Marianna Soronevych
У грі, що називається «ребус», навіть питання закодовані. Я ж хочу розповісти вам про життєвий ребус, розгадку на який ми шукаємо протягом кількох років. Пишу в газету із надією: можливо, хтось із читачів допоможе.
Українська асоціація «Родина», що в Авелліно, поблизу Неаполя, в травні 2012 року випадково дізналась, що в місцевій психіатричній лікарні живе наш співвітчизник. Ми перейнялися стражданнями цієї людини та намагаємося допомогти.
Провал пам’яті – це те, що сталось з ним після травми в 2008 році. Такий сюжет ми багато разів бачили в фільмах. Спостерігати за розвитком подій на екрані – було цікаво. А в житті… Дивитися в очі людині, яка, наче дитина, благає про допомогу і ставить питання, яке залишається без відповіді: «Чому я тут? Тут же всі ненормальні?» і при тому крутить вказівним пальцем біля виска.
Дивишся в його очі і хочеться заглянути на мить в його минуле. З часом пам’ять уривками почала повертатися. Красень-офіцер, боксер з успішною ка’єрою, оточений грошима та жінками… Я питаю: «Чому не женився?». У відповідь чую: «А навіщо? У мене було так багато жінок!..» Та особисте життя у кожного своє, тому й називається воно особистим.
Владислав Кліменко народжений в Запоріжжі 15 березня 1956 року. Воєнний капітан у відставці, не жонатий та бездітний. В Італії він з 2000 року, жив у Фрозіноне та Неаполі.
Це – скупі відповіді, а далі – тільки знаки запитання. Його життя – ребус, який важко розв’язати…
Владислав жив у психіатричній лікарні протягом трьох років без знання мови, без жодного друга, що міг би його відвідати чи підтримати, не пам’ятаючи, якого він роду. Живучи в оточенні душевнохворих, він думав, що в Італії всі такі. Чоловік був здивований, що вже «старий», коли я сказала, що йому – 56 років.
Заручившись допомогою італійського адвоката, ми почали надсилати запити в усі інстанції, де могла б бути зафіксована присутність цієї людини. Відповідь прийшла лише з клініки, де він перебував протягом останніх довгих років, де, до речі, зазначено, що її керівництво неодноразово зверталось в українські дипломатичні представництва з проханням допомогти з встановленням особи. Так пройшов рік.
Одного дня Владислава перевели у звичайну лікарню Джузеппе Москаті в Авелліно. Та сталося це не через через щасливий випадок чи заступництво святого. В психіатричній клініці його штовхнули так сильно, що він впав, втратив свідомість і зламав стегно. Чудом є те, що він вижив від перенесених травм. Його організм був ослаблений нерегулярним харчуванням через постійні голодування на знак протесту його утримання із душевнохворими. Опритомнівши, він зрозумів, що знаходиться серед нормальних людей і від цього його обличчя наче засвітилось зсередини, а посмішка не сходила з вуст. Цього йому було достатньо для того, аби почуватися щасливим.
Ось така-то історія, дорогі земляки. Я дивилась на Влада і дивувалась духу нашої людини: вижити після всіх цих фізичних і моральних травм і бути щасливим, не зважаючи на сильні болі в зламаному стегні, – не загубити надію і людяність.
Не забуваймо, що це не просто історія одного життя, а ще й приклад для нас всіх. Допоможімо йому, він благає нас про це. Просимо відгукнутися усіх, хто був знайомий з Владом. Він чекає нашої допомоги, не будемо байдужими!
Олена КУВАЄВА
