З Італії в Україну на ПМП

Прибувши в село Слобідка Сатанівська, що в Хмельницькій області, я відразу ж вирушив на пошуки інтернаціональної подружньої пари — українки Галини та італійця Франко Де Марко. І тут із подивом виявив, що розшукую їх не сам. Компанію мені склала якась представницька дама на ім’я Ірина. Щоправда, у неї до Де Марко були зовсім інші запитання…

Незвичайна пара

У глухому подільському селі ця незвичайна сім’я з’явилася нещодавно — три місяці тому, змінивши постійне місце проживання з розвиненої капіталістичної країни (як було заведено писати раніше в підручниках з політекономії) на Україну. Мало того, що цей факт сам по собі унікальний і сталося таке на Хмельниччині вперше, та диваки, вочевидь прагнучи потрапити в Книгу рекордів Гіннесса, купили в провінції глинобитну напівзруйновану хату із занедбаною присадибною ділянкою і взялися активно впорядковувати територію! Ось тут і пішли гуляти околицею різні чутки.

Своєю гіпотезою про те, «як воно є насправді», поділилася зі мною і попутниця. Виявляється, люди ці не божевільні, як може здатися на перший погляд, а хитрі бізнесмени, що діють за планом, продуманим до дрібниць. Він полягає в будівництві елітного санаторію сімейного типу. Мовляв, гарні тутешні місця, свіже повітря і, звісно ж, лікувальна вода «Збручанська» зроблять пансіонат улюбленим місцем відпочинку італійської буржуазії, принісши заповзятливому подружжю немислимі доходи… Саме для з’ясування перспектив отримання роботи в майбутньому пансіонаті або, ще краще, — в Італії і приїхала до Слобідки Сатанівської «всезнаюча» жінка.

А ось і самі «представники італійської мафії». Вона — на грядці в старому халаті, із сапою в руках, він — у глибокій ямі, на закладанні фундаменту майбутнього будинку, в гумових чоботях і з киркою навпереваги. Обоє засмаглі, з натрудженими руками. Господиня зустріла непривітно — навіщо приїхали? З Іриною розмова не вийшла геть: швидко доведена нав’язливою прохачкою до розпачу, Галина зірвалася на крик: «Немає в мене роботи й бути не може! Залишіть нас у спокої!» До мене була привітніша й погодилася приділити трохи часу. Невдовзі до нас приєднався Франко і… розмова затяглася на кілька годин.

 

В Італії

Заміж за іноземця! Чого таїти, сьогодні це стало заповітною мрією багатьох українських жінок. І не тому, що їм так уже не подобаються наші чоловіки, просто втомилися вони від безпросвітних злиднів та відсутності перспектив. Чимало представниць прекрасної половини воліють не чекати, поки синій птах сам опуститься їм на плече, а свято вірять, що на слов’янських наречених підвищений попит, і поспішають назустріч своїй долі, шукаючи нареченого через шлюбні контори, Інтернет. Найрішучіші йдуть ва-банк, виїжджаючи з України в надії знайти там не тільки роботу, а, дасть Бог, і нареченого…

Хмельничанка Галина, жінка бальзаківського віку, вирушаючи у грудні 2000 року в Італію, про заміжжя навіть не думала. У колишньої вчительки біології була одна мета — заробити грошей і допомогти дітям. Особисте життя в Галини не склалася: з першим чоловіком вона розлучилася, другий помер 14 років тому.

Залишившись сама, вона доклала чимало зусиль, щоб поставити на ноги двох дітей. Проте, вийшовши на пенсію й отримуючи 140 гривень, продовжувала підтримувати сина та дочку, які вступили у вирішальну й досить витратну стадію дорослішання — отримання вищої освіти. Становище стало надзвичайно скрутним. Ось і зважилася Галина на відчайдушний крок.

Розлука з батьківщиною стала для неї справжнім випробуванням. Хвиля глибокої туги захлеснула душу відразу по прибутті в Італію. Усе було далеким і незвичним — клімат, їжа, мова. І з самого початку почалося невезіння.

Першою роботою Галини в місті Трелізе став нагляд за 80-річним старим. Проте вже через тиждень з’ясувалося, що в поняття «доглядати» входить надання деяких інтимних послуг. Жінка рішуче відмовилася і поскаржилася на дідулю його дочці. Однак та без зайвих розмов показала Галині на двері.

О п’ятій ранку, під зливою, принижена та ображена Галина залишала непривітний будинок. Шлях її лежав до добродійної організації карітас — традиційного місця збору працівників-невдах, переважно українців, росіян і білорусів. Там вона знайшла безплатне житло та їжу. Довгими дощовими зимовими вечорами слухала хмельничанка розповіді товаришів по нещасті про безпросвітні злидні на Батьківщині й про безсоромне надурювання італійських роботодавців. А вночі, обливаючись слізьми, жаліла себе й свій непутящий народ, згадувала «виконробів перебудови» та «рульових реформ», у безсилій злості стискаючи кулаки. Вдень вирушала на пошуки роботи, що було аж ніяк не простою справою — нашого брата в Італії більш ніж досить. Часу залишалось обмаль — більше місяця в карітасі не тримають. Чемно просять поступитися місцем іншим стражденним. Проте Галині пощастило…

Отримати роботу допомогло випадкове знайомство. Львів’янка, яка виїжджала додому, так і не дочекавшись своєї зміни, якоїсь Тетяни, яка мала зайняти її місце — доглядати за літньою жінкою, запропонувала «вакансію» Галині лише… за 400 доларів (місячна зарплата на новому місці). Зі словами: «Це моя подруга Таня. Дуже хороша людина. Вона залишається замість мене» жіночка поїхала на аеродром, залишивши Галину-Таню під пильним поглядом літньої італійки…

Жити потрібно було в невеличкому містечку Віладжіо Фріорі, що за 20 кілометрів від Венеції, у невеличкій двокімнатній квартирі. Нову господиню звали Марія Де Марко. У 87-річної бабусі вже двічі був інсульт. Її шестеро дітей (чотири сини й дві дочки) дуже вболівали за матір і хотіли, щоб поруч із нею повсякчас хтось перебував. Крім того, Галина мала допомагати по господарству. Жінку попередили, що беруть з випробувальним терміном. Та, залишившись без грошей, хмельничанка так дорожила роботою, що намагалася сподобатися не лише господині, а й її дітям. Гадаю, їй це вдалося легко. Таке враження, що Галина ввібрала в себе кращі риси українських жінок — працьовитість і моторність, толерантність і чуйність, сентиментальність і простоту, водночас зберігши стійкість характеру та відчуття власної гідності. Все це швидко оцінила родина Де Марко.

Особливо теплі стосунки склалися в Галини з Марією, до якої вона відчувала велику повагу та симпатію. Попри шанований вік і непросту долю, італійка не впала в старечий маразм, зберігши ясність розуму і покладливий характер до останніх днів. Вона жваво цікавилася Україною та її звичаями. Особливо часто розпитувала про соціалізм. З’ясувалося, що всі Де Марко — прибічники комуністичної ідеї, шанують Леніна й дуже переживають через розпад СРСР, на який покладали великі надії в плані майбутньої справедливої перебудови суспільства. Дуже любила Марія слухати, як «Таня» (про обман першого дня Галина так і не зважилася розповісти) співає народні пісні. Та найголовнішим було те, що домашня працівницятак сподобалася всій родині італійців, що на домашній раді вони вирішили посватати її за одного з братів — 57-річного удівця Франко.

Заміж за італійця

Де Марко ніколи не були заможними людьми. Ніхто з братів і сестер так і не вийшов навіть на середній рівень статку. Не став винятком і Франко.

Народився він 1945 року. З дванадцятирічного (!) віку пішов працювати на склоробний завод, де за каторжну працю по 12—14 годин на день отримував копійки, яких заледве вистачало на їжу. Трохи згодом влаштувався на роботу в поліцію, де 12 років на спеціальному катері патрулював вулиці-канали Венеції. Потім знову повернувся на завод. Одружився, купив невеличку двокімнатну квартиру. Невдовзі у подружжя з’явився син. Здавалося, життя зі скрипом, але налагоджується…

Усе почало валитися, коли 41-річного Франко, як «відпрацьований матеріал», дирекція заводу відправила на пенсію. Через років зо два померла дружина, і чоловік залишився сам із малолітнім сином. Майже вся його пенсія, а це було лише 600 доларів, що дуже мало, за італійськими мірками, ішла на квартплату. Довелося перебиватися випадковими заробітками. Однак, попри всі старання, поповнити бюджет більш ніж 500—600 доларами на місяць не вдавалося. Родина, бачачи скрутне становище старшого брата, як могла, допомагала йому, і водночас чудово розуміла, що полегшити його долю може вдале одруження. І ось нарешті трапилася підходяща партія…

З усіх братів і сестер Де Марко Франко Галина побачила останнім. «Який зарослий! Напевно, таким був Робінзон Крузо…», — це перше, що подумала наша землячка при зустрічі із сухорлявим чоловіком із гострими рисами обличчя, пронизливо чорними виразними очима, шикарною шевелюрою та сивою бородою. Першого дня скромний і сором’язливий італієць не промовив до Галини жодного слова, лише нишком оцінююче позиркував. Те ж саме було під час другої та третьої зустрічей. І лише вчетверте Франко наважився заговорити — запросив жінку, яка сподобалася йому, на екскурсію у Венецію.

Мандрівка найгарнішим містом світу дуже скидалася на відомий своєю неперевершеною романтикою рекламний ролик шоколаду «Корона». Саме тут італієць уперше розкрився перед Галиною серцем і душею. У наступні вихідні вони знову їздили до Венеції. І тут Франко осмілів настільки, що зробив Тані-Галині пропозицію. «Та я сюди не по це їхала…», — знітившись, сказала вона. Однак Франко не квапив з остаточною відповіддю, мовляв, подумай, а там подивимося…

Галина мала прийняти непросте рішення. Найбільше її бентежило, що у разі заміжжя доведеться жити в чужій країні, яку вона так і не змогла полюбити. Тому, перш ніж дати відповідь, вона запитала у Франко, чи погодиться, якщо туга за батьківщиною не відпустить її, переїхати в Україну. Франко сказав «так», і доля жінки вирішилась.

У серпні минулого року вся рідня Де Марко зібралася в старої Марії. Галину і Франко проводжали в Хмельницький, де вони мали розписатися. Стривожена італійка все зазирала в очі невістці й запитувала: «Таню, скажи чесно, ти справді любиш мого Франко?..» Повіривши в щирість почуттів молодих, щаслива мати благословила дітей, а наступного дня в неї стався інсульт. Марія впала у глибоку кому, вийти з якої їй уже не довелося…

В Україні

Італійцю Україна дуже сподобалася. На відміну від Галини, він не відчував себе зайвим у чужій країні. Франко був вражений привітністю людей, і хоч би де він з’являвся, завжди опинявся в центрі уваги. Ще одним справжнім відкриттям для Де Марко стала дешевизна товарів і послуг (порівняно з Італією, зрозуміло). Він раптом зрозумів, що ті 600 доларів, які забезпечували на батьківщині лише напівжебрацьке існування, тут перетворилися на майже президентську пенсію з усіма можливостями, що звідси випливають! А головне — Франко переконався особисто, що велика частина «жахів», якими так лякали його в Італії перед поїздкою в Україну, дуже перебільшена. Можливо, саме тому у нього вперше виникла думка про переїзд сюди на ПМП.

Вирішальну роль у виборі місця для нового «гнізда» зіграла можливість утілити давню мрію — стати землевласником. Кров прадідів-хліборобів не давала Франко спокою все його життя. Здавалося, надію мати власний наділ колишній поліцейський уже поховав у душі, адже в Італії земля надзвичайно дорога. Однак тут мрія воскресла й зацвіла пишним цвітом українських садів. Зваживши всі «за» та «проти», порадившись із рідними, які, побоюючись за його фізичний і душевний стан, телефонували йому щодня по кілька разів, він розповів про своє рішення залишитися Галині. Вона, звісно ж, не заперечувала. Адже сама виросла в селі, була добре обізнана з сільським життям. Вона, як і чоловік, давно хотіла переїхати з задушливої міської квартири на сільські простори. Незабаром подружжя почало шукати підходящий варіант.

Насамперед вони відвідали рідне село Галини, що в Білогірському районі. Потім подивилися ще кілька будинків. Франко подобалося скрізь! Та прискорено забилося його серце в Слобідці Сатанівській, що за кілька кілометрів від райцентру Сатанів. Як українські Товтри нагадали йому Італію!.. Круті схили, великий ліс, цілющі джерела. Та найголовніше — майже гектар присадибної землі! Хатина, щоправда, виявилася глинобитною, тісною, дуже старою, навіть без електрики, город і сад — дуже запущеними. Та це не біда. Так навіть краще. Перед Франко ніби лежав чистий аркуш, на якому він міг «малювати», чого душа запрагне.

Селяни запевнили подружжя, що ділянку, яка давно гуляє, господарі продадуть із радістю, причому максимум за 200 доларів. Проте заповзятливий власник «садиби», хитрий дідок, швидко зрозумів, із ким має справу, і, бачачи блиск в очах іноземця, назвав нову ціну — 800 «зелених»! Попри обурення Галини, збити позахмарну ціну так і не вдалося. Однак італієць був щасливий як ніколи.

Коли Франко нарешті усвідомив, що тепер уся ця земля — його, він опустився на коліна й заплакав. Італійський прибічник комуністичної ідеї переконаний, що ми, українці, не розуміємо, якою великою цінністю володіємо. У його країні земля — найбільший капітал, недосяжна мрія мільйонів італійців. А така ділянка в тамтешній провінції коштує не менше 100 тисяч доларів!

Ось уже три місяці, як подружжя не покладаючи рук з досвітку і до заходу сонця трудиться на своїй «фазенді». Викорчували кілька старих дерев, а на їх місці посадили саджанці фруктових, розбили грядки під усяку всячину. Франко з насолодою порпається на городі, по-дитячому радіючи кожному зеленому листочку. Встигли отримати Де Марко й перші плоди своєї праці: щасливий Франко уперше в житті вдосталь наївся полунички з вершками. «У себе на батьківщині досхочу такого ніколи не їв, — зітхає італієць, — дуже дорого».

Якщо ж казати про їжу взагалі, то емігрант із задоволенням їсть український борщ, проте перевагу все-таки ще віддає італійським стравам, готувати які любить сам. Зіштовхнувся, правда, із невеличкою проблемою — довго не міг купити якісних, за італійськими стандартами, макаронів. І лише з п’ятої спроби йому це вдалося.

За словами Галини, вони практично завершили капремонт старого будинку, куди й збираються найближчим часом переїхати зі свого тимчасового пристановища — від гостинної сусідки. Не будучи прибічниками погляду «із милим рай і в курені», вони вирішили власноручно побудувати невеличкий, затишний і незвичний будинок — в італійському стилі. Франко сам розробив проект, із картону виготовив макет майбутнього житла і з великою наснагою взявся за кирку. З рідкісним завзяттям видовбує він у важкому кам’янистому грунті котлован, плануючи до осені зробити будинок придатним для зимівлі. Доводити будівництво до пуття доведеться наступного року. Мріє Франко власноруч зі старих ясенів скласти зручні меблі, а з піщанику викарбувати різні фігурки, щоб прикрасити й упорядкувати нові володіння. І нарешті поруч із коханою жінкою й серед чудової природи зажити спокійним та розміреним життям.

На підвіконні тимчасового житла сім’ї Де Марко красується привезена з далекої Італії троянда. Український клімат вочевидь припав їй до душі, і квітці вже стало затісно в глиняному горщику. Незабаром троянда залишить свій тимчасовий притулок і міцно вкорениться в новій землі, яка так привітно зустріла її…

http://dt.ua