Marianna Soronevych
Справжні масштаби актуального українського бадантизму починаєш собі уявляти, коли недільного ранку опиняєшся на шенґенському боці угорсько-українського прикордонного переїзду Загонь–Чоп.
Це італійське слово я вперше почув пару тижнів тому в Південному Тиролі. Він, як відомо, є частиною Італії (Альто Адідже), але в ньому переважає німецькомовне населення, яке попри своє італійське громадянство називає італійцями лише італомовних. Ким вони вважають себе — німцями, австрійцями, окремим тирольським народом — я не з’ясовував, щоб часом не зачепити якихось занадто чутливих зон. Мені вистачило факту, що німецька мова в тій місцевості незле собі функціонує як одна з двох офіційних. Однак чи стоїть за цим якась внутрішня напруга, я докопуватися не став.
По завершенні літературних читань у домі певного місцевого винороба частина публіки почала потрохи розпитувати про Україну і як нам живеться. Відповідаючи про те і про се, я згадав і про наших італійських заробітчан, а більшою мірою заробітчанок. «О так, — дружно закивали виноробові гості, — знаємо, так, це ті, кого італійці називають badanti». «Як? — жваво перепитала Т., яка щойно читала цій публіці уривки зі свого роману. — Банані?». «Badanti, — виразніше повторила одна з німецькомовних пань. — Ті, що доглядають».
Справжні масштаби актуального українського бадантизму починаєш собі уявляти, коли недільного ранку опиняєшся на шенґенському боці угорсько-українського прикордонного переїзду Загонь–Чоп. Чому саме недільного ранку? Тому що субота — день, коли з незліченних італійських міст і містечок, з усіх тих неаполів, римів, урбін, равенн, вольтерр, ґенуй, падуй та парм, назад в Україну вирушають сотні (а може, й тисячі) бусів і бусиків, по саму зав’язку навантажених пармезаном, макаронами, грошвою й людьми. На ранок неділі всі вони ледь не одночасно досягають українського кордону на переїзді в Чопі. Цій кавалькаді не видно ні початку, ні кінця. Вона вже з боями подолала Альпи, італійські та словенські, добрячий шматок Хорватії й Великої Паннонії, званої ще Тисо-Дунайською низовиною. Попереду штурм батьківщини. Це якась така справжня (бо таємна) українська армія, принаймні кілька її механізованих дивізій. Тільки от воюють у цих дивізіях переважно жінки, причому всіх без винятку вікових та поколіннєвих категорій. Страшна і велика сила.
Італіє, благословенна Італіє, якби ти тільки знала, як вони тебе обговорюють у своїх бусах, як відверто пишаються своїми крадіжками твоїх ковбас і шинок, твоїх сирів і спаґетті! От уже дійсно народ несунів. Як у совку — все, що могли, виносили з рідних заводів та фабрик, так і тепер з італійських ферм. О Італіє, якби ти тільки знала, яку ти слизьку й холодну гадину впустила до свого південного благословенного лона!
Це такі в мені прокидаються ранкові думки від усього мимоволі почутого в бусі — поки ми стоїмо, а черга здається безнадійно непорушною. «Сьогодні ще нічого, — каже водій, оцінивши перед тим ситуацію як таку, що застрягнемо годин усього лиш на три–чотири. — Тиждень тому було стільки, що коли я не полінувався пройтися вперед і порахувати, то виявилося, що мій бус стояв у черзі 198-м».
Я з цим світом не дуже знайомий. Я взагалі повертаюся з морських узбереж Хорватії. Про неї, про Хорватію, я планую писати наступну колонку для «Збруча». І назвати її «Хорватське щастя». Таку собі сповнену захвату і вдячності колонку. Але я її вже, мабуть, не напишу. По-перше, тому що Хорватія програла португальцям. А по-друге, тому що в Заґребі я підсів до цього буса. Я в ньому випадковий пасажир.
Як невтаємничений у це бадантське масове рушення, я ставлю водієві дурні й недоречні запитання. Наприклад: «Можливо, був сенс не їхати на цей переїзд? Можливо, з Угорщини на Словаччину і звідти на Ужгород? Або взагалі — зі Словаччини на Польщу й через Перемишль на Шегині?».
Але водій ставить мене на місце своїм запитанням у відповідь: «Думаєте, мені б там дали в’їхати?». І напівсонно, неквапом (а куди поспішати в цій застиглій під не зовсім ще палючими ранковими променями черзі?) пояснює: «Для нас, тих, які в Італію й назад, у Києві відведено тільки один переїзд — цей. На іншому нас не пропустять».
Я все ще не розумію, як то в Києві хтось може вирішувати, куди саме, через який переїзд повинен їхати водій приватного буса (!). Яким таким правом, хочеться мені спитати. Але водій продовжує цілком вичерпно: «Розумієте, їм у Києві зручніше, щоб усі ці гроші, — він вказує на кавалькаду бусів, — проходили через одні руки в одному місці, а не розпорошувалися хрін знає де. Тут свої закони, тіньові. І закарпатська митниця нічого з цього не має — все йде на київського смотрящого. Цього ніхто й ніколи не змінив і не змінить. Нас навмисне загнали у тінь, щоб у тіні обдирати. Так було і є — за всіх президентів, урядів. Різниця? Ну так, є деяка. Під Януковичем ми платили й по 800, і по 900 євро від буса. Тепер буває, що й по 300 їм годиться. Так, у цьому зміна є, правда. Але все одно не вірте, коли чуєте про якусь боротьбу з корупцією».
А я й не вірю. Я лише замислююсь, як завжди недоречно, чи 500 євро різниці між «під Януковичем» і «тепер» можна вважати проґресом?
Іншими словами, чи герої Небесної сотні справді віддали свої життя за те, щоб ставка хабаря від пересічного буса здешевшала аж на півтисячі?
Юрій АНДРУХОВИЧ для “Збруч“
