Як законодавчо врегулювати трудову міграцію?

   Міністерство соціальної політики України зараз готує законопроект “Про зовнішню трудову міграцію”.

Він мав би започаткувати свого роду реформу законодавства, що регулює цю надзвичайно складну сферу суспільних відносин. Адже на сьогодні, на мільйони українців, що працюють за кордоном, поширюються хіба що загальні статті Конституції України, які не підкріплені механізмами для їх реалізації Та окремі статті нормативних актів, як от загальнообов’язкове соціальне страхування чи інше. Далеко не зі всіма іноземними державами, де масово працюють українці, укладені міжнародні договори, які можуть гарантувати їм хоча б дрібку захисту.

Україна не зробила ще жодної вагомої спроби на законодавчому рівні вирішити проблеми, які постійно виникають у сфері трудової міграції. Отож є нагальна потреба розрубати не один “гордіїв вузол” за допомогою закону, що готується. Тоді як ні органи державної влади, ні подекуди суспільство, немає готових відповідей на питання як це можна зробити. Метою цієї статті є озвучити хоча б окремі з них і закликати до дискусії всіх зацікавлених даною тематикою чи особисто, чи професійно.

А хто ж такий “трудовий мігрант”?

Одним з наріжних каменів, від яких залежить напрямок регулювання, це законодавче визначення поняття “трудовий мігрант”. Воно таке важливе, оскільки всі, на кого воно не поширюватиметься, не підпадатимуть під дію Закону України “Про трудову міграцію”, коли він буде прийнятий. Іншими словами якщо визначення буде занадто вузьке, то перевагами та гарантіями, які сподіваємося, буде містити цей закон, зможуть скористатися далеко не всі громадяни України, що працюють за кордоном.

Сьогодні, на практиці, органи державної влади, в тому числі дипломатичні та консульські установи, трудовими мігрантами визнають тільки тих, хто перебуває і працює на території іншої держави на законних підставах. В результаті поза державним захистом залишаються мільйони громадян України. По-перше тому, що велика частина з них виїжджає спочатку по туристичних візах, і лише згодом легалізує свій статус. По-друге, і ті що виїхали по робочих візах не застраховані від втрати роботи чи прострочення термінів перебування. Сьогодні особа – трудовий мігрант, а завтра роботодавець розірвав трудовий договір через хворобу, сімейні обставини тощо, і вона перестає ним бути?

Довкола питання “чи повинна Україна захищати осіб з неврегульованим статусом?” точаться жваві дискусії. З одного боку вважають недоцільним і не зовсім правомірним витрачати ресурси на громадян України, які фактично порушують законодавство іншої держави, перебуваючи на її території. Більше того, переконують: якщо Україна визнає їх і надаватиме допомогу, то порушить взяті на себе міжнародні зобов’язання перед іншими країнами. І на завершення погрожують міжнародним скандалом.

Інша точка зору полягає в протилежному. Конституція України гарантує певний обсяг прав та свобод незалежно від того, чи перебуває її громадянин на території України чи ні, і наскільки правомірною є його поведінка. Право на справедливий судовий захист, правову допомогу та чимало інших прав Україна зобов’язана гарантувати усім своїм громадянам за будь-яких обставин. Низка міжнародно-правових конвенцій [1], що закріплюють права людини, і ратифіковані Україною, вимагають цього! Якщо ж говорити про сучасні тенденції міжнародно-правового захисту трудових мігрантів, то на рівні ООН особи з неврегульованим статусом визнаються трудовими мігрантами.

Загалом закривати очі на своїх громадян, що перебувають на території іншої держави без законних підстав, ігнорувати їх так, ніби їх зовсім нема, щонайменше не гуманно. Тому обійти це питання у законопроекті “Про зовнішню трудову міграцію” теж не можна.

Насправді особи, що на законних підставах перебувають та працюють в іноземній країні, є найбільш захищеними, адже на них поширюються, в тому числі, правові гарантії країни перебування на рівні з громадянами цієї країни. Якщо вказаний законопроект не стосуватиметься громадян з неврегульованим статусом, приймати його не доцільно.

Декларація чи реальність?

Загальновідомий факт, що законодавство України не таке вже й погане, труднощі виникають вже під час його реалізації. Іншими словами часто трапляється таке, що гарантованим законом правом не завжди можна скористатися. То механізму нема, то – грошей у бюджеті. У випадку з трудовими мігрантами ця проблема набуває особливої ваги.

Візьмемо до прикладу конституційне право вільно обирати і бути обраним до органів державної влади. На минулих парламентських виборах через недосконалість процедури виборів трудові мігранти були повністю позбавлені можливості голосувати за кандидатів по мажоритарних виборчих округах. Більше того, у голосуванні могли взяти участь тільки ті трудові мігранти, що перебували на консульському обліку (а це малесенький відсоток трудових мігрантів навіть з врегульованим статусом), фізично змогли добратися до виборчої дільниці і відстояти величезні черги. Адже виборчих дільниць було не більше як 2-3 на цілу країну, у якій налічується кількасот тисяч громадян України.

Ці проблеми можна вирішити через запровадження, електронного чи поштового голосування, створення закордонних виборчих округів. Втім це потребує не тільки відповідної статті в законопроекті, але й суттєвого реформування виборчого законодавства. І що найважливіше — змін у практиці його застосування, у філософії підходу до забезпечення прав громадян України, що з тих чи тих причин перебувають за межами її території.

Зараз багато говориться про “відтік мізків за кордон”. Пророкують навіть кризу “менеджерів”, тобто нестачу кваліфікованих працівників середньої ланки. Але, наразі, наша держава та її законодавство мовчить про те, як це виправити. Зазвичай розводять руками, мовляв, треба покращувати рівень життя в Україні, і заробітчани повернуться самі. Дуже справедливе твердження, однак поверхневе. Воно не враховує того, що після тривалого проживання в іноземній країні українцеві треба заново інтегруватися в українське суспільство. І тут питання не тільки в забезпеченні його роботою.

Хоча у цієї проблеми є й інший бік. Доклавши певних зусиль, Україна може навіть скористатися з того, що величезне число її громадян, працюючи за кордоном, здобувають освіту, навики та високу кваліфікацію в країнах розвиненої демократії та економіки. Дуже хотілося б бачити у майбутньому законі дієві заходи реінтеграції – створення сприятливих умов для повернення трудових мігрантів на Україну. Бо наразі трудовий мігрант, що вирішив повернутися до України зустрічає багато перепон при ввезенні своїх особистих речей, автомобілю, придбаних за кордоном. Ще більше перепон він зустрічає коли хоче скористатися в Україні здобутими за кордоном навиками, привести необхідні інструменти праці чи обладнання, на якому міг би працювати на Україні.

І це тільки дещиця усіх незручностей, які на нього чекають. Тому що свідоцтво про народження його дитини, видане за кордоном, не всі чиновники визнають за документ. Отже оформлення медичної картки або влаштування дитини в садочок може перетворитися в біг з перешкодами. Диплом закордонного вишу, документ про вчений ступінь “доктора наук”… чекають подібні історії. Слово “нострифікація” страшне для всіх, хто знає, що воно означає на Україні.

А яка пенсія чекає його на Україні? Існує спеціальний (для трудових мігрантів) механізм добровільної сплати страхових внесків до Пенсійного Фонду, що можна робити й дистанційно. Та він, чомусь, мало використовується. Більшість трудових мігрантів чекають мізерні пенсії, та й то за умови, що між Україною і країною працевлаштування укладені відповідні міжнародні угоди.

Щодо соціальних послуг, то ця проблема актуальна для всіх громадян України, де б вони не проживали. За Бюджетним кодексом України за державні кошти їх можуть надавати тільки державні або комунальні установи. Тому сотні громадських організацій, що спроможні їх надавати на високому рівні, роблять це за кошти іноземних донорів під постійним звинуваченням в “грантоїдстві”.

Проблеми реалізації прав та захисту інтересів трудових мігрантів можна продовжувати і далі. Як бачимо, вони виникають у кожній сфері. В кожному випадку або немає механізму реалізації відповідного права, або він не працює. Тому, як вже зазначалося, перед Законом України “Про зовнішню трудову міграцію” стоїть чимало складних завдань. І тому, на нього покладають так багато очікувань.

У будь-якому випадку зрозуміло тільки одне: косметичними правками і цитуванням декларативних прав у його тексті не обійтися. Це буде імітація вирішення проблем. Саме тому, усім небайдужим пропонуємо долучитися до обговорення та розробки цього законопроекту.

Оксана Ващук-Огданська

програмний директор ГО ІПЦ “Наше право”, член робочої групи з розробки законопроекту при Мінсоцполітики

[1]    Йдеться про міжнародні стандарти прав людини: Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Європейську конвенцію захисту прав і свобод людини та інші.