Marianna Soronevych
Прочитавши статтю Мар’яни Карапінки «Заробітчанство: погляд через рожеві окуляри», хотілося б поділитися з читачем власними міркуваннями щодо цієї думки. Погоджуюсь, варто спробувати подивитися через рожеві окуляри навіть на заробітчанство, але робити це треба обережно, тому що не все те рожеве, що здається рожевим, навіть дивлячись на це через рожеві окуляри. Так само можна розглядати колонізацію та рабовласництво через рожеві окуляри і прийти до висновку, що не так і погано це було, мовляв, за рахунок цих процесів створювалась економіка сучасних високорозвинутих Західних країн.
Автор статті оперує пятьома аспектами, за допомогою яких намагається показати позитивні риси заробітчанства. Це економічний, глобалізаційний, цивілізаційний та ціннісний фактори і фактор іміджу. Всі ці аспекти, за винятком економічного, є абстрактними та, на моє переконання, псевдопозитивними.
Перж за все, хочу наголости, що я радикальний прихильник оцінки ситуації, коли людина знаходиться в центрі аналізу, а не абстракція. Оскільки я дивлюсь на заробітчанство саме з цієї перспективи, мені не допомогають навіть рожеві окуляри. Тим не менш, пропоную дещо детальніше розглянути ці аспекти. Окуляри можна не знімати.
Позитив економічний
А що роблять насправді заробітчанські гроші? Вони, безперечно, покращують фінансовий стан тих, хто їх отримує. Це і є позитив. За ці гроші здобувається освіта, будуюється та купляється нерухомість, вони витрачаються на товари і послуги: придбання холодильника, телевізора, або на гарну зачіску у перукаря. Не заперечую, купівля товарів і послуг є дуже важливою складовою для руху української економіки. Окрім одного «але». Справа в тому, що ринок дуже чутливий до капіталонадходжень, особливо таких високих як мільярди доларів заробітчан щороку. Як приклад автор статті навела Чернівецьку область і назвала позитивом те, що грошові перекази сягають половини обласного бюджету. Якраз в цьому й полягає драматика ситуації. На моє переконання, це трагедія, коли обласні капіталонадходження залежать від нелегального працевлаштування наших співвітчизників за кордоном. З наукової точки зору такі капіталонадходження дійсно розглядаються в позитивному економічному контексті. Тим не менш науковці наголошують на загрозі виникнення залежності від грошових переказів з-за кордону, яка в решті-решт негативно буде впливати на політичні реформи для відбудови локальної економіки.
Позитив глобалізаційний
Якщо мова йде про знайомлення зі світом, то і робити це треба на рівні населення в країні перебування, будучи туристом, студентом, науковцем або офіційним працівником, тобто бути акцептованим в суспільстві-реципієнті. В даному випадку мова йде про заробітчан, які загалом знаходяться на налегальній основі за кордоном. В цих країнах нелегальний перетин кордону та нелегальне працевлаштування прирівнюється до кримінального злочину. Так про яке знайомлення зі світом ведеться розмова, коли слова заробітчанин та злочинець несуть в собі майже однакову конотацію?
Позитив цивілізаційний
Виходить, що треба кудись їхати, щоб полюбити своє? Спілкуючись із заробітчанами, я особисто не раз спостерігав протилежне. Деякі люди з ненавистю говорили про Україну як державу, яка не здатна забезпечити їм елементарні умови існування. Любов до Батьківщини, до своєї держави виникає за рахунок створення з її боку нормальних життєвих умов, соціальної захищенності, можливості працевлаштування, освіти і т.д. Коли ж заробітчани починають за кордоном любити та поважати своє, то це є результатом того, що вони не знаходять себе в тому суспільстві, куди прибули. Відповідно залишається тільки одне – більш загострена ідентифікація із тим Своїм, яке залишилось вдома. Але, можливо, в деякій мірі автор і має рацію – треба познайомитись із «рабством», щоб насправді відчути смак бідної, але ж все-таки якої б не було, свободи у себе вдома.
Ціннісний позитив
Беручи за приклад українську міграцію кінця 19-го сторіччя і порівнюючи її з авантюризмом та бажанням побачити світ, автор, відверто кажучи, перебільшує. Тодішні українці їхали вирубувати ліси Канади не з відчуття авантюризму, а з відчуття тотального безвихідного становища. Це було, насамперед, населення Галичини і на ті часи слова злидні та Галичина були синонімами. До речі, існує багато спільного між тією першою хвилею міграції та сучасною четвертою. Обидві зумовленні трагічним економічним становищем, а не бажанням адреналіну і жагою мандрувати. Тільки уявіть собі відчай людини, яка наприкінці 19 сторіччя разом із своєю сімєю залишає домівку і проїжджає в прямому значенні цього слова пів-світу, щоб прибути в країну на іншому континенті. Це зараз можна сісти в Києві на літак і через декілька годин прибути до Нью-Йорку. А в той час?
Ну і останнє – імідж
Робочу міграцію італійців до Німеччині не можна порівнювати з українським гастарбайтерством. Німці запросили італійців на грунті офіційних робочих контрактів і працювали вони поруч з іспанцями та турками на легальній основі, маючи фундаментальну правову захищенність. Про правову захищенність середньостатистичного заробітчанина чи то в Італії, Голландії, Іспанії, Польщі та інших країнах по відношенню до місцевого населення, я, краще, змовчу. Статус радикально впливає на імідж людини.
Хотілося б, щоб читач та автор статті, на яку я посилаюся, зрозуміли мене правильно. Я не проти рожевих окулярів, але давайте не будемо вводити себе в оману спектральним зміщенням реального кольору, коли дивишся на нього через рожеві скельця.
