Marianna Soronevych
Жінка сиділа біля відчиненого вікна і дбайливо розчісувала, щойно вимите, пишне волосся. За півтора року воно непомітно відросло і тепер розсипалося грайливими каштановими хвилями по оголених плечах. Краплини води спадали, неначе прозорі перлинки, на чисту, сніжно-білу сорочку, а з-під неї випиналися високі груди. Жінка підняла очі і несміливо подивилася на своє відображення у дзеркалі. О, диво! Сьогодні дзеркало відповідало їй замріяним поглядом, розпашілими, свіжими магноліями щік і врешті, здивованою, сонячною посмішкою.
Давно вже не бачила себе такою, неначе на тій давній фотографії, коли їй було всього вісімнадцять, де сяючу, усміхнену, у новому пальто, з довгою тугою косою на плечі, зафіксував її випадковий фотограф. Тепер вісімнадцять років її дорослому синові. Та оцей листочок паперу, змережений дрібним нерівним почерком, словами на мало зрозумілій мові, що лежав перед нею, повернув їй свіжість почуттів вісімнадцятирічної дівчини. Вона достеменно не знала змісту тих слів, та відчувала душею – чоловіка, що написав ці рядки, переповнювали такі ж сильні почуття, як і її. Йому було замало коротких побачень, щоб націлуватися, а наговоритися – то й поготів. І він, прощаючись, щоразу вручав їй лист, хоч бачились майже через день.
Жінка залишилася у кімнаті наодинці. Подруга, з котрою ділили заробітчанські будні, щойно категорично відмовилася перекласти на українську мову зміст її листа. З іронічно-хитрою посмішкою крутнулася на одній нозі, поклала на стіл товстенний словник і вказуючи на лист, задоволено, багатозначно промовила:
– Ось, Галинко, що змусить тебе вивчати італійську мову!
Той словник подруга не вперше клала перед нею, та Галина щоразу з відразою відкидала його подалі, навідріз відмовляючись вивчати ненависну їй мову. Неначе усі біди її теперішнього буття, зосередилися у цій мові: принизливі слова роботодавця, що частенько, ніби жартуючи, шматував їй душу, огидні пропозиції господаря квартири, де вона мешкала, перешіптування безробітних італійських сусідок, що міряли її зневажливим поглядом щоранку, коли Галина йшла на роботу, тай врешті, навіть її ім’я в італійській мові означало мізерію – курка! Соромилася, уникала говорити італійською, бо не могла висловити нічого путнього і оточуючим здавалося, що її душа така ж бідна і обмежена, як і словесний запас. А про те, щоб вивчати цю мову, не йшлося взагалі. Її дратувало навіть те, що подруга часто брала до рук книжки, щось виписувала, упівголоса повторювала слова і фрази. Галина видирала у неї з рук підручники і словники, жбурляла їх подалі, нервово промовляючи:
– Нащо ти вчиш цю мову! Ось відробимо борги і якнайшвидше поїдемо геть звідси. Покинь ту книжку, ти вже і так багато знаєш!
З того часу, коли Галина змушена була поїхати на заробітки, вона долала день за днем, неначе біологічна машина. Щоранку прокидалася від лементу будильника, збиралася на роботу. Не дивлячись у дзеркало, зачісувала відросле волосся у тугий вузол на потилиці, випивала чималий кухлик кави, щоб остаточно прокинутися і пірнала у вир довгого вісімнадцятигодинного робочого дня та тяжкої фізичної праці. В такі моменти, якби спитали хто вона, заледве знайшла б відповідь. А в душі ріс все більший і гіркіший клубок відчаю і розчарування. До праці Галина звикла змалечку, тай нічні зміни для неї не були дивиною, бо в Україні працювала медичною сестрою в дитячій лікарні. Ця професія була не з легких. Робота вимагала чималих зусиль та доброї організації часу, щоб і вдома був порядок, і своя дитина доглянута, і для чужих залишалася частка душі – інакше, як же можна бути медиком. Не те щоб розраховувала знайти в Італії легкі заробітки, але щоб отак ось – працювати, як безсловесна машина … ніколи не думала.
І раптом – ця зустріч! Її захопив вир давно незнаних почуттів. Відступили і померкли усі її щоденні неприємності, навіть фізичну втому легко долала, коли бігла на короткі побачення.
„Amore mio, dolcissimo…” – так розпочинався кожен його лист. Якою ж ніжною і мелодійною виявилася ця, ще кілька місяців тому, ненависна мова. Щирі слова розривали навпіл довгий ланцюг сумнівів та пережитих образ за довгі роки холодної самотності. Ці слова разюче змінювали її на очах, викликали неймовірні фантазії і бажання, а найбільше – дивували:
– Це я dolcissimа?!
Як зумів Він роздивитись, упізнати її справжню? Не цю теперішню, огрубілу, із маскою байдужості на обличчі, що на протязі дня викурювала по-чоловічому пакет сигарет, а з найменшої причини зривалася на крик і коли закінчувався скупий словесний запас, ішла в „рукопашну” з роботодавцем.
– Це я dolcissimа!!! – мотнула, посміхаючись, головою. Каштанові хвилі довгого волосся грайливо пробіглися по оголених плечах. Поцілувала листок, змережений дрібним нерівним почерком. Розгорнула товстенний словник. Їй так хотілося якнайшвидше довідатися, а що ж там далі в його листі…
P.S. Минуло понад шість років. Вони більше не бігають на побачення, бо давно уже живуть однією родиною, багато говорять, часто сміються, працюють, ростять онуків… Теплими південними вечорами, взявшись за руки, босоніж прогулюються понад морем і Він частенько вручає їй листи, змережені нерівним почерком, що починаються завжди однаково: amore mio dolcissimo…
Марія Гайдай, Varese 2009.
* аmore – любов;
** mio – моє;
*** dolcissimо -1) дуже солодкий; 2) переносне значення: ніжний,милий, делікатний.
