Marianna Soronevych
Основне русло української літературної ріки доповнюють (точніше — збагачують!) і творчі здобутки письменників, котрі походять з України. Спробуймо визначити береги нашого безмежного літературного моря.
Сподіваюся, що, ведучи мову про сучасний стан і перспективи української літератури, логічним є окреслення її меж (і духовних, й географічних). Як завжди, у нас тут протистоять одна одній дві основні думки. Першу з них відстоюють, скажемо так, ізоляціоністи: до вітчизняної літератури ними відноситься лише те, що створено письменниками, котрі жили чи живуть в Україні; захисники другої (прихильники безкрайнього українського літературного простору) вважають, що основне русло нашої літературної ріки доповнюють (точніше — збагачують!) і творчі здобутки письменників, котрі походять з України й, окрім української, здебільшого пишуть, зокрема, романо-германськими мовами, а найчастіше російською чи польською. Спробуймо визначити береги нашого безмежного літературного моря, про постійне розширення якого писав Павло Тичина на початку ХХ століття, закликаючи: «Хлюпни нам, море, свіжі лави! О земле, велетнів роди!» («В космічному оркестрі», 1921).
Американський та італійський письменники: перший — з вірою у майбутнє України, другий — з тугою за батьковою вітчизною
Саме так можна сказати про прозаїка Аскольда Мельничука та одного з «батьків» італійського детективу Джорджо Щербаненка (між іншим, киянина за народженням).
Аскольд Мельничук (нащадок вихідців з України післявоєнної хвилі еміграції) входить до десятки найпопулярніших сучасних американських прозаїків. Він викладав у Гарвардському університеті, а нині — професор Массачусетського університету. Удостоєний багатьох престижних літературних нагород.
Англомовний письменник переконаний, що в майбутньому батьківщина його батьків — Україна, посяде гідне місце у світовій культурі. Але для цього належить працювати, бо сьогодні, за його даними (дослідник переглянув близько 4 тисяч американських романів останніх десяти років і знайшов лише три, в яких згадувалось чи йшлося про Україну), про нас мало інформації у світовому інформаційному потоці.
Син офіцера армії Української Народної Армії (до революції 1917 року — професор латинської та грецької мов, котрий загинув під час громадянської війни) Джорджо Щербаненко (за документами — Володимир) разом із матір’ю, італійкою, потрапив до Риму в 6-місячному віці. Зрозуміло, що рідною для нього стала італійська мова. Пізніше мати з сином приїздили в Україну на пошуки батька. Майбутній письменник займався самоосвітою, змінив чимало професій. Літературний дебют його припав на передвоєнний 1940-й. 1966 року Джорджо Щербаненко був визнаний одним із провідних італійських романістів (пізніше його назвали родоначальником інтелектуального детективу). У своїй автобіографії прозаїк зізнавався, що його ніколи не залишала ностальгія — він прожив своє життя в Італії, але ніколи не почувався вдома.
У майбутньому вестимемо мову й про інших видатних романістів, як народжених і працюючих в Україні, так і тих, чиє життя пройшло вдалині від землі їхніх батьків чи предків.
Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша
з нами.
Ці рядки викарбовано на могилі письменника з сумської Охтирки Івана Багряного, котрий другу половину свого життя провів у післявоєнній Німеччині (поет і прозаїк був репресований, відбував незаконне суворе покарання в Сибіру й на Далекому Сході). Про сталінські ГУЛАГи І. Багряний розповів раніше
О. Солженіцина на десятиліття. Його роман «Сад Гетсиманський» був рекомендований для читання в навчальних закладах Західної Європи. Як свідчать дослідники життя і творчості І. Багряного, автора «Саду Гетсиманського» Об’єднання демократичної молоді Чикаго (США) представляло 1963 року на Нобелівську премію з літератури. 1992 року І. Багряний був удостоєний (посмертно) лауреатства Національної премії імені Т. Шевченка.
Є документальні підстави говорити про українські мотиви у творчості таких видатних романістів, як Джозеф Конрад (народжений у Житомирі, жив у Великій Британії, письменник зі світовою славою), канадійки Мирни Косташ, англійки Марини Левицької; колишньої киянки, а пізніше громадянки Франції Ірен Немировської (лауреатка премії Ренодо) та інших.
Тож, безсумнівно, нам потрібен Інститут культури України — центр, де, зокрема, сконцентрувалися б передусім дослідження й популяризація творчих досягнень українських письменники всього світу.
Семимільйонна Швейцарія має центр, де вшановано всіх видатних швейцарців та вихідців із цієї країни. Приклад — гідний наслідування, якщо ми справді йдемо в Європу.
