Marianna Soronevych
Українська діаспора в Італії формується з людей, які визначилися із власним майбутнім і обрали цю країну для постійного проживання. Про це наша розмова з львів’янином Богданом Онищаком, іммігрантом з десятилітнім стажем, головою дружної української родини, яка мешкає у містечку Лорето (АН), студентом медичного факультету політехнічного університету, волонтером «Червоного хреста».
– У Вас типова молода родина, для читачів буде цікавий Ваш іммігрантський досвід. Розкажіть, будь ласка, як визріло рішення поїхати до Італії? Воно було пов’язано з економічними проблемами в Україні, чи з бажанням відкривати новий світ?
– Ми з дружиною Надією обоє маємо медичну освіту, в Україні працювали в лікарні у відділенні реанімації. Мізерної медсестринської платні не вистарчало ні на що, не зважаючи на всі мої старання: я освоїв техніку масажу, приватно робив ін’єкції пацієнтам, ставив крапельниці, покращував свій професійний рівень на факультеті вищої медсестринської освіти в ЛДМУ ім. Д. Галицького. Основна проблема була в тому, що не міг я брати хабарів, лівих грошей у знедолених хворих людей, інвалідів, вдів, сиріт. Тому в ті часи становлення нашої родини, одягалися в секонд хенді, їздили на одинадцятому номері (так жартома називали спосіб пересування пішки). А були ж зовсім юні, хотілося всього, тай донечка Марійка підростала, думки про її майбутнє підганяли до дії.
Ось так у боротьбі з мізерією життя і визріло рішення поїхати за кордон на заробітки, щоб трохи полатати кишені. За сприяння моїх же пацієнтів виробив Шенгенську візу на позичені гроші і подався у мандри. Спочатку до Іспанії, а в останній день закінчення терміну візи прилетів до Риму. Тут на мене відразу чекала зустріч з поліцією, але врятував той факт, що термін візового дозволу на перебування в Шенгенскій зоні ще не закінчився!
На той час в Італії вже працювала моя мама і її роботодавці погодилися прийняти мене на нетривалий час у себе. Таким чином, як порєдний clandestino (підпільний, таємничий) прожив майже рік просто навпроти казарми карабінерів!!!
– Якими були перші роки в імміграції в Італії? Що видалося найважчим, а що приємно здивувало?
– Одного дня мені подзвонила у двері літня італійська синьйора, яка довідалася, що є такий козак безробітний тут в Лорето. Її звали так, як і її країну – Італія. Від неї я вперше почув слова підтримки і розради. Але то були не пусті слова, а підкріплені конкретною допомогою. Вона була релігійною, глибоко віруючою людиною. Я теж багато молився до Господа, щоб дав мені сили і добру думку знайти свій шлях у цьому новому житті. Минуло вже шість років, як синьйори Італії не стало (хворіла на рак). Я впевнений, вона побачила Господа і він воздав їй за людяність і добрі діла на землі. Та синьйора стала для мене уособленням всієї Італії, яка змінила моє життя.
Перші роки становлення були дуже складними. Найтяжче вдавалося переживати розлуку з родиною, яка тривала два роки, не бачити перших кроків своєї дитини (коли я від’їжджав за кордон моїй донечці було всього 8 місяців), втрачати близьких людей і не мати змоги по-християнськи попрощатися з ними (в Україні помер мій батько і близький родич), а я ще не був легалізований і не міг вільно перетинати кордони. Голова боліла і від думок, як жити далі, хто я у цьому світі і яке моє місце тут?
Італійська держава створила правове поле, щоб легалізувати працюючих іммігрантів і в 2002 році разом з іншими земляками я отримав дозвіл на проживання на території Італії. Через пару років мрії про повернення в Україну вже розвіялися, як дим, бо ціни на житло, про яке ми з дружиною так мріяли, щороку зростали у двічі, от і залишався єдиний шлях для воз’єднання родини – в 2004 році перевіз дружину з дочкою до Італії.
– Як Вам вдається інтегруватися в нове для Вас суспільство? Чи відчуваєте допомогу італійської держави у цьому процесі?
– Обоє з дружиною маємо роботу в будинку перестарілих. У зв’язку з відсутністю двосторонніх угод між державами, наші дипломи про медичну освіту на території Італії не мають чинності, це ті бюрократичні перешкоди, через які багато українців, нажаль, не можуть працювати за фахом. Щоб домогтися своєї мети, приклавши чимало зусиль, я вступив до медичного університету. Тепер я сорокарічний студент другого курсу.
У мене чудова дружна родина. Дочці Марійці виповнилося 11 років, син Лука народився вже в Італії – йому 5 років, зараз чекаємо на поповнення – третю дитину. Колись Італія славилася своїми великими, багатодітними родинами, а зараз за статистикою в молодих італійських сім’ях всього по 1,5 дитини. Так, що нам навіть заздрять.
Звичайно, на фоні загальної економічної кризи в Італії життя складне, але ми тепер усі разом! З Божою допомогою і нашими стараннями маємо надію на добре майбутнє. Від держави отримуємо матеріальну допомогу для виховання дітей, існує багато програм соціального захисту, досить розвинені благодійні організації. Я й сам волонтер «Червоного хреста». До речі, вагітні жінки з медичною професію в Італії мають право піти у відпустку з дня підтвердження вагітності.
– Чи вдається Вам зберегти етнічну автентичність українців в Італії і чи прагнете Ви цього? Особливо це запитання стосується дітей.
– Це мабуть поклик генетики, на чужині патріотичні почуття загострилися. Згадуються студентські роки початку 90-х, страйки, демонтування Леніна перед Оперним театром у Львові, перший жовто-синій стяг над містом, це назавжди залишиться в пам’яті.
Не так легко зберегти автентичність українців. Мої друзі на 90% італійці. Я зустрів багато нерозуміння, бо частенько для італійців Україна мало відома земля, ще і тепер нас сприймають як “водка, Андрій Шевченко, donne belle (гарні жінки), Чорнобиль”. Недавно досить сильно посперечався з друзями, які старалися переконати мене, що раз я вже 10 років в Італії, діти народились тут, отже 100% італійці. Чому я продовжую наполягати на тому, щоб вони вчили українську мову, постійно їм торочу про якихось героїв України, про традиції тієї далекої і несправедливої держави, яка виштовхнула мене на заробітки?! Я за інтеграцію, але проти асиміляції українців. На допомогу ще й вийшла у світ книжка Максимільяно Ді Паскуале про Україну, дай Бог йому здоров’я! Може тепер італійці більше знатимуть про Україну і зрозуміють, що це не тільки недосконала, корумпована, мало демократична держава, але й прекрасна земля з багатою і складною історією, древніми традиціями і хорошими, роботящими, талановитими людьми.
– Чи спілкуєтеся Ви з земляками-українцями в Італії ?
– Часу обмаль, але при можливості їжджу до церкви в Анкону. На Йордан мали спільну українсько-італійську відправу за візантійським обрядом, яку провадив Апостольський Візитатор Діонізій (Ляхович) за підтримки єпископа м. Анкона. Там зустрів кілька молодих сімей, які бажають навчати дітей української мови. Радилися, як організувати українську недільну школу. Нам береться допомогти о. Михайло, який опікується українською громадою.
– З плином часу, як вважаєте, Ваше рішення їхати на роботу за кордон було правильним?
– Це був вимушений вчинок, необхідність, відчаю і бажання врятувати сім’ю. Стараюся сприймати все, що відбувається зі мною, як чинник долі, хоча я і не фаталіст. Дякую Богові за те, що маю, за випадок, який привів мене сюди в Лорето, чудове маленьке провінційне італійське містечко – з одного боку море, з другого гори. Скажете, в Італії всюди так гарно. Можливо, але це місце робить особливим собор Santa Casa, де знаходяться фрагменти з стіни дому Богородиці. Сюди їдуть поломники з усього світу. У скрутні моменти це місце нашої розради і молитов, саме тут просимо у Божої Матері кращої долі і для України.
З Богданом Онищаком розмовляла
Марія Гайдай
