Marianna Soronevych
Наприкінці 2004 року у Вітербо трапилась подія, після якої досі не вщухає людський гомін. З п’ятого поверху місцевої лікарні викинувся 40- річний українець. Проте лише зараз стало можливим встановлення пам’ятника на могилі співвітчизника. Здавалось зараз вже пізно дошукуватися до причин цієї трагедії, однак, як на мене, акурат час зробити з неї певні висновки. З тим, аби схоже не повторилося у долі наших земляків. Я був особисто знайомий з покійним , живу у Вітербо, тому візьму на себе сміливість розповісти про цей випадок. Гадаю для читачів важливою є гірка, не розцяцькована домислами, неприємна, зате правда…
…Серед багатьох чоловіків – українців, яких нестатки вигнали з рідних осель на заробітки в чужину був і Василь з Одещини. Спочатку працював у Португалії. Як там йому велося – не знано, та згодом переїхав на північ Італії. До того пережив автокатастрофу, з якої дивом оклигав, підупав у здоров’ї, тож не міг братися за важку роботу. Додайте до цих негараздів ще й відсутність належних документів, що унеможливлювали подальше перебування в країні, і ви бодай приблизно зможете уявити собі ситуацію, що в ній опинився колишній одесит.
Тут, на щастя, зголосився товариш, запросивши Василя у Вітербо з перспективою роботи і лікування. Спочатку знайти працю було важко, та Василь не цурався роботи, був до неї швидкий. Його добру душу знали і в Карітасу, де доводилось мешкати, і на численних квартирах, у яких він час від часу «орендував» ліжко. І врешті-решт знайшов постійне місце праці у Сан-Маріно аль Чіміно. Тут ми з Василем зазнайомилися, бо я також заробляв на життя у цьому містечку.
Щойно все пішло на лад, люди почали зауважувати, що Василь небайдужий до чарки. Досі дозволяв собі лише у свята. Але ж ніхто не знав, як було колись у вихідця з виноробного краю. Василь і сам засуджував свою поведінку. Знайомій Марії сказав, що треба покінчити з випивкою, оскільки вона ледь не довела його до смерті: якось випивали з друзями, кинули недопалок на килимок і мало не вчаділи… Поза тим у Вітербо надійшла сумна вістка з України: раптово померла, занедужавши на рак, Василева дружина. Він не зміг поїхати на похорон, бо тоді ще не мав пермессо. Громада українців зібрала трохи грошей і надіслала для родини, аби підтримати у важку хвилину. Проте ці кошти не пішли на добре, а лише спричинили чвари між родичами. Принаймні, так казав Василь.
Мабуть, ця драма скосила його остаточно. Вдень він важко працював на будівництві, а вечорами висиджував за пляшкою у кутку місцевого парку. Люди намагалися зупинити його, та він лише відмахувався: «Думайте, що хочете, я собі ціну знаю, і коли захочу, візьму себе в руки». Хтось каже, що наша доля – наперед передбачений, наперед визначений спектакль. Я ж завжди додаю, що режисерами є ми самі, і мусимо намагатися коригувати, підправляти його і тоді все буде добре. У Василя теж був шанс змінити кінець своєї історії.
На шляху заробітчанина зустрілася 50-річна італійка, яка взяла його під свою опіку, турбувалася про полагодження справ з його документами, прихистила у своєму помешканні, взяла на утримання. Старша від свого обранця на 12 літ жінка літала, окрилена почуттями. Вони планували одружитись, за першої ж нагоди поїхати в Україну, забрати звідти до Італії Василевих дітей. Еліза розповідала мені, не приховуючи радості, про те, як просуваються справи з легалізацією Васька (вона так його і називала – Васьком). Проте з незрозумілих для невтаємничених причин ця ідилія вкрилась темними пасмами. Василь все частіше приходив до подруги напідпитку. Далі його звільнили з роботи.
Він пояснював це складно і водночас просто: «Риштування п’яний товариш не закріпив, тож ледь не вбило працедавця». Знайшлась нова робота, проте незабаром Василь опинився у шпиталі через недотримання правил техніки безпеки. Акурат тоді й виробили для нього пермессо. Василь винайняв квартиру, знайшов роботу у комуні Вітербо та почав тихенько відходити від Елізи. Вона намагалася шукати його, та він уникав зустрічі. Прохала знайомих українців вплинути на нього, передати, що досі кохає, бажає йому та його дітям щастя. Та все намарно. Василь уже знався з іншою. Казав, що саме тепер знайшов жінку, без якої життя – не життя. Вона стала йому дуже близькою, та не змогла відвернути Василя від шляху, яким він, по суті, котився униз, у прірву. А дехто вважає, що саме вона пришвидшила це падіння.
Він знову втратив роботу, почав депресувати, все рідше з’являвся на людях. Його бачили, зауважували нездоровий вигляд цього ще молодого чоловіка, що з кожним днем усе втікав у себе, у свою недугу. Зустрівши знайомого, він не пізнав його: «Хто ти такий, що робиш тут, іди геть!». Зрозуміло, говорив не Василь, а надмір алкоголю і вислід днів, що перетворились на марення, коли чоловік прокидався, випивав, і знову впадав у дрімоту, чекаючи приходу своєї подруги.
Одного разу на вулиці з ним трапився напад галюцинацій: ввижалися жахіття, він бився у конвульсіях, упавши на хідник. Перехожі викликали «швидку»… Через кілька днів його знову шпиталізували, цього разу через скарги сусідів на агресивну поведінку. Додому він уже не повернувся…
«40-річний українець вкоротив собі віку, зробивши крок у безодню з п’ятого поверху лікарні «Belcolle». Слідчі під орудою Сальватора Гава почали справу, щоб з’ясувати динаміку та передісторію цього трафунку. Для цього опитали багатьох свідків останніх місяців життя українця. Причиною самогубства вважають особисту драму. Чоловік упродовж короткого часу був уражений двома трагедіями: смертю дружини та матері. А також припускають, що останнім часом йому діагностували важку хворобу. Проте безсумнівним є те, що самогубство – вислід глибокої самотності, а, отже, – відчаю. Віддаленість від батьківщини теж негативно впливає на психіку. Сукупність цих чинників спричинила трагедію», – повідомила місцева газета.
За полагодження документів для поховання тіла взялась Марія Царичка. Це виявилося непростою справою. Адже після подолання усіх бюрократичних перепон для того, аби доставити тіло на Україну, треба було заплатити три тисячі євро. Розглядали і дешевший варіант – кремацію тіла та нелегальне переправлення урни через кордон бусиком. Це коштувало, приблизно, дві тисячі. Ясна річ, таких грошей покійник по собі не залишив. Тому поховали Василя в Італії. Зібрали трохи грошей серед заробітчан, місцева влада надала місце на цвинтарі, авто та труну.
…Холодного весняного ранку друзі покійного, знайомі та геть далекі люди зібрались, аби провести Василя в останню путь. Запросили о. Григорія – румунського священика, – аби сказав над покійним останню молитву.
На могилі Василя встановили дерев’яний хрест. Довгий час українська громада шукала грошей для пам’ятника співвітчизнику. Мене вразило, що дехто з його колишніх друзів, які жили у нього на квартирі і неодноразово «святкували» разом, не знайшов бодай невеликої суми, щоб долучитись до складщини. Хоча я не професіонал, але самотужки вирізьбив пам’ятник Василеві. У цьому мені допомогли, надавши приміщення та інструменти, італієць Альдо, а ще практичною допомогою Марія Адамко. Хотілося б назвати усіх, хто спричинився грошима, тим самим уможлививши встановлення пам’ятника: Ольга Толобко, Ірина Петринка, Людмила Погорєлова, Марія Мельник, Оля з Бібрки, Женя Тютюнова, Анна Штефудник, Марія Яцьків, Дарія Бурська, Романа Чернецька, Оксана Шило, Зеня Грушелович, Слава Шиянова, Галина Винницька, Світлана Буняк, Надія Грицькі, Люба Мовчан, Марія Адамко, Ольга Шевчук, Алла Степанович, Ігор Оначишич, Марія Капінус, Марія Очич, Стефанія Костюк, Василь Дудко, Роман Кобильняк, Марія Долайчук, Марія Цуркан, Галина Федорова.
Іван Матвієнко м. Вітербо
