Marianna Soronevych
Олександр Іванович Губар, який кілька років тому відійшов за межу Вічності, був не лише професором Таврійського національного університету, а й професійним письменником-літературознавцем. Він не тільки знав прекрасно літературу – і свою, українську, і світову, — а й був творцем та відкривачем маловідомих її сторінок, написав десятки досліджень, котрі збагатили її, відкрили щось нове, досі невідоме нам. Чимало його праць гідно поповнили нашу вітчизняну Шевченкіану, в яких порушуються питання перекладу творів Т. Шевченка іншими мовами. Це і українсько-італійські літературні зв’язки, і кримськотатарські, й українсько-вірменські…
Сьогодні ми хочемо ознайомити наших читачів зі статтею Олександра Губаря «Кобзар у країні Гарібальді», присвячену поширенню творчості Т. Шевченка на італійській землі.
Кобзар в країні Гарібальді
Зупинитись на тому, якими шляхами прийшов Шевченко в Італію, схилив мене ряд обставин. Розпочну розмову з випадку.
1960 року мені, тоді доцентові кафедри української літератури Чернівецького університету, доручили проведення музейної практики з групою студентів у Київському музеї Тараса Шевченка. Вранці 16 листопада ми були вже на місці. Не встиг переговорити з прикріпленим до моїх підопічних працівником музею про деталі практичного заняття, як підбігли студенти зі звісткою, що в музеї зараз Микола Бажан.
— Заспокойтесь. Людина прийшла попрацювати, — відповідаю.
— Бажан не працює, — заперечили студенти. — Він розповідає двом чоловікам про Шевченка-художника. Лишень двом чоловікам! Попросіть його, щоб він дозволив і нам послухати…
— У поета своє діло. У нас — своє. Як можна перешкодити людині?
— А ви попросіть! Ви ж член Спілки письменників і викладач університету…
Відступати мої вихованці не збирались, і я підійшов до Миколи Платоновича. Вибачившись, пояснив усе.
— Так це ж чудово! Мені приємно зустрітися зі студентами-буковинцями, земляками Федьковича, Кобилянської! — проказав поет. Потім відрекомендував нам свого співрозмовника:
— Знайомтесь: це професор Римського університету, видатний славіст Італії, дослідник російської і української літератури, в тім числі нашого Шевченка, Етторе Ло Гатто.
Високий, сивоволосий, у чорному костюмі чоловік зі засмаглим обличчям, виразними чорними бровами, що виступали над оправою окулярів, чемно вклонившись, подав мені руку і тихо промовив:
— Ло Гатто…
В Україну він приїхав тоді на запрошення Миколи Бажана. Будучи віце-президентом Європейської співдружності письменників, головою українського товариства «СРСР — Італія», М. Бажан протягом 1960-1972 рр. кілька разів відвідав Італію, дбаючи, зокрема, про розширення і поглиблення зв’язків української та італійської культур. Поет налагодив творчі контакти з письменниками Анджелетті, П’євено, Буттитто, художниками Леві, Гуттузо. Одним із перших знайомств Бажана було знайомство з Етторе Ло Гатто. Учений, незважаючи на солідний вік (в 1960 році йому виповнилося 70), з радістю прийняв запрошення.
Звичайно, після зустрічі з ученим з-за кордону (а в ті часи це було випадком винятковим!) мені захотілося конкретніше дізнатися про нього, його наукові праці, пошуки. І цього разу я дістав підмогу від Миколи Платоновича. 1962 року у видавництві «Радянський письменник» побачила світ його книга «Люди. Книги. Дати», де була стаття «Зустрічі на вікових шляхах». В ній у гранично стислій формі окреслено питання приходу Т. Шевченка в Італію. Ми дізнаємося, що першими італійцями, котрі доклали зусиль, щоб їхня громадськість ознайомилася з українською літературою і Тарасом Шевченком, були Анджело де Губернатіс і Доменіко Чамполі. Анджело де Губернатіс — відомий славіст, знавець санскриту, професор Флорентійського і Римського університетів, драматург. Він підтримував зв’язок з М. Драгомановим, просив у нього матеріали про українську літературу і передусім про Т. Шевченка.
1873 рік можна вважати початком приходу Кобзаря в Італію. Якраз тоді в журналі «Ревісtа Еurореа», головним редактором якого був А. де Губернатіс, з’явилася стаття М. Драгоманова «Український літературний рух в Росії і в Галичині», де говориться про Шевченка не лише як народного поета, а як про видатне явище світової культури. Тепер відомо, що стаття М. Драгоманова була повністю перекладена італійською мовою і видана окремою брошурою, ставши для італійських літераторів посібником з історії української літератури.
Треба додати ще один цінний факт. Виявилося, що певний час помічником А. де Губернатіса у збиранні матеріалів про українську літературу і про Шевченка був поет Кесар Білиловський, який довго жив у Криму і помер у Сімферополі 1938 року.
Варто нагадати, що свою частку в прихід Т. Шевченка в Італію внесли вірмени, вихідці з Криму. В 1879 році у зв’язку з 65-літтям від дня народження Тараса Шевченка у вірменському журналі «Базмавец», що видавався у Венеції, була опублікована ґрунтовна стаття «Тарас Шевченко — національний поет Малоросії». Її автор — відомий вірменський культурний і громадський діяч, історик, перекладач Керовпе Кушнерян, який досконало володів російською і українською мовами. Він народився у Карасубазарі 1841 року. Деякий час жив у Феодосії. Мав свою школу. Праця Кушнеряна стала нам відомою завдяки перекладу її російською мовою Седою Григорівною Амірян — талановитим ученим-філологом. Вона присвятила своє життя дослідженню проблеми вірменсько-українських зв’язків.
Але повернемось до статті Миколи Бажана. Він, крім Анджело де Губернатіса, високо ставить заслуги іще одного відомого в Італії славіста — письменника, професора Доменіко Чамполі. Зокрема, звертає увагу на його ґрунтовний огляд української літератури, опублікований 1889 року в журналі «Літературна слава».
Серед сучасних учених-славістів Італії виділяється професор Етторе Ло Гатто, якого М. Бажан назвав одним з найвидатніших. Він зарекомендував себе і як блискучий перекладач грибоєдовської комедії «Горе з розуму», пушкінського «Євгенія Онегіна», поем Некрасова. До творчості Шевченка Ло Гатто звернувся іще в 30-х роках, коли виступив у «Італійській енциклопедії» зі статтею про українського поета, де, як зазначає М. Бажан, «підкреслював народний, соціальний, протестуючий характер Шевченкової поезії».
У 80-х роках минулого століття з’явилися і перші переклади Шевченка в Італії. У Венеції вийшли «Вірші, перекладені з угорської, новогрецької та української мов» Пасоло Еміліо Піоліні (1889 р.). У передмові цієї невеликої книжки перекладач писав: «Поезія Шевченка чинить опір перекладові. Природні і могутні степові квіти, пересаджені в наші сади, гублять фарби і аромат. Насолоджуватися поезією Шевченка можна тільки в оригіналі».
1926 року Млада Липовецька та Чезаре Меано підготували було збірку віршів та поем Шевченка — «Тарасова ніч», «Перебендя», «Кавказ». Однак вона не з’явилася друком.
За активної участі Миколи Бажана просування Шевченка в Італію прискорилося і збагатилося. Так, до століття від дня смерті нашого поета в журналі «Реальта Совієтіка» з’явилися публікації Теа Тодіні і Джован Баттіста Ялонго про життя і творчість Кобзаря. Перекладачі через три десятиліття звернулися до інтерпретації його поезії. В перекладі італійською мовою появилися вірші «Думи мої, думи мої» і «Заповіт». А до ювілейної дати — 150-річчя від дня народження Шевченка (1964 р.) на запрошення М. Бажана прибула італійська делегація в складі літературознавця Джанкарло Вігореллі та письменника Гвідо Пйовене. З виступу Г. Пйовене стало зрозуміло, що, незважаючи на відсутність ґрунтовних досліджень про Шевченка, італійці уже мали певне уявлення про нього, могли розгледіти його в контексті з видатними представниками історії своєї культури. Г. Пйовене зіставив Шевченка з італійськими поетами-бунтарями XIX століття — періоду героїчної боротьби італійського народу на чолі з Гарібальді за визволення країни від національного гніту.
1987 року в Італії вперше вийшов у перекладі М. Грассо, відомого літератора і критика, «Кобзар». Це видатне явище в італійській культурі, духовний міст, перекинутий з берегів Дніпра на прекрасний півострів — Італію, про який не раз мріяв, яку любив, схиляючись перед геніями її культури, Тарас Шевченко.
…Не стало Миколи Бажана. Не стало Етторе Ло Гатто. Але життя не зупиняється. Шевченко знаходить нові дороги до народів світу, в тім числі і до італійського.
Олександр ГУБАР,
професор Сімферопольського університету,
член Спілки письменників України
