Marianna Soronevych
Колись у радянські часи не було сім`ї, в якій хтось із чоловіків не пішов на фронт під час Великої Вітчизняної війни. Сьогодні, у Бершаді та районі, мабуть, немає сім`ї, де хтось не поїхав в Італію чи іншу країну на заробітки. Останнє десятиліття незалежної України стало піком чергової хвилі міграції населення у пошуках кращого життя….
У всіх них доля складається по – різному. Та спільними залишається ностальгія і бажання побачити дітей. А ще… Їм всім так потрібне тепле українське слово, підтримка і, врешті – решт, інформація про те, на що мають право, чим можуть користуватись. Вони створюють рукописні газети українською мовою, у яких звучать вітання з днем народження, вірші нашої землячки Катерини Андроник, що віють запахом батьківщини; профспілкові організації по захисту емігрантів, клуби за інтересами. Образ калини – символу далекої Батьківщини, не покидає кожного українця – заробітчанина. Так само, як і українська хустка та вишиванка.
Сьогодні українська мова звучить у 50 містах Італії. І одне з них – невеличка Феррара, в яку переїхала значна частина бершадців.
Це мужні люди. Бо, опинившись на перехресті відчаю і безвихідності, маючи освіту, вони не змогли прогодувати свої сім`ї. І знайшли вихід.
Це соціально – активні особистості. Бо відчувають, що не хлібом єдиним сита людина. Вони гуртуються для проведення різних українських свят, де не обходиться без українського прапора, вишиванок та, звичайно, пісень. Згадують калину над Бугом, п`янкий запах бузку та зелень любистку. І тиху українська ніч…
Що роблять тут вони, у цій країні?.. За чим приїхали?..У кожного були свої причини. Хто їхав з відчаю, хто більш розсудливо хотів заробити на майбутнє. Ці люди зберігають українське громадянство, вони збираються обов’язково повернутись на Батьківщину. Це сміливі люди, тому що не злякались поїхати в невідомість. Вони побачили інший світ, що дозволяє їм тверезо поглянути на Україну і оцінити її сильні і слабкі риси. Вони навчились дуже напружено працювати по 10-16 годин на добу. Повертаючись в Україну, вони несуть нову трудову етику – чесно і напружено працюючи, вони стають прикладом для оточуючих. І, навіть не думаючи про велику місію, адже після повернення ці люди мимоволі впорядковують українське суспільство навколо себе, стають своєрідними “центрам кристалізації” нової України.
Чи можна їх назвати Патріотами? Звичайно так. Бо, скорочуючи ті нелегкі дні під чужим небом, стараються залишатися добрими і порядними, уміють подати руку допомоги, відкрити свою душу і серце для людини, в якої трапилась біда. Спішать творити добро, поки ще живі, і при цьому, зберегти гідне обличчя українця. Бо кожен прожитий день – це історія.
Великим щастямдля них є листи із рідної домівки, які пишутьїхні і діти. Ось один із них.
Лист до матері.
Здрастуй, люба матусю! Пишуть до тебе рідні діти. Сумуємо за тобою. Не проходить жодного дня, щоб не згадали тебе. Все, що ти робила ( а ти в нас надзвичайно, творча і талановита людина), про що мріяла, змінилось одним бажанням – заробити грошей на пристойне життя, бо іншого виходу не було.
Боляче дивитись, як колись багата і щедра країна, витурлює у чужі краї шукати куска хліба. Ви їдете, щоб ваші діти мали дах над головою, освіту. Але щось вривається у зв`язках. В серцях тих – туга і біль. Молоді, найкращі роки, ви віддали своїй Україні, творили, мріяли, ростили синів і дочок для її майбутнього. А що отримали в замін? Залишені домівки, сім`ї, що приходять у сни щоночі.
Матусю! Як хочеться, щоб ти була поруч! Особливо, коли немає з ким порадитись, кому вилити душу. Навколо сама брехня. Газети, телефони, радіо – усі говорять про ріст економіки. Де та в кого? Можливо, вони надіються на вас.?! На тих, хто з вищою освітою там, на чужині, змушені виконувати найбруднішу роботу, доглядати чиїхось бабусь та дідусів? А наші старенькі просто помирають від голоду. МИ ж, молоді, з безнадією дивимось у завтрашній день, рік, місяць. Змушені схиляти голови та принижуватись за ті жалюгідні копійки. А скільки талановитої молоді втратило всяку надію, віру в себе, в майбутнє. Країна, що славилась милосердям, щедрістю та гостинністю перетворилася в державу моральних і фізичних калік. Вже до того, кому просто стало погано на вулиці, ніхто не підійде і не запропонує допомоги, а минають, намов, прокаженого. Все це робить клята вигода.
Пишу тобі, мамо. І не знаю, до кого більше цей лист: до тебе чи до тієї неньки – України, що вигнала вас, ніби шкідників з городу. А, можливо, до тієї матері, що хоч на короткий час прийняла вас до себе, дала хоч маленьку надію. Як боляче і образливо чути, що їхня церква годує тих, у кого немає роботи, а наша людина, яка працює, не завжди може прогодувати сім»ю. Що казати, коли екс – президент Л. Кучма назвав вас повіями і ледарями? Ми вже до всього звикли. Лиш хочеться, щоб там, на чужині, ви були Людьми, згадували рідну землю, бо вона ж одна, і все – таки зростила усіх нас. Були добрими і допомагали одне одному. А ще – вірили, що все колись і в нас зміниться на краще. Буде і на нашій вулиці свято!
Матусю, повертайся! МИ дуже тебе любимо!
(Студентка Уманського університету)
