Marianna Soronevych
Від часу виникнення соцмереж, особливо Instagram, який спершу декому чувся як “сто грам”, хто тільки не висловлювався про їхню шкідливість і почуття самотності, яке вони породжують. Багато хто навіть вважає, що завсідники соцмереж можуть потрапити на гачок до спецслужб.
Я не збираюся вкотре доводити, що соцмережі – це добре або погано. Тим більше, у психології таких понять взагалі немає. Попрацюємо з тим, що є.
На перший погляд, причини того, чому “рука сама тягнеться” до гаджету, очевидні. Це ж так зручно: натиснув кнопку – і повідомив усім, що схотів, або, не виходячи з дому, поспілкувався з кількома десятками “френдів”.
Ну хто зараз буде підписувати 30 листівок, купувати конверти, марки, бігти до поштової скриньки… На якомусь із цих етапів точно зійдеш з дистанції – і ті листівки, може, частково вже й підписані, залишаться невідправленими. Сама перевіряла.
Особисто для мене листи майже втратили актуальність, на жаль, ще з появою телефону.
Але соцмережі і тут випередили – телефонувати дорожче і довше, ще й добирати й вимовляти слова треба, описуючи, де ти зараз перебуваєш чи що збираєшся їсти.
А так – зачекінився, сфотографував, виклав, і за хвилину – сто чи й більше “лайків”! Відчуваєте – ми навіть якоюсь такою мовою вже заговорили, зрозумілою тільки “посвяченим”. Це ж так по-людськи – бути в тренді, бути як усі.
Три в одному
Пам’ятаєте піраміду потреб Маслоу? За нею одразу після задоволення біологічних потреб, спрямованих на самозбереження, ми потребуємо приналежності, любові й визнання. А тут же три в одному – ти належиш до досить широкого кола обраних, у тебе багато пошановувачів і, судячи з кількості зібраних позначок із піднятими догори великими пальцями, тебе всі люблять.
Та в глибині душі ми не можемо не відчувати, що все це… фейк. Що за звичкою оприлюднювати подробиці власного життя криється страх його малоцінності для себе самого і малозначущості – для інших. Що всі оті “селфі” на фоні будь-чого – звичайне марнославство, а численні світлини з наїдками – не лише моветон, а й спроба когось таким чином “уїсти” – викликати заздрощі або ж самоствердитися.
Є, звісно, люди, схильні до демонстративності. Вони у такий спосіб займаються віртуальною самопрезентацією, бо, можливо, через попередній негативний досвід уникають “живих” стосунків, та все ж потребують визнання. Або настільки залежать від чужої думки, так не довіряють собі, що збільшення кількості мережевих прихильників їм потрібне як підтвердження того, що їхнє життя має якийсь сенс.
А взагалі, відкрию “страшну” таємницю – переважній більшості ваших “зафренджених” начхати, що ви там їсте і як виглядаєте. І річ не у вас. Просто людина так влаштована – вона думає переважно про себе і обслуговує власні комплекси меншовартості, які є майже в кожного.
І не треба цього боятися, бо “закомплексованістю” можна назвати і вихованість, культуру, наявність принципів і гарних манер. Немає нічого огиднішого за так звану “людину без комплексів”. І навіть підлітки розуміють, що поганяти м’яча у дворі з реальними однолітками так само приємно, як “зависати у мережі”, і що “лайки” треба сприймати з певною долею іронії, та й “лайкаємо” ми часто через просту ввічливість.
Життя-симулятор?
Здавалось би, хай собі люди віртуально спілкуються, самостверджуються, справляють враження, мені що з того? Але тут є один серйозний момент, який варто, принаймні, усвідомлювати.
Спілкуючись з отими фейковими друзями, стаючи “чемпіоном” зі зривання несправжніх “оплесків” за свої нібито шедевральні опуси чи “нетлінні” світлини, ви ризикуєте прожити таке саме життя-симулякр. Бо, будьмо відверті, мало кому вдалося стати відомим письменником через дописи у Facebook чи геніальним фотографом – через “селфі”.
Бо не так це робиться, не на публіку, без думок про всемережеве схвалення. Навіть якісь ваші цікаві знахідки повинні бути осмисленими, узагальненими, для цього ж більше підходить творче усамітнення, розумове й душевне надзусилля.
Треба вийти з тієї зони комфорту, яку надають соціальні мережі, і якою вони, на мій погляд, небезпечні, і жити тим реальним життям, втілювати саме ваші плани, і не боятися при цьому найбільшої кари – бути “розфрендженим”.
До речі, “цукерка-лайк” після кожного речення також розбещує, розслабляє, нівелює критерії. От Ван Гог, наприклад, за життя майже не продав своїх робіт не тому, що ніхто його не цінував, не хотів купувати. Він вважав, коли картина подобається широкому загалу, вона погана. І, як бачимо, час усе розставив по місцях.
Тож прислухайтеся до себе: якщо мережевий ексгібіціонізм – справді ваше покликання – немає питань. Якщо ж ні – терміново займайтеся, за Григорієм Сковородою, своєю “сродною працею”, бо хто ж її зробить за вас?
Про автора
Олена Савинова, психолог
Закінчила КНУ імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Психологія”.
Працювала психологом у Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні №1 у відділенні кризових станів.
Спеціалізується на психології міжособистісних стосунків, кризових станах.
____________________________________________________________
Більше новин:
