Непереборний магнетизм Ріміні

   За тисячу років до нашої ери етруски заснували тут поселення зі співзвучною назвою — Арімінум. Воно стало перехрестям доріг, що вели углиб сучасної Італії. Зрозуміло, в Ріміні ви не знайдете свідчень усіх тридцяти століть його історії. Але тут збереглося чимало історичних реліквій, наприклад фрески церкви Святого Августина, датовані XII століттям, і деякі давньоримські об’єкти.

«Навіщо стільки часу присвячувати Ріміні?», — здивовано запитували мене іспанські друзі, одночасно нарікаючи і на негоду, і на порівняно невеликі розміри цього міста. Цілих чотири дні! Але мене щось тягнуло сюди, і я був упевнений, що перебування в Ріміні не пройде для мене марно. Данте, Чайковський і Рахманінов, які оспівали це прекрасне місто, настільки міцним трикутником засіли у моїй свідомості, що мені навіть на думку не спадало сумніватися з приводу доцільності перебування в Ріміні. З легендарною Франческою і з кожним із цих геніїв у всякого з нас пов’язані свої незабутні сторінки спогадів і асоціацій. Нехай навіть тут вам не доведеться спостерігати феєрію барв і вражень, тим більше в холодну пору року. Таким вже він, Ріміні, виявляється при близькому знайомстві — глибоким, відчутим, таким, що запам’ятовується на все життя. І начисто позбавленим безликої пляжно-курортної мішури, яка могла б зустрітися майже в будь-якому приморському куточку земної кулі. Якщо вже було море, то море в чистому вигляді — як незалежна стихія, не завжди дружня людині. І в міру приборкана — як і належить ніжному Адріатичному морю. Якщо погода — то справжня середземноморська зима, до якої місцеві жителі звиклися з давніх пір. Якщо погожими днями ви вирушаєте на неспішну прогулянку — це сприймається як справжній дар. У такі хвилини вам відкриваються всі давньоримські сліди, що залишилися в цьому місті, — від арки Августа і моста Тиберія до залишків античної бруківки на одній із центральних вулиць. Вона дбайливо огороджена — зовсім так, як сліди розкопок на Приморському бульварі в Одесі. Ймовірно, я отримав від Ріміні все те, чого жадав.

Рекламні проспекти навперебій запевняють вас, що в Ріміні добре у будь-яку пору року. Розваги та екскурсії, які можна собі дозволити в цих місцях, не залежать від пори року. До того ж ви вільні у виборі маршрутів, що пролягають до найближчих селищ — Веруккіо, Річчоне, Салюдечо… Досить любити Італію і бути хоча б трішки допитливим, останнє з’явиться само собою. Не кажучи вже про особливості місцевої кухні: традиційні страви, сири, вина і, за словами знавців, незвичайна оливкова олія залишать незабутній слід у вашій пам’яті. А в міському музеї ви знайдете не лише багате зібрання полотен, а й добросовісно представлені свідчення античного минулого. Тут ви знайдете і сліди Другої світової: на палаці Леттімі є табличка, яка сповіщає про те, що цей архітектурний шедевр початку XVI століття зруйнований під час бомбардувань 1943—1944 років. Зубчасті стіни замків, дихання середньовіччя і розмірене життя невеликого європейського міста — ось що найбільше зачарує вас у Ріміні. Тут є над чим замислитися, є час погуляти по древніх каменях і пригадати про все, що спаде вам на думку в оточенні старовини, яка підступає з усіх боків.

Пам’ятками Ріміні неможливо насититися «очно». Ви їх оглядаєте з прицілом на майбутнє. Я, наприклад, відкрив для себе деякі суто місцеві кутові балкончики, яких не зустрічав ніде більше в Європі. Значить, цьому містечку властива самобутня архітектурна деталь. Ну, а все решта залишилося в пам’яті як «хронотоп», «місце-час», корисний для подальших думок і спостережень. «Поглинути» одразу всі враження від архітектури Ріміні неможливо. Все побачене так і залишилося частково невимовним.

Найпривабливішим у цьому місті вам видасться замок Ланчотто Малатести, де нині розташована картинна галерея. Чому? Та через Данте, через його «Божественну комедію». І через оперу Рахманінова «Франческа да Ріміні». Ще з дитинства я пам’ятаю підпис під фото на платівці із записом опери Рахманінова «Франческа да Ріміні»: «Ланчотто Малатеста — Євген Нестеренко». Тому я і вніс Ріміні у план моєї подорожі Італією. Є тут і площа Федеріко Фелліні. Подумати лишень! Адже у кожного в цьому імені — цілий світ вражень! Вона розташована недалеко від моря. Таке найменування не дивне, бо прославлений кінорежисер народився саме в Ріміні.

Виявилось, що в цьому місті є великий книжковий магазин, який працює навіть уночі. Він розташований практично на набережній. У ньому можна знайти багато усіляких альбомів — зокрема з живопису (ван Гога, Далі тощо). Причому ціни приємно дивують: коштує все це копійки (порівняно з Києвом). Цей магазин працює цілодобово. Цікаво уявити собі «невиправного інтелектуала», який посеред ночі вирушить за подібними скарбами.

Зважаючи на історію, не можна було не звернути увагу на давньоримський міст. Але найголовніше, звичайно, — Адріатичне море. Хоч у історика, хоч у туриста, воно викличе немало роздумів. Якщо ви будете уважні, то зможете виявити навіть «місце, де закінчується море». Бо морський канал, що врізається в Ріміні, справді закінчується невеликими калюжками. Там, біля цих калюжок, незвичайно приємно гуляти — це з’ясувалося пізніше. Пам’ятаю, як ми прибули увечері в готель, а виявилось, що треба йти в іншій, поруч. Там три «родинні» готелі, що належать одному холдингу. Як наслідок, ми зупинилися в готелі зі звучною англійською назвою (обидва сусідніх були просто порожні: по-перше — не сезон, по-друге — криза). Єдиний недолік обраного нами притулку — відсутність сейфів. Він виявився єдиним готелем, який трапився мені в Італії, без сейфів у номерах. Зате там був відмінний ресторан із середземноморською кухнею і спритним кухарем з Румунії на ім’я Елутеріо. Вечорами там влаштовували «буфет» — щедра, але економна вечеря у вигляді фуршету. Причому вас обслуговували ще й офіціанти — чисельні страви ви могли самі брати з табльдоту, а напої й інші індивідуальні замовлення вже приносили офіціанти. Нічого не поробиш — часто в Європі середньостатистичний українець почувається майже олігархом… Це був типовий пляжний готель, до якого добре приїжджати в розпал літа. Він розташований недалеко від моря. У холодну пору року в Ріміні часто бувають дощі, але для туриста це не затьмарить загального враження і не перешкодить легко здійснюваній поїздці в жадану для кожного карликову державу Сан-Марино. Запам’яталася одна з центральних площ міста і розташована там каплиця з давнім розписом. А також брама з усе тією ж давньоримською кладкою. До якого б аеропорту Італії ви не прибули, ви не пошкодуєте, якщо внесете Ріміні в маршрут своєї подорожі. А географічно він належить Тоскані — тій же землі, що і Флоренція. Із Флоренції туди неважко дістатися потягом.
   
Але уявімо собі, що нам пощастило здійснити прогулянку по Ріміні. Одразу стане зрозуміло, що від моря тут нікуди подітися. Почнемо з того, що протягом усього життя для мене існують деякі умовні поняття. Наприклад, «місце, де земля закруглюється» (це, здається, придумав Лев Кассиль у «Кондуїті і Швамбранії»). Або романтичний «край землі» (для мене це Норвегія або Фінляндія, а при напливі почуттів я готовий так назвати навіть Швецію і мало не Естонію). Тепер у моєму вжитку з’явилося ще одне поняття — «місце, де закінчується море». Не в тому сенсі, що в такій-то точці воно почалося, а в такій-то — закінчується. Але виявляється, що інколи можна побачити таку місцевість, про яку інакше не скажеш, окрім як: «тут море закінчується». Це я побачив у Ріміні, поблизу давньоримського моста Тиберія. Не знаю, чи дійсно він відноситься до першої половини першого століття нашої ери. Але сімейка цього монарха ясно залишила по собі пам’ять у Ріміні. Бо там є ще й арка Августа, чиїм пасинком був Тиберій. Коротше кажучи, імператори робили, що хотіли. Так от, цей міст побудований через морський канал (місто ж бо приморське). Згаданий міст є четвертим і останнім, з числа тих, що пересікають найбільший на території міста канал. Одразу за ним вода міліє і, перетворюючись на окремі калюжки, зникає зовсім. Із цього виходить, що колись канал був набагато довший. Бо інакше такий масивний міст у цьому місці був би позбавлений щонайменшого сенсу. І ось ми пройшли по мосту і, повернувши ліворуч, одразу потрапили до парку. Чи парк це, не знаю, але простору там чимало і зеленої травички теж. Щоправда, дерев майже немає. Довкола — ні душі. Бачу — канал потоншав і, врешті-решт, перетворився на декілька жалюгідних калюжок. Далі — ніякої води. Я урочисто розглядав усе це, розуміючи, що бачу якийсь край Адріатики. Звичайно, море може «закінчуватися» таким чином не лише тут. Та й далі, якщо подивитися на карту Європи, воно ще неабияк «врізається» у континент на півночі, доходячи до Венеції і т.ін. Але тут у нього у певному сенсі — свій закономірний кінець. І це не може не вражати.

Втім, у Ріміні є і річка Мареккья, і через неї теж є багато мостів — більше, ніж через канал. Але все це в іншому місці.

Для будь-якої хоч трохи грамотної людини все життя неминуче ділиться на «до» і «після» Італії. Піаніст Святослав Ріхтер колись сказав напрочуд влучну фразу: «У кожного є дві батьківщини — місце, де народився, та Італія». Так було й у мене. Колись моїм першим зіткненням з Італією був день, проведений у міланському аеропорту дорогою з Бразилії. А дні, проведені в Ріміні, стали ще одним подарунком долі. Який нагадав про минуле і подарував незабутні враження дня сьогоднішнього.