Marianna Soronevych
Лише ломбардійці можуть собі дозволити біля будинку поселити фламінго
Мілан – місто, де я не знаю шопінгу та черг до каси Дуомо, натомість знаю внутрішні дворики, де живуть рожеві фламінго.
Corso Venezia. Колись на цьому бульварі закінчувався Мілан, колись тут зводили собі маєтки вельможі, колись тут їздили підводи, запряжені гнідими кіньми. Нині на corso Venezia – найдорожчі будинки у стилі ліберті, бутіки перших ліній Armani, Dior, D&G та Valentino. Саме тут треба гуляти, аби відчути справжній дух Мілану. Він відмінний від традиційного італійського “dolce far niente” (солодкого байдикування), який з’являється вже ближче до Тоскани. У столиці Ломбардії – запах буржуа, ділових перемовин, якісної шкіри та міцного еспресо. Міланці більш стримані, більш елегантні, більш заможні, ніж решта італійців. А тому їх недолюблюють. І при цьому – на них рівняються. Бо лише ломбардійці можуть собі дозволити біля будинку поселити фламінго. Десяток цих птахів поважно ходять у моєму улюбленому внутрішньому дворику між пальмами і фонтанами. Чистять пір’я, час-від-часу щось вигукують. А я щоразу фантазую: що ж за естет живе у цьому будинку з фламінго на подвір’ї?..
Після отримання першої дози міланського натхнення, я розмірено іду за другою. Смакую кожну мить, бо знаю, що мене чекає. Район Navigli. Маленька Венеція у великому Мілані. З каналами і місточками, але без гондол і вапоретто. Цей район – чи не найживописніший у місті, з невисокими за міланськими мірками будинками, масивними дубовими дверима і золотими головами левів замість дзвінків. Друга Венеція у Ломбардії.
“Entra pure, bella!”. Моя недосконала італійська дозволяє мені перекласти цю фразу – і я озираюся. Невизначеного віку жінка у панчохах кольору вина ламбруско стоїть за рогом і махає руками. Звісно, я заходжу в її крамничку. Не так для шопінгу, як для того, аби роздивитися саму жінку.
Кольору бордо у неї не тільки панчохи. А ще і волосся. Ламбруско ж, до речі, налите в келих. І я вже підпадала під її італійські чари, як задзвонив телефон. У неї. І вона сказала: “Слухаю!..”
Через п’ять хвилин ми з Аліною піднімали келихи з фразою “Слава Україні”. 12 років тому жінка з Чернівців вийшла заміж за італійця, викладача музичної школи. Сина від попереднього шлюбу лишила в Україні (це, власне, він телефонував), переїхала до Мілану і живе тепер на буржуазно-дорогій via Mozart (у родовому гнізді чоловіка-інтелігента). Щоби не сидіти вдома, орендує цю крамничку, де продає вінтаж. І одяг, і взуття, і галантерею, і старе срібло, і вкриті пилом музичні платівки.
З порожніми руками від Аліни вийти – нереально. Хоча мені вдалося: придбаний ретро-капелюшок я одразу одягнула на голову. І пішла за черговою порцією натхнення. Благо, його в Мілані вистачає.
Мирослава Ульяніна
