Marianna Soronevych
На тих людей, які пропрацювали в Україні більшу частину свого життя і згодом були змушені її залишити, соціальна функція держави вже не поширюється?
Уявіть, що ви все своє життя пропрацювали в Україні. Сплачували податки, збори і т.п. А потім, років у 65, вирішили емігрувати. Наприклад, до країни, де є море, гори і зима не така холодна.
Звісно, ви хочете отримувати українську пенсію, адже ви чесно працювали і сплачували податки в бюджет. І громадянство у вас українське. Та тут виникають складнощі.
Відповідно до ст. 51 ЗУ “Про загальнообов’язкове пенсійне страхування”, у разі виїзду пенсіонера на ПМЖ за кордон пенсію йому виплачують за 6 місяців вперед. І все. Ви енну кількість років сплачували пенсійний збір, а держава заплатить пенсію за 6 місяців (чому саме за 6, а не за 4 чи 12, нікому не відомо).
Щоправда, якщо є угода з країною, куди ви переїхали, пенсію ви отримаєте. Проте виникає запитання – для чого ця угода з іншою країною? Є ви, людина, яка працювала і платила пенсійний збір. Є Україна, яка ці гроші збирала, клала до бюджету і розпоряджалася ними на власний розсуд. Ви сплачували податки, Україна має сплатити пенсію. Здавалося б, все логічно. Проте наш уряд вважає, що до цієї справи має бути залучена країна, до якої ви переїжджаєте. Навіщо – невідомо.
Виникає абсурдна ситуація. Якщо на ПМЖ поїдуть два пенсіонери, які пропрацювали на однакових посадах, умовах, однаковий період часу в Україні– один в Іспанію, а інший в Італію, – “іспанець” буде отримувати українську пенсію все життя, а “італієць” – за 6 місяців.
Поборотися з особливостями українського нарахування пенсії громадянам, які знаходяться на ПМЖ в інших країнах, вирішив пан Пічкур.
Чоловік пропрацював в Україні 40 років, у зв’язку з чим йому була призначена пенсія. Але у 2000-му році він емігрував до Німеччини, а пенсію доручив отримувати старенькій мамі. 2005-го року пенсійні органи виявили, що він більше не живе в Україні. Тож зупинили виплату пенсії та звернулися до суду з позовом про повернення виплаченої пану Пічкуру пенсії за весь час, що він жив у Німеччині. У 2006-му році позов цей було задоволено.
У 2009-му році проблему таких пенсій розглядав і Конституційний суд України, який у своєму рішенні визнав неконституційними п.2 ч.1 ст.49 і друге речення ст.51 ЗУ “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, які передбачали припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір з питань пенсійного.
Зважаючи на це рішення, Пічкур подав заяву про перегляд рішення 2006-го року, однак йому було відмовлено, оскільки рішення Конституційного суду України не мають зворотної дії у часі та не можуть бути визнані нововиявленими обставинами.
Чоловіка це не зупинило. Він звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини, посилаючись на порушення права власності, а також дискримінації стосовно нього. ЄСПЛ підтвердив наявність порушення зазначених прав, однак компенсацію призначив лише у розмірі 5 000 євро.
Я вважаю, що в соціальній державі, якою себе позиціонує Україна згідно з Конституцією, подібний стан справ є недопустимим. Чи на тих людей, які пропрацювали в Україні більшу частину свого життя і згодом через певні причини були змушені її залишити, соціальна функція держави вже не поширюється?
Подолання проблеми можливе перш за все в законодавчому аспекті. Зокрема, через розробку єдиної процедури виплати пенсії усім громадянам України за кордоном, незалежно від країни їх проживання, наявності/відсутності між Україною та відповідною державою міжнародного договору, який у таких відносинах є зайвим та лише ускладнює ситуацію.
Максим Щербатюк,
Юрист Української Гельсінської спілки з прав людини
