intdesign
Коли сім років тому Росія вчинила військове вторгнення у Грузію, розпочавши горезвісну війну «08.08.2008», більшість українців не вбачала в РФ ворога й не помічала для себе загрози.
Українська влада тоді не зауважила, що інспірування абхазького й осетинського сепаратизму було репетицією Кремля для масштабніших імперських планів, головною ціллю яких була Україна. Пише Валерій Майданюк, спеціально для «Вголосу»
Розділяй, владарюй і бреши
Російсько-грузинська війна, яка почалася ще у 1992-1993 роках, за рівнем брехні та дезінформації не поступалася теперішній російсько-українській. Спровокувавши та використавши міжетнічні конфлікти у Грузії, Москва зробила сепаратизм інструментом контролю над внутрішньою політикою та зовнішньополітичним курсом молодої республіки. Грузію було намертво втягнуто в московські тенета ще у сталінські часи шляхом комуністичної «національної політики». Депортаціями та довільним розмежуванням кордонів республік комуністи «розв’язали національне питання»: у кожній республіці скоротили чисельність та відсоток титульної нації, протиставивши корінним мешканцям переселенців-росіян та цілеспрямовано приєднавши історичні частини сусідніх республік з іншим національним складом.
Так, наприклад, нарізаючи кордони Башкирської АРСР, Москва приєднала частину історичного Татарстану разом з мешканцями, щоб башкири у своїй країні мали етнічну противагу і не могли вести самостійної політики. Татари тепер вважають ці землі своєю батьківщиною без огляду на адміністративну приналежність, башкири ж не мають наміру нікому віддавати землі, які офіційно належать до Республіки Башкортостан. Натомість до Татарстану приєднали землі, населені росіянами та чувашами, які разом становлять близько 50% населення краю, що зумовило для казанських татар у Татарстані становище нацменшини у власній республіці.
Міграційна політика, яку проводив Сталін у Грузії, призвела до того, що абхази почали становити меншість у рідному краї – 17% усього населення Абхазії. Влада вела цілеспрямовану міграцію грузин на територію Абхазії (1937-1954 роки) шляхом заселення в абхазькі села, а також займання грузинами грецьких сіл, що звільнилися після депортації греків з Абхазії. Таку саму асиміляційну політику вели і в Південній Осетії. Діючи за принципом «поділяй і владарюй», розділивши по живому народи кордонами та переселивши в кожну радянську республіку 10-20% росіян, Москва на століття наперед забезпечила собі панівний статус. Тому нині країни Балтії, Молдова, Україна, Грузія, Казахстан не можуть ігнорувати проблему численної російської меншини та міжетнічних «гордієвих вузлів» на своїх територіях, які склалися історично, але їх глибинні причини створила Москва. Жодна з цих країн не може почуватися безпечно та проводити незалежний проєвропейський курс без огляду на Росію, яка створила надійний колонізаційний механізм контролю над колишніми провінціями.
Грузинська репетиція
Кривавої проблеми абхазького та осетинського сепаратизму без допомоги Москви могло б і не виникнути, і ці два народи мирно б жили у квітучій Грузії, як мінгрели, свани, аджарці та інші народи. Використовуючи та озброюючи абхазьких «ополченців», Москва посприяла розпалюванню в серпні 1992 року повномасштабної війни між Грузією й Абхазією, із застосуванням авіації, артилерії та інших видів зброї. Лицемірно приховуючи власну роль у розв’язанні конфлікту в сусідній державі та шантажуючи маленьку Грузію ескалацією конфлікту, Росія домоглася визнання для своїх військ статусу «миротворчих». Після цього Росія, як «держава-миротворець», уже легально закріплює під своїм контролем грузинські землі. Відкрито ставши на бік сепаратистів, РФ озброює їхні військові формування, роздає російські паспорти, призначає на посади міністрів оборони, внутрішніх справ, служби безпеки Абхазії та Південної Осетії офіцерів ФСБ та ГРУ.
Після кількох років активних бойових дій з тисячами жертв військові конфлікти у Грузії набувають ознак заморожених, а сепаратистські утворення стають де-факто непідконтрольними офіційному Тбілісі. Перебуваючи під впливом РФ, ці невизнані «республіки» перетворюються на «сірі зони» з погляду міжнародного права та світової економіки. Їхнє існування стало для Москви зручним важелем контролю політики Грузії: від блокування вступу до НАТО до стримування воєнними діями економічного зростання.
Війну «08.08.08» заздалегідь старанно підготувало російське військове керівництво: евакуйовано понад 90% мирного населення Цхінвалі, залізничні війська РФ на 6 днів раніше завершили будівництво колії, підігнано рекордну кількість бойової техніки, а біля грузинського кордону російська армія розпочала «планові навчання».
Збройна агресія росіян почалася традиційним для фашистських диктатур шляхом: обстрілявши грузинських військових, росіяни та їхні осетинські маріонетки заявили, що грузини їх обстріляли, і тепер Росія має намір «примусити Грузію до миру». Розпочата кількома роками раніше антигрузинська інформаційна кампанія тепер уже неприховано вступила у фазу інформаційної війни. Російські медіа поширювали на весь світ брехню про «грузинських фашистів» та «тисячі загиблих від грузинських «Градів» жителів Цхінвалі», що насправді виявилося пропагандистським міфом. У російському сегменті Інтернету почали порівнювати демократичного президента М. Саакашвіллі з А. Гітлером, видаючи Грузію як країну-агресора. Російській пропаганді вдалося переконати росіян і навіть частину українців та європейців, що маленька Грузія дійсно була агресором, не бажаючи надати незалежність волелюбній Осетії, а Росія, яка окупувала 20% грузинської території, була «миротворцем».
Черга України
Громадська думка про російсько-грузинську війну в Україні, охопленій у 2008 році політичними протистояннями, діаметрально розділилася. Російський Чорноморський флот з території України навіть здійснював атаки на Грузію, а Янукович та Партія регіонів одержали від своїх російських кураторів завдання не допустити жодної допомоги жертві російської агресії з боку України.
«Регіонали» тоді навіть ініціювали розслідування з приводу постачання українського озброєння Грузії, поширивши чутки про те, що нібито мало не останні ракетні комплекси зняли з українських баз і відправили на Кавказ, чим було ослаблено обороноздатність країни. Українське керівництво мусило навіть виправдовуватися, пояснюючи, що Україна не вчинила нічого поганого, продаючи озброєння Грузії для її захисту. Можливо, тоді далася взнаки ментальна позиція «моя хата скраю», а можливо, прагматичних українських політиків більше хвилювала ціна на російський газ, але Україна тоді не зробила жодних висновків та не почала реальної підготовки до можливої агресії РФ.
Між іншим, саме на грузинському театрі бойових дій російські диктатори випробовували схеми для своїх подальших імперських планів, головною ціллю яких було приєднання України, Білорусі та Прибалтики. Першим етапом окупаційного сценарію Кремля щодо суверенної держави є інспірування територіального розколу країни-жертви та організація збройного сепаратизму. Після того, як російським бойовикам вдалося відірвати частину території жертви та створити нову псевдореспубліку, РФ домагається заморожування конфлікту та закріплення для себе ролі «миротворця» й ініціатора дипломатичних перемовин. Це необхідно для наступного етапу окупаційного сценарію, в якому сепаратистські формування провокують збройні сили своєї країни, як це було на прикладі Північної Осетії 8 серпня 2008 року.
Після цього Москва заявляє про порушення мирних угод, про військові злочини з боку потенційної країни-жертви, про право територій на самовизначення і запускає механізм «примусу до миру». Цього наказу вже очікують російські федеральні війська, які заздалегідь проводять «планові навчання» біля кордонів сусідньої країни. По території жертви завдають авіаційно-бомбові удари, а російські наземні частини створюють біля сепаратистських республік багатокілометровий «пояс безпеки» – окупують частину території «агресора», щоб «запобігти війні». У Грузії, за словами президента М. Саакашвілі, росіяни окупували 20% території країни.
Мінські угоди в Україні якраз і є тим дипломатичним засобом, у «порушенні» якого можна звинуватити нашу державу. Тоді РФ як учасник переговорного процесу та гарант дотримання мінських домовленостей і безпеки «Новоросії» повинна втрутитися «для запобігання агресії карателів». Ураховуючи, що українську частину Донецької та Луганської областей ватажки «ДНР-ЛНР» вважають «своїми окупованими землями», ширина «поясу безпеки» сепаратистських псевдореспублік може сягати далеко за межі Донбасу й займати частини Харківської, Запорізької та Дніпропетровської областей.
Успішно випробуваний на прикладі Грузії сценарій Москва вже почала реалізовувати в Україні. Для його завершальної фази потрібна масштабна провокація на лінії зіткнення, щоб мати інформаційний привід «примусити Україну до миру». Майже щодня декілька українських військових гине від обстрілів російських бойовиків, але, з огляду на пасивну стійкість українців, інтенсивність обстрілів регулярно зростає. Українцям у цій ситуації залишається непростий вибір: піддатися на російську провокацію і зазнати підготовленого нищівного удару армії РФ або надалі не піддаватися на провокації і залишити окупантам частину своєї території.
Валерій Майданюк,
