Marianna Soronevych
Італійська столиця справляє враження перенасиченої туристами. Справжніх римлян тут зустрінеш не часто. Зате впізнаєш одразу. А щоб відчути їхній світ, потрібно трохи часу.
Рим. Місто, що саме по собі є витвором мистецтва. Вічні пам’ятки архітектури, на фоні яких зроблено мільярди фотографій. Сотні просторих соборів, стіни яких розписані найвідомішими художниками світу. Десятків музеї, що оберігають картини, які і після тисячі років змушують завмирати і, не відриваючи погляду, співпереживати побачене.
Коли дивишся на все це, гуляючи вузькими вуличками цього неймовірно насиченого історією міста, мимоволі думаєш – невже все це могли створити люди?! Але ж створили. Створили і залишили у спадок тим, кого сьогодні у Римі зустріти так не просто.
За два тижні перебування у столиці Італії мені лише один раз довелось поспілкуватись зі справжнім італійцем. Я не німа, і не глуха. Просто не випадало нагоди.
Russian understand?
Рим прокидається рано. Всі хочуть встигнути зробити свої справи до того, як почнеться шалена спека. Виходжу з метро на одній з найпопулярніших станцій – Ottaviano, що веде до Собору Святого Петра. Мене одразу підхоплює потік туристів, які якраз і сунуть до центральної споруди Ватикану.
Вирватись із цієї колони не так просто, тим більше, що на кожному кроці тебе намагаються зупинити “ловці” туристів. “Екскурсії до Ватикану. З гідом. Без черги”, – пропонують вони по колу усіма мовами, які знають. Мені найчастіше чується російською. Враження таке, ніби в мене на обличчі написано, що розумію російську. А, може, то й співпадіння.
Сам собор викликає захоплення тричі. Вперше – ззовні. Найбільший у світі католицький храм дійсно вражає своєю величчю. Площа перед собором, що її створював італійський архітектор і скульптор Джованні Берніні, двома симетричними колонадами ніби обіймає кожного, хто підходить до базиліки.
Вдруге дихання перехоплює при вході в середину. Величезний простір, оздоблений неймовірною кількістю деталей, кожна з яких – окрема історія.
Туристи з усіх куточків світу знічено тупцюють на місці при вході і вдивляються вгору, ковзаючи поглядом по розкішній стелі. Далі вони гуртуються біля найбільш знаменитих шедеврів мистецтва: мармурової П’єти Мікеланджело, вівтаря Берніні з крученими колонами, статуї Святого Петра, автором якої вважають Арнольфо ді Камбіо. Цій статуї приписують чудодійні властивості,а тому до неї стоїть черга бажаючих потерти бронзову ніжку святого.
Свобор Святого Петра
“Мало хто знає, але в цьому соборі є згадка і про Україну”, – говорить мій провідник, докторант Папського Латеранського університету отець Андрій і відводить в сторону. – Тут знаходься мощі священномученика Йосафата, який вважається покровителем України”.
Він також показує мозаїчні медальйони із зображенням святих князя Володимира та княгині Ольги. Приємно бачити український герб у серці Ватикану.
Після години проведеної у соборі здається тут вже ніщо не може вразити сильніше. Але ні. Привітавшись з українським хлопцем, що чергує на вході до ліфту, підіймаємось на купол. Світ перевертається з ніг на голову і все, що ти щойно бачив знизу постає перед тобою у новому світлі і здається ще прекраснішим.
Площа Святого Петра
Перед поверненням до зовнішнього світу вирішила поцікавитись, де знаходяться мощі Івана Павла ІІ. Підходжу до першого ліпшого охоронця, яких тут десятки, питаю. У відповідь чую: “Russian understand?”. І коли він починає пояснювати мені російською, одразу чітко розумію, що він українець.
“Так, тут багато українців працює. Хлопці, що продовжують навчання у Римі і живуть в українській колегії, влітку підпрацьовують. Шкода, що більшість із них після завершення навчання так і залишаються в Італії, а не повертаються додому”, – пояснює отець Андрій.
Скутери – місцевим
Втім, це стосується не лише українців. Керівник моєї практики в Catholic News Agency – американець Роберт Данкан також залишився у Римі за власним бажанням. Після закінчення університету у Нью-Йорку, він отримав завдання зняти декілька короткометражних фільмів про Домініканський орден у Римі.
“Після мого приїзду сюди, я вирішив попрацювати у Вічному місті довший час. Я відкрив для себе таку можливість з CNS. Працюю тут уже півтора року, – розповідає Роберт. – Мені подобається Рим, місцева їжа, сонце, люди та їх спосіб життя. Я ще не маю скутера, як багато місцевих, але можливо, одного разу ви побачите, як я мчатиму містом, наче Грегорі Пек у “Римських канікулах”.
Скутери і дійсно є якимось новітнім символом Риму. Ранками вони вміло курсують серед потоку малолітражних машинок, пробираються крізь них ближче до світлофорів і там прилаштовуються в декілька рядів, в очікуванні буркочучи моторами.
Старовинні квартали центру заставлені рівненько припаркованими мотоциклами усюди, де це тільки можливо. Їхні господарі – бізнесмени, студенти, домогосподарки. Серед тих, хто обирає цей вид транспорту, очевидно, немає жодних обмежень.
І це не дивно, адже римляни рідко користуються громадським транспортом. В метро і автобусах їздять здебільшого іммігранти.
У неділю їду на море. Півтори години дороги минають швидко – у поїзді поряд стоїть українка Наталія, що вже десять років працює у Римі. Поряд прямо на підлозі сидить її італійська подруга, що приїхала до міста у пошуках роботи. Тепер вони разом працюють в домі однієї “підстаркуватої сеньйори”.
Говоримо про дітей, Україну, низькі пенсії та відсутність можливості для жінки після сорока років знайти роботу на батьківщині.
Візьміть троянду
Пляжі в передмісті Риму – широка смуга безкінечного узбережжя, вкритого розпеченим піском. Людей – море. Кожен прагне втекти подалі від метушливого задушливого міста і пірнути у солоні приємно-прохолодні хвилі Тірренського моря.
Хоча для повної релаксації забагато людей і продавців всіляких непотрібних дрібничок. Їх безліч і кожен заглядає в очі із німим запитання – чи не хочете часом купити парео, капелюх, віяло, штатив для фотоапарату чи ще що-небудь?
Пляжі навколо Риму
Ще більше таких торгівців у центрі міста. Дешеві сукні, підробні “брендові” сумки, окуляри і парасольки від сонця, чохли для мобільних телефонів – все що завгодно ви можете знайти у чорношкірих іммігрантів. При появі полісменів вони, подаючи одне одному знаки, швидко згортають свій товар. Проте у Римі їх настільки багато, що навряд чи поліція дійсно бореться із цим явищем.
Вечорами вони збираються у найбільш романтичних місцях: Fontana di Trevi, Piazza Navona, Scalinata di Trinitа dei Monti, шукають серед туристів пари і усіма можливими способами намагаються продати їм маленькі троянди.
Прихований світ
Хоча справжні італійці у Римі таки є. Особливо легко відрізнити істинного римлянина серед чоловіків.
Йду вузькою вуличкою повз крамничку з морозивом власного виробництва. Такі магазинчики у Римі на кожному кроці. Біля них в будь-який час доби повно туристів – вони, мов бджілки, злітаються на солодкий аромат ванілі та мигдалю.
Але тут з натовпу туристів вибивають двоє солідних чоловіків, що лизькають морозиво. Вони – втілення італійської чоловічності. Незважаючи на спеку, на них сорочки з довгими рукавами і шикарні темні костюми з краватками. Неспішно доїдають холодну смакоту, йдуть до своїх мопедів, залишаючи за собою тонкий аромат дорогих парфумів, та їдуть далі у справах.
Подібну картину можна побачити доволі часто. Втім єдиний італієць, з яким мені довелося обмінятись більш ніж двома фразами, був зовсім не схожим на цих поважних сеньйорів.
Якось, виходячи з брами української території біля собору Святої Софії, побачила чоловіка років п’ятдесяти, одягненого в джинси і футболку, який активно жестикулював і простягав до мене мобільний телефон.
Взяла слухавку, пані-українка пояснила, що це працівник аеропорту, який привіз загублений у дорозі багаж професора Миколи Тимошика, що вже кілька днів мешкає по сусідству. Поки підписую необхідні папери, щоб забрати багаж, італієць продовжує жестикулювати і безупинну говорити. Питається, чи я з України. Тоді засипає неймовірною кількістю слів.
Розумію лише “Polonia – Ucraina – Euro 2012”. Судячи з посмішки, чоловік залишився вельми задоволений футбольним чемпіонатом.
І лише останній день у Римі трохи привідкрив завісу внутрішнього життя корінних жителів цього міста. Піднявшись на дах будинку паломників, що прилягає до української церкви Святих Сергія і Вакха неподалік від Колізею, я побачила зовсім інший Рим.
Вузькі внутрішні дворики кольорових будинків з дерев’яним ставнями сплелись, ніби в лабіринт. Уставлені квітами затишні дахи створюють цілісний сад. В одному з будинків молода жінка розвішує білизну прямо з вікна.
На балкончику в тіні від темно зеленої маркізи сивочолий чоловік, ніжачись у кріслі, читає газету. Тут пахне кавою і квітами. Цей Рим прекрасний. Таємний і недоступний для туристів.
Марічка Паплаускайте,
студентка Магістерки з журналістики УКУ
