Marianna Soronevych
Невигадані історії українців в Італії
Скажіть мені, чи то правда, що черв’яки в яблуках та сливах – то є ознака екологічно чистого продукту? А якби була та ознака екологічності в райському яблуці, можливо Єва не спокусилась би куштувати?
А як бути з черв’ячком підлості , що сидить в кожному з нас. Звідки береться він? Часом треба було б промовчати, а черв’ячок піднімає язик наш і полоще ним. Або ж: потрібно щось сказати на захист правди, так ні! Черв’ячок притисне язик до піднебіння – не ворухнеш ним. За звичай сто тисяч виправдань знайдемо своїм вчинкам. Лише одиниці можуть відразу визнати свою вину. Вибачитись. Виправитись. Потім соромно, аж до сліз! Сором -це теж черв’ячок, який воліє частіше гризти нас з середини і не показуватися на світ божий.
Гарно сказала Оксана Грабюк
– Поли бур’ян, що квітне в тобі рясно,
Лиш словом правди нищ у світі зло.
І тьму розірве сонце в небі ясне,
Втамує спрагу з віри джерело.
– Кажи у очі другому – не в спину!
Шукай в розмові щирій компроміс.
Цінуй у людях істину глибинну,
У душу іншому без дозволу не лізь!
– Бо світ так змучився від твого лицемірства,
Йому болить від вічної брехні.
У твоїх силах – зупинить блюзнірство,
І погасити гордості вогні.
– Хай світ не тоне більше в марновірстві…
В одній сім”ї було дві дочки. ( А могли бути два сини. Чи син та дочка…)
Одну звали Надійка, другу – Софійка. В обох смарагдові оченята, вуста, як розквітла ружа, шовкове каштанове волосся, як корони на голівках. Надійка була на 10 років старша. Софійка мала б бути мудрою. Бо ж в імені, наче закладено. Але так вже сталось – була хитрою. Чи думала, що хитра. Прибіжить до старшої сестрички, яка робить уроки, вдарить її кулачком і до мами жалітися:
– Мамо, вона мене б’є, і не хоче гратися зі мною.
– Скільки я тобі кажу, Надько: « Не чіпай малої»
– Мамо, я ж її не чіпаю. Вона сама до мене лізе.
– Ти доросла, повинна бути відповідальнішою.
– І цукерку Надька в мене забрала.
– Це моя цукерка. Ти свою вже з’їла.
– Ні, я не їла,- лепече липкими губами меньшенька, – це ти в мене забрала.
– Ходи зі мною, я тобі дам іншу, – веде її мама до кухні.
Пройшли роки, підросли дівчатка.
– Надю, ти йди на город – будеш буряки просапувати. А Софійка ще мала на город, вона в хаті поприбирає. А мені на роботу бігти треба.
Вечором після роботи мати бачить в хаті не прибрано, дівчат не має.
-Сякі- такі, як ви могли піти на гульки, коли в хаті не прибрано?
-Мамо, я ж на городі все зробила.
-Ага, вона буде гуляти, а я маю вдома сидіти- прибирати,- плаче Софійка. – Хай би була мені допомогла.
Виросли. Надійка на економіста вивчилась. Заробить якусь копійку, розділить її на три купки: це за оренду житла, це мені на прожиття, а це мамі – важко їй в селі.
Мамі ці гроші не діставались, бо ж Софійка є.
-Мені каблучку хочеться. Всі дівчата вже мають. Я що гірша?
-Вчитись тобі треба, а не за каблучки думати.
-Пхи! Ото мені та наука потрібна. Ти, мамо, мені уступиш своє місце в магазині, буду торгувати.
Уступила. Софійка торгувати вміла вправно. В очах бісенята горять, усмішка сяє. Один магазин на все село і вона одна продавчиня. Богиня! Ніколи в накладі не була, все в неї розкуповували: і погнилі оселедці, і прострочений шоколад. Тут же і наречений знайшовся. Готовий був на руках носити.
Після заміжжя з”явилися в неї чотири корови, п’ятеро свиней, добра коняка та породистий бик. Правда, чоловіка стала звинувачувати, що розпився, розгулявся по польських заробітках. Руки простягає.
Сестра Надія третій рік в Італії на роботі, на квартиру собі заробляє. А Софійка бідна ще і моря ніколи не бачила. Кожного дня стала дзвонити до сестри.
-Рятуй. Мама померла, свині поздихали, чоловік покинув. Дітей не має чим годувати. Повішусь.
-Що ти! Гріх таке навіть думати, не те що говорити. Приїзди, допоможу знайти роботу. Тут платять гарно.
Розпродала Софійка живність, навіть тих здохлих свиней продала людям на свіжину, дітей – свекрусі. Поїхала.
Робота їй не сподобалась. Старі італійській клячі зад мити, вночі воду подати, а гуляти коли? Вона ще молода, їй життя потрібно влаштовувати!
Надю вони мене так замордували! Ночами не сплю, голодними сльозами вмиваюся. Вранці голова крутиться, а присісти не можу, бо все потрібно руками перепрати. Машинкою не дозволяють, економлять на мені.
Бідна ти моя, – жаліє її сестра. На чужині всім важко. Але не плач, я тобі іншу роботу знайду. Не всі ж італійці погані.
– А може не треба? Тут мій бувший дзвонив. Жахав, якщо не приїду забрати дітей, то хату спалить, а малих до притулку відведе. Може грошей трохи даси?
Почекай мене з роботи, щось придумаємо.
Повернувшись додому, Надійка сестри не застала. Не було і власної сумки з грішми.
– Чому ж ти не дочекалася, я ж принесла ще трохи грошей, – бідкається Надя.- Бідолашна, тобі вистачило б на квартиру з дітьми.
Коли лиш почали танути ЗОРІ В ПЯТІМ ОКЕАНІ, а НІЧ У ПОДОЛІ НЕСЛА СВІТАНОК, вона вже мала зібрану валізу. Треба їхати рятувати сестру від того душегуба, виродка, п’янюги. Звичайно, Надя може втратити роботу, та що таке робота? А це ж молодша сестра! Що може бути дорожче? Рідна кров. Якщо не вона, то хто їй допоможе? Та й мама не простила б навіть з іншого світу.
Швидше до залізничної станції. Тоді до Венеції. Таксі. А ось і аеропорт « Marco Polo». Перед аеропортом невеличка площа , де пересікаються два живих потоки: ті, що мають відлітати і ті, що прилетіли. Надія вийшла з таксі і замало не збила з ніг чоловіка з великою валізою.
-Миколо? Ти чого сюди припхався?
-Не припхався, а приїхав свою Софійку від тебе хвойди рятувати. Для чого ти так робиш? Спочатку нас розвела, потім її сюди на легкі хліби заманила, а тепер виганяєш?
-Я виганяю? Схаменися1 Це ж ти її дзвонив, що якщо не повернеться і не забере дітей, то ти хату спалиш.
-Чию хату? Куди дітей забрати? Вона мене грошей попросила вислати, а я вирішив привезти сам.
Стояли обоє розгублені. Вже розуміли, що обмануті.
То де ж її шукати?- тихо питає Надія. – ЇЇ телефон не відповідає. Змінила мабуть.
– Може в своєї подруги Ірини?
– Дзвони!
-Ірина відповіла відразу.
-Надя? І ти ще насмілилась сюди дзвонити? Софійка зараз душ приймає. Та це і на краще, бо я тобі все скажу що про тебе думаю. Совісті в тебе не має, Надько. Хіба ж так з людьми можна робити? Спочатку хотіла її під своїх престарілих італійців підложити, а як не вдалося, то вигнала? Без копійки за душею, в чужій країні? Що ж ти за сволота така?
Ірино, Софія до тебе мабуть приїхала з моєю червоною шкіряною сумкою. В сумці мають бути всі мої гроші. Відкрий, будь ласка, подивись. Якщо це так, тоді і ти будь обережна – може пограбувати і тебе.
На другому кінці замовкло, потім щось зашаруділо. Нарешті почувся голос Ірини.
-Надю, там і твої гроші і моя каблучка з діамантом і ще дещо…
Після недовгої паузи додала:
– Ви родичі гарбузові робіть, як знаєте, а я зараз викликаю до неї карабінерів.
Оксана Грабюк
А світ вмира в обіймах марновірства,
А світ горить у полум’ї брехні.
Довкола поміж люди стільки звірства,
Що, певно, страшно з того й звірині.
Все поза очі – в очі сил немає,
У спину легше крикнути комусь.
Так у народу совість пропадає,
І тягне в прірву гордість всіх чомусь.
А світ горить, світ плавиться в гордині,
В сусіда бачим більше, ніж у нас!
Спинися і задумайся, людино!
На відповідь приходить швидко час.
Поли бур’ян, що квітне в тобі рясно,
Лиш словом правди нищ у світі зло.
І тьму розірве сонце в небі ясне,
Втамує спрагу з віри джерело.
Кажи у очі другому – не в спину!
Шукай в розмові щирій компроміс.
Цінуй у людях істину глибинну,
У душу іншому без дозволу не лізь!
Бо світ так змучився від твого лицемірства,
Йому болить від вічної брехні.
У твоїх силах – зупинить блюзнірство,
І погасити гордості вогні.
Хай світ не тоне більше в марновірстві…
