Не покидайте надовго Батьківщину!

   … Інколи, читаючи деякі друковані матеріали, що виходять в Україні, з прикрістю відзначаю, як викривлено трактуються деякі проблеми трудової міграції. Не заперечуючи права інших висловити свою думку, все ж хочу представити на розсуд громадськості моє особисте бачення заробітчанського життя. …

Народилася на Тернопільщині, за освітою художник, 18 років працювала за фахом на фабриці художніх виробів у м. Черкаси, а останні три роки, перед від’їздом до Італії, — в Черкаському обласному центрі народної творчості на посаді провідного методиста. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва. В Італії мешкаю з 2001 року. Зараз працюю у сфері соціальної допомоги літнім та одиноким людям. Не полишаючи улюбленого фаху, співпрацюю з художніми галереями, беру участь у виставках і фестивалях української творчості, друкуюся в українських періодичних виданнях.

Протягом десяти років перебування за межами України набула багатого життєвого досвіду й, не з переказів, достеменно знаю про проблеми, які є в заробітчанському середовищі українців в Італії. Інколи, читаючи деякі друковані матеріали, що виходять в Україні, з прикрістю відзначаю, як викривлено трактуються деякі проблеми трудової міграції. Не заперечуючи права інших висловити свою думку, все ж хочу представити на розсуд громадськості моє особисте бачення заробітчанського життя. Вибрала для себе саме такий стиль висвітлення теми, простий і доступний, не обтяжений цифрами, щоб донести проблему українського заробітчанства до душі читача.

Марія ГАЙДАЙ,
Італія

Четверта хвиля української міграції та еміграції закинула на італійський берег сотні тисяч людей із непростими долями, різних за віком, рівнем освіти, професією, фізичними можливостями, соціальним статусом. На відміну від інших народів, які виїздять зі своєї батьківщини сім’ями, знаючи напевне, що від’їздять назавжди, пускають в Італії коріння глибоко й надовго (будують оселі, започатковують прибуткові справи, інтегруються у суспільство, живуть повноцінним життям), українці приїздять з однією валізою, здебільшого жінки (що так нетипово для інших націй і так звично для нас), чи то з відчаю, а чи з підвищеного почуття відповідальності перед родинами, із примарною, помилковою ідеєю, що це ненадовго, а затримуються на десятиліття. Найстійкіша психіка часом не витримує довгих років розлуки з рідними й дітьми, відсутність обміну щирими почуттями не можуть замінити ніякі матеріальні щедроти. Жагуче бажання повернутися в Україну стримують нескінченні матеріальні нестатки вдома, а ще страх не знайти свого місця у родині, суспільстві.

Для багатьох українських заробітчан час зупинився на нульовій позначці, завис між двома світами. Вдома, на Батьківщині життя викинуло за борт багатьох: розпалися подружжя, зруйнувалися родини, діти повиростали й звикли обходитися без батьків, виявилося, що надіслані гроші витрачені марно. А в Італії лишається та сама валіза, з якою багато років тому заробітчани подалися в мандри, шукаючи порятунку, щастя й удачі на чужині.
На жаль, українці виконують в Італії непрестижні, безперспективні роботи, що дають нетривале задоволення матеріальних потреб. Часто, не знаючи своїх прав або переслідувані страхом втратити робоче місце, значна частина українів без належного дозволу на перебування на території Італії отримує зарплатню меншу, ніж представники інших народів. Багато людей у цій ситуації змінюються до невпізнанності, ламаються морально, озлоблюються, байдужіють, набувають шкідливих звичок.

Із чиєїсь легкої руки цю ситуацію охрестили “італійським синдромом”. Та лікується він не медичними засобами, а зміною економічної ситуації в Україні на краще. Деякі аналітики, поверхово вивчаючи проблеми трудової міграції, помилково вважають, що люди не бажають повертатися на Батьківщину, бо в Італії їм живеться краще, ніж удома — безтурботно та безвідповідально, гроші дістаються без особливих зусиль. Захоплені накопичуванням “капіталу”, вони забувають про все. Не ідеалізуючи ситуацію, відверто скажемо, що трапляється й таке, та все ж основна причина в іншому. В історії людства міграційні хвилі спричиняють найскладніші економічні проблеми в країнах, війни або стихійні лиха. Як кажуть, від добра добра не шукають. Лише незначна кількість авантюристів поїде з дому в безвість, якщо на те немає вагомих причин.

Деякі матері, втомившись розриватися на дві держави, ще не впевнені в тому, де мешкатимуть у майбутньому, вивозять за кордон неповнолітніх дітей. Підлітки ходять до італійських шкіл, але не вміють ні писати, ні читати рідною українською мовою. Ми, українці, завжди (і не безпідставно) пишалися освіченістю нашої нації, та тепер, зважаючи на вищеописані обставини, виникає природне запитання: а що ж ці діти тимчасових заробітчан робитимуть, коли в один довгоочікуваний день батьки вирішать повернутися на батьківщину? Може статися й таке, що на початку третього тисячоліття ми створимо прецедент неписьменних українців!

Про ці та багато інших нагальних для заробітчанського середовища проблем ми часто думаємо й говоримо між собою, та чи чує нас наша держава, чи достатньо тісний зв’язок у неї зі своїми громадянами? Чи, може, як завжди, змінюються президенти, уряди, перетасовується політичний електорат, а відповідальність за прорахунки наших політиків із легкістю перекладається й далі на знесилені й переобтяжені плечі знедоленого люду, який рятується як може й вірить лише собі самому та ще Господові…

Велика помилка й навіть гріх зневажати цих людей, брутальним, насмішкуватим і байдужим чином звинувачувати в тому, що вони самі створили собі проблеми, робити вигляд нібито на те не було й немає вагомих соціальних причин. У цю ситуацію втягнуто значну кількість нашого народу. Якщо, за неофіційними даними, лише в Італії перебуває близько шестисот тисяч українців-заробітчан, а ще їхні подружжя, діти, літні батьки, що залишилися в Україні, та все ж серцем і розумом поділяють їхні поневіряння, — то можна собі уявити, яка маса людей ризикує постраждати від “італійського синдрому”.

На щастя, минули ті часи, коли кожен, хто побував за кордоном держави, трактувався як запроданець. Уже принаймні вистачає глузду порахувати, які неоціненні інвестиції роблять українські заробітчани в економіку України. На надіслані сім’ям гроші діти тимчасових заробітчан здобувають вищу освіту, оплачують комунальні послуги, утримують літніх батьків, що все життя працювали на державу, а в результаті отримують мізерну пенсію, та ще багато інших таких простих і життєво необхідних речей.

Усе ж, незважаючи на тимчасовість перебування за кордоном, що для декого триває вже понад десять років, в Італії створюється стабільне ядро наших краян, що його можна назвати новітньою українською діаспорою. Набувши досвіду, опанувавши італійську мову, набувши необхідних навичок для достатнього професійного рівня, старанно працюючи, більшість заробітчан із часом успішно вирішує свої фінансові проблеми, підтримує тісні й теплі зв’язки з родинами, шукає шляхів, хоч і заочно, бути присутніми в житті своїх рідних, долаючи відстані, плекає особливо теплий спосіб стосунків із дітьми. Люди знаходять у собі сили піднятися над мізерністю побутових проблем, засвідчуючи свою любов до України, створюють тут, за кордоном, її маленьку модель. Квітують розмаїттям українсько-італійські культурні асоціації, що все активніше працюють на теренах Італії, відбуваються пісенні фестивалі, виставки образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва, започатковуються недільні школи з українською мовою викладання освітніх програм, засновуються українськомовні газети, а також церкви східного обряду, де богослужіння проводяться українською мовою. Всі ці важливі справи гуртують нас у єдину громаду, дають змогу показати себе не лише як дешеву робочу силу, а як велику націю, продемонструвати усій європейській спільноті красу і велич нашої давньої культури, народних звичаїв, багатство мистецтва, невичерпність інтелектуальних скарбів, не розпорошених по тернистих дорогах. Підсумовуючи, з певністю можна сказати, що це є справжнє народне посольство, яке, керуючись національною свідомістю, вірністю своєму прадавньому корінню і, врешті-решт, рідній державі, здебільшого на волонтерських засадах, утверджує Україну в Європі.

Дехто справді прижився в Італії, зустрів щиру й справжню любов, створив сім’ю чи знайшов добре оплачувану роботу, інтегрувався в суспільство й почуває себе, як удома, живе повноцінним життям. Радію за цих людей і бажаю їм подальших успіхів.

Та більшість із острахом і заціпенінням чекає благословенний день, коли можна буде поїхати додому не лише у відпустку. З гіркотою в серці дивлюся на українських жінок, які у вихідні тужливо сидять на лавочках у парку й зі змішаним почуттям радості й печалі очікують, коли настане цей довгоочікуваний день. І хоч з України часто лунають заклики про повернення заробітчан додому, та це повернення можуть забезпечити собі лише самі ж заробітчани. Навряд чи держава, яка виштовхнула цих людей за межі своїх кордонів, зараз маючи численні економічні проблеми, зробить можливим їхнє повернення, забезпечивши необхідними робочими місцями з належним рівнем оплати праці.

Як приємно споглядати за ладом життя в Італії, що створила для нас правове поле, умови для роботи й проживання, надала всі можливості, які мають працюючі громадяни. Незважаючи на загальну економічну кризу, італійський народ упевнений у необхідно мінімальній стабільності в країні. Італійцям нічого не падає з неба, та вони знають: ніхто не зруйнує того, що вже створено. Набуте передається з покоління в покоління, а нам від наших дідів-прадідів часто-густо у спадок залишається лише дерев’яний хрест на цвинтарі. Тож коли ми доробимося до тих статків, щоб не їхати по чужих краях на заробітки, шукати кращої долі?

Опонент може заперечити мені, що й в Україні теж не мруть із голоду. І це справедливо. Наша земля багата й родюча, люди освічені, талановиті, працьовиті, старанні. Залишається лише знайти відповідь на запитання: чого нам не вистачає, щоб жити краще?

Та все ж, не покидайте надовго Батьківщину, просту й скромну, ту, що ми звикли називати матір’ю, ту, що навіть ображені, ми НІКОЛИ не зможемо не любити або забути. Жінки завжди були берегинями сімейного вогню, носіями тепла і затишку в домі. Дорогі українські жінки, не позбавляйте любові ваші домівки, ніжності ваших дітей та близьких. Зваживши й оцінивши енергію, силу, розум, що багато з нас доклали, долаючи день за днем заробітчанського життя, знаю з власного досвіду й на прикладах моїх колишніх колег по роботі — на Батьківщині ми досягли б не гіршого результату. А звертаючись до тих, які скуштували несолодкого заробітчанського хліба, скажу таке: нам вистачило мужності в скрутні часи поїхати в чужі краї шукати вирішення матеріальних проблем для наших родин, тож шукаймо в собі сили й можливості вчасно зупинитися й повернутися назад на Батьківщину — ДОДОМУ.