Кордони закриті для …померлих

Пандемія коронавірусу ускладнила перетин кордонів не тільки туристам – вона стала викликом для родин українських трудових мігрантів, які померли за кордоном.

Деякі сім’ї навіть не забирають тіла з моргів через брак грошей, – говорить власник фірми міжнародних ритуальних послуг “Funeralia” Олег Мілінський.

Серед типово мігрантських бізнесів – кулінарія, прибирання, будівництво. Як ви стали займатися перевезенням тіл померлих українців додому?

Я сам був трудовим мігрантом, працював в Італії. Саме ця країна змінила моє ставлення до смерті та похорону – в Україні похорон це страждання і морок, в Італії ж я вперше побачив, що навіть цей винятково сумний день для родини можна провести красиво, з гідністю та повагою до померлого.

Тому, повернувшись до рідного Хмельницького в 2009 році, за заощаджені гроші я відкрив похоронне бюро. Через кілька років я зрозумів, з якими проблемами стикаються українські родини, чиї родичі загинули на заробітках в Європі. Тоді я вирішив займатися також міжнародною репатріацією померлих. Від 2015 року “Funeralia” працює в ЄС, у нас є офіси в Варшаві та Мілані.

На новій батьківщині ховають лише тих емігрантів, хто приїхав усією родиною і має на це гроші – чим далі захід, тим дорожче похорон. Привезти тіло поляка з Великобританії до Польщі дешевше, ніж поховати його там. Загалом, протягом року близько трьох тисяч українських родин замовляють перевезення померлих з-за кордону для поховання вдома.

Де помирають родичі ваших клієнтів?

Раніше близько 50 відсотків таких замовлень надходило з Росії. Останніми роками ситуація змінилася – я почав отримувати замовлення на перевезення тіл зі Скандинавії; Франція та Німеччина зростають протягом двох років. Нині найбільша кількість смертей українських працівників фіксується в Польщі – торік понад 600 українців.

Як виглядала репатріація померлих в Європі до пандемії?

Я щодня прокидаюся і маю кілька непрочитаних смс: десь у Польщі, Італії чи Німеччині хтось помер, і його кудись відвезли. Зазвичай родина не може чітко вказати, де знаходиться тіло, не знає назви міста чи не може її правильно написати. Тоді я починаю пошуки. Дзвоню в поліцію, прокуратуру, іноді безпосередньо до лікарів у морг, і зазвичай через кілька годин знаємо, де знаходиться тіло померлого.

Одного разу я отримав повідомлення та розпочав традиційний пошук. Виявилося, що чоловік живий, а сім’я введена в оману! Сталася ДТП, поліція неправильно ідентифікувала жертв, і мій український «клієнт» вижив. Але, на жаль, такі ситуації трапляється рідко. Як правило, звістка про смерть підтверджується, і після отримання дозволу від сім’ї я запускаю процедуру привезення тіла з-за кордону – репатріацію, тільки посмертну.

Але не завжди родина погоджується. Минулого року 30 відсотків тіл українських працівників, які загинули під час перебування в Польщі, не були вивезені з моргу. У варшавському консульському окрузі померло 250 українців, тіла 170 з них були передані родині чи компаніям як наша. Інші ж лежать у морзі кілька місяців, а потім їх ховають своїм коштом місцеві центри соціальної допомоги.

В чому причина?

На мою думку, сім’ї в Україні не мають грошей, щоб перевезти останки свої годувальників. Як правило, це близько 1500-2000 євро, у випадку перевезення тіла із Західної Європи – навіть 3000. Скільки б мігрант не заробляв за кордоном, як правило його родичі витрачають все протягом місяця. На початку розмови половина моїх клієнтів заявляє, що не мають грошей і будуть збирати серед сусідів.

Згідно з дослідженнями, українські мігранти в Польщі – це переважно молоді люди віком від 20 до 35 років.

Які причини смертності серед них? Причини смерті мігрантів такі ж, як і решти населення. Насамперед це захворювання серця та кровообігу. Дорожньо-транспортні пригоди трапляються досить часто. Багато самогубств, особливо серед молодих чоловіків. Рік тому я поховав українця, який повісився в перший день роботи в Польщі. Його обдурили на роботі? Хтось його скривдив? Цього я не знаю. Але знаю, що сім’я позичила йому тисячу євро на дорогу, і потім потребувала вдвічі більше, щоб поховати його вдома.

Сьогодні вранці телефон – дівчина кинулася під машину, залишила вдома двох дітей. Чоловіка немає, її мати тепер збирає гроші по всьому селу. Мертві завжди заслуговують на повагу, але іноді я думаю про себе: якщо ти вже хочеш убити себе, то зроби це вдома, бо якщо ти це зробиш за кордоном, родина не лише переживає жахливу трагедію, але й потрапляє у великі борги.

Сім’я дала дозвіл на транспортування тіла – що далі?

Спершу треба отримати дозвіл на поховання в місцевій прокуратурі. Чим більше місто, тим довше ви чекаєте дозволу. В середньому це займає два тижні, але якщо у загиблого був підроблений паспорт або інші проблеми з документами, процедура може розтягнутися на кілька місяців. В Україні людям важко це пояснити – у нас якщо хтось помер сьогодні, то завтра буде похорон. Навіть коли йдеться про вбивство та проводять розтин, люди вже наступного дня чекають під моргом із замовленою труною. У Європі та США все інакше, подивіться хоча б на похорони знаменитостей – чому їх поховають за кілька тижнів? Не тільки тому, що потрібно підготувати церемонію. Чекають на папери!

Після того, як прокуратура дала згоду, виробляємо свідоцтво про смерть та дозвіл від органів місцевої влади на вивіз тіла за кордон. Для подорожніх під час пандемії вирішальним фактором є те, яка країна дозволить вам в’їхати. У моїй галузі – яка країна дозволить вам виїхати. Коли ці документи оформлено, то просимо консульство видати дозвіл на перевезення тіла в Україну.

Чи можна прискорити цей процес?

Іноді, коли впливовий бізнесмен чи чиновник з України помирає за кордоном, його колеги мають спокусу прискорити процедуру та врегулювати справу “по-українськи” – знайти “ходи” до прокурора чи місцевої влади. Одного разу я бачив таку спробу натиснути на прокурора в Німеччині. В результаті – замовники чекали ще довше.

Коли всі папери готові, ми одягаємо тіло, робимо макіяж, кладемо до труни, труну до катафалку та транспортуємо в Україну. Іноді перевозимо лише до кордону – якщо родина хоче зекономити, то від кордону може везти труну самостійно. У нас гроб можна перевозити хоч на даху “москвича”!

Як правило, ми транспортуємо труни, рідше урни. Хоча репатріація урни дешевша.

Українці не хочуть кремації?

Місяць тому я мав розмову з клієнтом: у нас немає грошей, ми безробітні! То робимо кремацію? Ніколи! У Японії 99 відсотків похоронів є кремацією, в ЄС цей відсоток з кожним роком зростає. В Україні натомість навколо кремації є багато забобонів, особливо в сільській місцевості. Але я зараз бачу, що карантин вносить свої зміни – нещодавно ми відправили вісім урн в Україну. Оскільки транспортування трун останніми тижнями ускладнене – чекати на привезення тіла доводиться понад місяць, то люди схиляються до швидких та дешевших рішень.

На початку квітня ми не виїжджали з Польщі через закриті кордони, але їздили по країні та збирали тіла померлих українців – щоб потім провести кремацію чи залишити в нашому холодильнику у Варшаві. 10 євро на день, і там тіло може пролежати рік. Однак люди і тут мають упередження – багато українців вважає, що тримати тіло в холодильнику тривалий час неправильно, це пригнічує родину. Але зараз у нас всіх такий період, коли ми змінюємо свої звички: сидимо вдома, не потискуємо руки на повітання, носимо маски та рукавички. Тож і кремацію почали обирати частіше.

Як епідемія коронавірусу вплинула на міжнародну репатріацію померлих? Чи може катафалк сьогодні перетнути кордон?

З середини березня всі процедури, пов’язані з транспортуванням тіл померлих, видовжилися як мінімум удвічі. Лише у травні ситуація з перевезеннями почала виглядати трохи краще. Але кілька тижнів у квітні це була трагедія: українець помер у Німеччині, а Польща та Чехія закриті, в Австрію можна в’їхати лише вночі. То ми з Берліна їдемо до Австрії, звідти до Угорщини та українського Закарпаття. Видовження маршруту збільшує ціну на наші послуги: я маю платити водію добові, оплатити готель і пальне. Сьогодні вартість перевезення тіла з Польщі в Україну зросла до 2000-2500 євро, із Західної Європи – до 4000.

На початку квітня Польща була єдиною країною ЄС, яка через епідемію заборонила як в’їзд, так і виїзд транспорту з останками померлих. Після звернення представників нашого сектору до Польського похоронного товариства заборона була скасована, і з 7 квітня ми можемо принаймні вивозити урни. 20 квітня з’явилося ще одне «нововведення» – дозвіл на вивезення тіла або урни видає не міська, а воєводська санепідемстанція. Отже, додається ще тиждень очікування.

Водії вантажівок не мусять проходити карантин, а що з водіями катафалків?

На жаль, мусять. Водій, який привозить тіло в Україну, потрапляє на карантин на 14 днів. Повернеться до ЄС – знову 14 днів у карантині. І це теж підвищує ціни на наші послуги та видовжує терміни. Було б логічно, якби водіїв катафалків прирівнювали до водіїв вантажних автомобілів та звільняли від карантину. Ми теж перетинаємо кордон у справах, не для задоволення; люди, які замовляють наші послуги, нас справді потребують. Я знаю від польських колег, що коли вони повертаються з тілом з Німеччини, то польська прикордонна служба не видає їм наказу про обов’язкову самоізоляцію. А коли я повернувся з України – одразу вписали до системи, а вже наступного дня поліція перевіряла, чи я вдома.

Деякі країни розробили спеціальні правила поховання померлих від коронавірусу. Чи зміни стосуються також правил перевезення їхніх тіл?

Існує кілька захворювань: чума, холера, лихоманка Ебола, сибірська виразка, – при яких тіло слід ховати протягом доби, без можливості транспортування за кордон. COVID-19 відсутній у цьому переліку. Наразі лише Італія вимагає обов’язкової креації померлих на коронавірус. Власне, черги до італійських крематоріїв тепер тривають тижні.

У мене вже було троє клієнтів, родичі яких померли від коронавірусу в Італії. Ми організували кремацію, транспорт урни та похорон в Україні. Як правило, ми також пропонуємо клієнтам можливість взяти участь в онлайн-кремації, але у цих випадках мусили відмовитися від послуги з санітарних причин.

В інших країнах, де немає вимоги кремації через COVID-19, ми організовуємо перевезення трун. Для мене тіло такої людини не є небезпечнішим, ніж поїздка міським автобусом. У країнах ЄС морги дезінфікують труп і пакують його в пластиковий мішок, потім загортають в саван, і ще один пакет. В результаті тіло схоже на Ісуса Христа у плащаниці. Труна завжди герметична, тому трупи, втім померлих на коронавірус, не становлять небезпеки для оточуючих.

Я помітив, що ця пандемія додала людям емпатії. Вони готові зрозуміти і прийняти більше речей. Раніше було так: хтось загинув у Парижі, а його родина на звістку, що тіло буде у Львові через два тижні, реагує обуренням. Дзвінки від місцевої влади, священика, всі починають тебе підганяти. Сьогодні ж люди, здається, змирилися, що більше перешкод з’явилося у житті й у смерті.

Коли ми розмовляємо, ваш телефон не припиняє дзвонити.

Клієнти дзвонять сто разів, навіть коли у них немає конкретних питань. Розповідають про свій день, як погано себе почувають, якою людиною був померлий. Вони в десятий раз хочуть почути, де знаходиться тіло, як ми його одягаємо, яким буде макіяж. Українці не люблять похорону, на якому їм нічого не треба робити. Коли я ще працював в Україні і говорив людям, що моя робота полягає в тому, щоб дозволити їм в таких трагічних обставинах зосередитися на сім’ї і не хвилюватися про деталі, їх обурення не знало меж. Як це – похорон, а я нічого не роблю, тільки підписую папери? Тож коли людина помирає за кордоном, вдома люди одразу починають замовляти службу, копати могилу, пекти пиріжки – навіть якщо тіло привезуть через місяць. Вони хочуть відчути, що таким чином щось зробили для померлого.

Звичайно, я розумію, що коли вони отак дзвонять, то реально потребують не мене, а психолога – вони втратили кохану людину, не могли нормально попрощатися, можливо, навіть не бачили її роками. Але в Україні немає культури психотерапії, немає звичаю говорити про травми, тому родичі телефонують нам і у двадцятий раз запитують, як ми будемо одягати тіло.

Як ви емоційно справляєтеся з такою роботою?

Для мене найбільша трагедія в тому, що багатьох смертей за кордоном можна було б уникнути. У Польщі ситуація ще непогана – все більше українців має трудові договори та медичне страхування. Бо якщо хтось працював нелегально роками, не мав можливості звернутися до лікаря, то навіть коли повернеться додому –  до лікаря не піде. Кожен тиждень та сама історія про молодого українця, який поїхав працювати за кордон: серце боліло кілька днів, але аж так зле не було, поки не знайшли вранці без дихання.

Чого мігрантам не вистачає в Польщі, то це психологічна підтримка. Українцям рідко є куди звернутися, аби поговорити про свої кривди, сумніви чи невдачі. Українські консули і так мають чимало обов’язків, і більшість із цих питань виходять за межі їх компетенції. Все ще мало НУО, які допомагають мігрантам, а ті, що існують, страждають від нестачі фінансування.

Протягом кількох десятиліть тема смерті є культурним табу на Заході. Ми живемо так, ніби смерті немає, виганяємо її образи з повсякденного життя. Чи змусить нас ця пандемія, у якій світ вперше після війни зіштовхнувся з настільки масовим досвідом помирання, задокументованим у ЗМІ та Інтернеті, змінити ставлення до смерті?

І так, і ні. Коли люди часто бачать якісь травматичні події у медіа, то спершу переживають шок, потім погоджуються з новою дійсністю, і знову втрачають вразливість. У 2014 році Міська рада Хмельницького, де я тоді мав похоронне бюро, заборонила продаж похоронних вінків на вулиці. Мовляв, люди пригнічені, коли бачать вінок, і думки про смерть псують їх гумор! Алкоголь чи зброя в магазинах поруч якось нікому гумор не псували.

З іншого боку, мені здається, що багато людей зараз почали звертати увагу на статистику смертності. Вони відстежують кількість випадків смерті від коронавірусу, але в той же час порівнюють ці дані зі смертністю від раку або хвороб серця. І тут у них виникає здивування: скільки людей помирає щодня через прозаїчні, виліковні захворювання! Чому ми робимо так мало, щоб їх врятувати?!

Особисто я хотів би, щоб коронавірус змінив не стільки наше ставлення до смерті, скільки до медицини, що допомагає нам уникнути смерті. Це жахливо, як останніми роками люди нехтують обов’язком щеплення дітей. Можливо, зараз, хоча б хтось із “антипрививочників” зрозуміє, що може статися, коли почнеться епідемія, а ми не матимемо колективного імунітету.

Якщо це буде єдиний урок, який ми засвоїмо з цієї пандемії, це вже буде багато.  

Джерело krytykapolityczna.pl

Автор Олена Бабакова

____________________________________________

Запрошуємо приєднатися до групи  у Facebook Українська газета – видання для українців в Італії