українське заробітчанство в Італії в трирічному часовому зрізі. За підрахунком авторки, яка й сама була учасницею зображених подій, тут шукають порятунку від нестатків більше 500 000 наших співвітчизників. Із них 41% з вищою, 41,5% – із середньою спеціальною, 15,5% із середньою загальною освітою. Оксана Пронюк у своїй книзі «Під арками» веде читача емігрантськими стежками, висвітлює тему заробітчанства всебічно й глибоко. Еміграція до Італії розпочалась 1993 року, ця держава тоді потребувала працівників для догляду за старими і хворими людьми. Через безвихідь (невизначеність в Україні, безгрошів’я вдома) українці погоджувалися на нестерпні умови праці – працювати без вихідних, біля важкохворих, паралізованих. Окрім цього, багатьом нашим людям довелося пережити продаж у рабство, у будинки розпусти, тюремні ув’язнення. Немало заробітчан зникло безслідно. В еміграційному літописі простежено, як від одиноких зустрічей заробітчан поволі складається українська церковна громада. І неабияка роль у цьому належить Українській греко-католицькій церкві. Для духовного порятунку емігрантів Єпископська конференція в Італії в листопаді 2001 року призначила пасторальним координатором українських греко-католицьких громад в Італії отця Василя Поточняка, який першу Літургію рідною мовою відправив у Болоньї в січні 2003 року. Він же як редактор очолив видання україномовного

журналу «До Світла», залучив до журналістської праці творчих людей. Завдяки старанню отця Поточняка уже через рік у 81 місті Італії стали діючими 84 українські греко-католицькі громади. Ці спільноти відзначали Різдво, Водохреща, Великдень, свято Матері, Шевченківські роковини, День Незалежності, Миколая, свято Духовної України, літературні дати, відвідували храми, були активними учасниками мітингів, виборів Президента України у 2004 році, віднайшли сліди українських вчених в Італії. Зокрема ректора Болонського університету Юрія Дрогобича, який у ХV столітті викладав математику й астрономію; композитора Максима Березовського, який у ХVІІІ столітті вчився в Болонській академії-філармонії, і тепер йому встановили меморіальну дошку; композитора Дмитра Бортнянського, галичан – учасників Першої світової війни, вояків дивізії «Галичина» української Народної Армії. Цікавою є згадка й про те, що Болонью задовго до нашої ери заснували етруски, які походили з території між Карпатами і Дніпром.
До  цього українські емігранти зібрали свою поетичну творчість і видали альманахом «Світло на чужих стежках» (2005), а також збірник гумору з народних уст «Ґавдеамус по еміґрантськи» (2005). Маючи свою церкву, недільні школи, пресу, українці стали визрілою діаспорою, в якій 90% – жінки активного працездатного віку, 83,8 з них удома мають дітей, а в 14,5 % жінок діти перебувають в Італії. Кожна п’ята жінка уже розлучена, значна частина з них на Україну не повернеться ніколи.
За  даними дослідження 2007 року, 66,3% заробітчан доглядають за людьми похилого віку, 12,5% – прибирають квартири у визначений час, 5% – є няньками дітей, по 3-2% працюють на будівництві, в сільському господарстві, у сфері обслуговування.
На  основі викладених фактів журналістка  розкриває гірку правду сьогодення, що мільйони українців стали непотрібними на своїй батьківщині. Практично в кожній третій родині хтось на заробітках. Не через бідність України, а через бездарну владу, яка навмисно створила економічний занепад у державі. Жахлива правда дивиться в очі: український народ став трудовим та інтелектуальним донором не лише для Італії та інших краях Сходу. У результаті – 7-12 мільйонів свого народу розсіяно по світу, крім цього, понад сім мільйонів уражено алкоголем, така ж кількість соціальних сиріт, інвалідів, наркоманів, безпритульних, психічно хворих. До цього – невиправдані людські вклади в освіту, зубожіння медичних закладів, непомірна вартість лікування, пенсійне приниження. Це прихований геноцид, який замовчується. Заробітчанство є національною трагедією. І про це в Україні повинні знати всі. Народ не повинен загубитись у безвісті. Матерів треба повертати додому і допомогти їм у період адаптації на рідній землі.
Книга написана емоційно. Як редактор раджу  її прочитати. В ній немало гарних думок, порад, розповідей про храми, звернень до Бога, молитов, емігрантських поезій, пройнятих серцем і сльозою. Писала ж бо мати з турботою про святе – про українських матерів і дітей.

Йосип КАРПІВ, літературний редактор, краєзнавець