Marianna Soronevych
Наша героїня Ірина згадує як у Римі третю добу лила злива. Ірина була настільки голодною, що не розуміла, чи це дощ, чи це перед нею пурхають напівпрозорі метелики. Зрідка Іра заходила в церкву, щоб попросити шматок хліба. Жінка не знала що робити, чи колись повернеться додому, чи настане завтра, передає портал То є Львів.
Жінка згадувала безтурботне дитинство, навчання в Хустському медучилищі, робота в міській поліклініці, студентські роки в Ужгородському університеті, роки заміжжя. З Василем Іра познайомилась у рідному Хусті. Він відпочивав у санаторії «Шаян» і просто підійшов до неї на вулиці й попросив влаштувати екскурсію містом. За три тижні вона так звикла до нього, що не хотілося відпускати в рідний його Тираспіль.
Читай також: “Де ж твій Ромео?”. Історія заробітчанки, яка хотіла бути щасливою
Однак почались важкі часи пострадянської «перебудови», тож у чужій державі знайти роботу за фахом жінка не могла. Кілька років просиділа вдома, а далі народилась дочечка. Назвали Марічкою. Родинне щастя тривало недовго, незабаром завод, на якому Василь працював інженером, збанкрутував, тож засобів для існування у родини зовсім не було.
Жінка була змушена підробляти всюди, вона продавала мандарини на ринку та прибирала у барах. В той час її чоловік Василь взявся за пляшку. Свекруха бачила, як вибивається із сил невістка, тож почала й сама допомагати з дитиною. Просила сина перестати вживати спиртне, та марно.
Одного разу під час родинного свята знайома сказала, що у неї є друг, який набирає для роботи в Італії жінок. Ірина зрозуміла, що це єдиний вихід для того, щоб забезпечити нормальне майбутнє для дитини і твердо вирішила: «Їду!». Тому жінка попросила батьків наглядати за дочкою та за Василем, а сама помчала оформляти документи.
Рівно за два тижні вона була вже в Італії. Але, як виявилось уже в Італії, лікарні, в якій нібито вона повинна була працювати медсестрою, не існує. Ось і залишилася Ірина одна, нікому не потрібна, без знання мови далеко від близьких. Вона місяць спала на вокзалі, їла в храмі-сиротинці і безрезультатно шукала роботу.
Одного разу жінка зайшла в церкву, щоб попросити склянку води. До неї підійшов не священник, а просто парафіянин. Про що запитував – не дуже розуміла. Сказала російською, що її мучить спрага. Незнайомець співчутливо зітхнув і відійшов кудись. Згодом виявилось, що Карол румун, а в Італії у нього взуттєва фабрика. Вони відразу ж порозумілися, оскільки в Тирасполі Іра опанувала румунську. Чоловік пошкодував нещасну заробітчанку і взяв її до себе на фірму пакувальницею.
Щомісяця Іра відправляла рідним гроші, які, як згодом виявилося, чоловік пропивав. Та якось їй серед ночі зателефонувала свекруха, Ірина зразу відчула, що вдома щось не так. Жінка тривожним голосом повідомила, що Василь помер від інсульту.
Після похорону Іра відвезла Марічку до своєї матері в Хуст. Після чого знову повернулася до Італії. Увечері на квартиру до неї навідався Карол. Вона зі сльозами на очах розповіла йому про все, що довелось пережити за тридцять п’ять років. Згодом Карол найняв Ірі репетитора, щоб навчити жінку читати-писати італійською, потім допоміг закінчити ВУЗ і, врешті, зробив її своїм менеджером.
Читай також: Заробітчанство у 90-ті і сьогодні. Текст для роздумів
Якось Карол запросив Ірину в туристичну подорож до Парижу. Кілька днів вони мандрували французькими вулицями, але в готелі спали в різних номерах. До Рима повернулись літаком. З аеродрому чоловік відвіз Іру не додому, а на Віллу Ада – у найбільший італійський парк. Де й витяг із кишені перстень і освідчився в коханні.
Минуло кілька років. Марійка стала студенткою престижного італійського вишу, Ірина разом з чоловіком відкрили філію фабрики в Румунії і планують відкрити ще одну – в Закарпатті. Щоліта вони приїжджають до Хуста, адже, як каже сама Ірина: «Всюди добре, а вдома найкраще, бо навіть ластівки щовесни прилітають до рідного дому».
Ми хотіли б залишатися із вами у контакті. Запрошуємо приєднатися до групи у Facebook Українська газета – видання для українців в Італії
