Marianna Soronevych
Дивишся на румунів, котрі заполонили мегаполіси шенгенської зони, миючи чужі автівки, і розумієш, що навряд чи головною нашою проблемою є візовий режим. Перетин кордону нагадує входження до води – навіть давно вивчене, добре відоме тобі з дитинства річище викликає підозру та острах. Оскільки не можна довіряти тому, чого не бачиш напевне. А кордон саме така темна каламутна вода, в якій ховаються мокрі істоти, котрі, навіть не бажаючи того, завжди можуть нашкодити. Вся справа в цих тьмяних водах, що відкриваються перед нами, перепиняючи шлях і готуючи випробування.
Хоча, здавалося б, що складного – весь час та сама запаморочливо-бюрократична процедура, що вимагає терпіння й спокою, той самий механічний рух у двох напрямках, те саме повітря по обидва боки митниці. А все-одно, кожного разу все це набуває вагомості й метафізики, підтексту й завмирання – і попутники, що перевозять під одягом шматки батьківщини, і прикордонники, котрі знають про тебе значно більше, аніж ти сам, і ці перевізники, котрі опиняються поміж двох площин, одночасно належачи і до світу контрабанди, й до світу організованих пасажиропотоків, нестерпно поневіряючись від безкінечного роздвоєння без того нестійкої особистості. Я думаю, що в автобусах міжнародного сполучення завжди два водія саме з цієї причини – аби, відбиваючись один в одному, компенсувати психічну хисткість та зберігати рівновагу. Ну, і крім того, двоє завжди можуть перевезти вдвічі більше товару.
У випадку з кордоном усе лише на перший погляд стосується речей формальних. Насправді йдеться про категорії сакральні й таємничі, від яких залежить, чи потрапиш ти цього разу до потрібної тобі країни, і куди ти взагалі потрапиш після смерті. Я зовсім не перебільшую – досвід переходу з однієї системи до іншої не буває марним, він обов’язково стане в пригоді, незалежно від того про які саме системи йдеться – чи то систему соціалістичного господарювання, чи систему транзитного функціонування в межах чистилища. З транзитністю постійно трапляються речі знакові й потойбічні – людина під час перебування в транзитних зонах часто втрачає своє соціальне наповнення, відкриваючись і стаючи беззахисною, як у дитинстві.
Перетин кордону – це і є дитяче повернення беззахисності та довіри, коли довіряти доводиться невідомим і несимпатичним тобі людям, котрі з незрозумілих причин стають при брамі й починають зважувати на вагах твої добрі та погані вчинки. І вся твоя впевненість у власних чеснотах, завжди така непохитна й тверда, раптово кудись зникає й безслідно розвіюється, оскільки за цих обставин ти можеш лише свідчити на свою користь, проте вирок буде залежати саме від них.
Наша країна, з причини власної замкненості та ізольованості, до кордонів загалом ставиться з особливою трепетністю та насторогою. Що цілком зрозуміло – там, де поляки чи, скажімо, угорці перетинають певну формальну умовність, якою на сьогодні є кордон у межах об’єднаної Європи, громадянин України додає метафізичну прірву, якою від нього відгородились історія з футурологією. Не дивно, що кожне успішне подолання цього невидимого, проте такого непробивного муру, сприймається, як невеличка особиста перемога над такими неприхильними до нас обставинами, а всі геополітичні дискусії ведуться саме щодо необхідності подолання країною свого західного чи східного кордону. І подальший розвиток цілої країни виглядає лише можливістю усунення прикордонних постів та розширення життєвого простору за рахунок розчинення на сусідній території, а політологічне моделювання зводиться до вибору – на чиїй саме території нам краще розчинитись. І в усіх цих сварках та суперечках кордони присутні як певна ментальна несправедливість, яку за будь-яку ціну необхідно усунути.
Кордони заважають, безперечно. Вони роблять нас обізленими й необізнаними, а відповідно – лінивими й марнославними. Вся ця орієнтованість на примарні “європейські цінності”, чи “досвід передових демократій” не має в українських умовах жодного сенсу, оскільки головна європейська цінність, як на мене – це відсутність обмеження, відсутність кордону, за який тебе постійно намагаються загнати.
Звісно, йдеться не лише про державний кордон. Митниця – річ узагалі персональна й особистісна, тим більше – для громадян України, котрі мусять якось уживатися зі своїм прикордонним синдромом, цією спадковою ізольованістю та набутою замкнутістю. Тож і розмитнення всієї цієї історично-істеричної спадщини мало би відбуватись персонально та особистісно. Бо при колективному подоланні меж та демаркаційних ліній обов’язково виникає спокуса намахати небесних інспекторів.
Ось, скажімо, румуни. Дивишся на цих нових членів братньої сім’ї європейських народів, котрі, скориставшись падінням мурів, заполонили сьогодні мегаполіси шенгенської зони, миючи на перехрестях чужі автівки, розводячи туристів у наперстки та тягнучи в підземних переходах безкінечне “прощання слов’янки”, і розумієш, що навряд чи головною нашою проблемою в цьому житті є необхідність дотримання візового режиму. Адже ми залежимо від зовнішніх та внутрішніх кордонів не більшою мірою, аніж вони залежать від нас. Все інше стосується твого терпіння, спокою та бажання завжди повертатись туди, де на тебе чекають.
