Невигадані історії: Настя (Оповідання)

Ключ нарешті повернувся в замку і, штовхнувши ногою двері, Настя вбігає в хату. Мама, як завжди, сидить перед телевізором.
–    Мамо, я виходжу заміж! Антон тільки що попросив моєї руки!
–    Антон? Мені здається він казав, що жонатий, є дочка…
–    Ну і що ж, що жонатий? Ми любимо одне одного! Ну хіба це злочин – любити? Дочка получатиме аліменти, жінці залишає хату!
–    Не кричи так, Насте, я не глуха, – мама підводиться з крісла і виключає телевізор.
Настя обіймає маму і вже спокійніше продовжує:
–    Мамо, зрозумій, я кохаю Антона. Мені байдуже чи має він сім’ю чи ні. Він – мій! Кожна людина має право на особисте щастя!

Мама мовчки йде на кухню. Повечерявши, Настя закривається у своїй кімнаті. Почуття неймовірного щастя переповнює її. Знову ніби чує тихий голос Антона: «Я кохаю тебе, Насте! Так, я жонатий, але не моя вина, що я тільки тепер зустрів тебе, єдину, про яку мріяв усе життя! »

З Антоном Настя познайомилась випадково. Одного разу допоміг донести покупки додому. Потім якось знову зустрілись. Через деякий час Антон почав чекати Настю на автобусній зупинці. Разом йшли в магазин. Настя робила покупки, Антон допомагав нести сумки додому. Деколи заходив в хату, випивав чашку кави і спішив додому.

Так пройшла зима. Настя вже знала, що Антон жонатий, що дуже любить свою 4-х річну донечку, що жінка після родів дуже потовстіла. Часом заходили в парк, сідали на лавку. Антон просив розказати щось про себе. Що ж розказати? Робота, магазин, дім… У вихідні дні – хатні прибирання, прогулки з мамою, телевізор. Особисте життя? Та яке там…

Колись в них була прекрасна сім’я. Розумний, розсудливий батько. Спокійна, лагідна мама. Та несподівано батько залишив їх і життя поділилось на дві частини. До і після розводу батьків. До – райдужні мрії одержати диплом археолога і поїхати працювати в Єгипет. Після – жорстока реальність. Впавша в деперсію мама, постійна недостача грошей і страх перед майбутнім. Мрії про єгипетські піраміди відлетіли, як налякані птиці. Треба було жити, утримувати маму, яка вже не могла працювати і одержувала мізерну пенсію. Настя пішла працювати на фабрику в лако-красильний цех.

За вікном починає сіріти ранок. Ніч пройшла без сну, але втомленою Настя не почувалась. Вчора Антон попросив допомогти йому забрати речі. Поки що поживуть у Насті. Дзвонить дзвінок. Антон входить з букетом свіжих роз. Ніжно цілує Настину руку: «Не бійся нічого, кохана, я з тобою».
–    Жінка знає?
–    Так. Я все розказав. То йдемо, ще дуже рано. На вулиці немає нікого. Антон відкриває двері, пропускає Настю вперед. В хаті стоїть тиша. В кріслі сидить жінка з дитиною на руках. Дівчинка пригортає до себе велику розкішну ляльку.
–    Це – Настя, – говорить Антон.
–    Добрий ранок! – здоровається Настя. Ніхто не відповідає.
–    Ну, добре. Я – скоро, – Антон проходить в другу кімнату.
Настя присіла біля журнального столика, крадькома спостерігаючи за присутніми. Жінка – дійсно гладка. Дитина непорушним поглядом дивиться на Настю. «Погляд, як у дорослої,» – думає вона. –  «Хочеться скоріше піти з цієї хати».

–    Ну от і я.
Антон несе чимодан і сумку до дверей. Настю пронизує думка, що вже колись вона бачила цю сцену. І раптом, як блискавка: та це ж все відбувається у неї вдома багато років назад! Тяжкий спомин обриває гіркий дитячий плач. Дитина тремтячими рученятами обнімає ноги Антона і, плачучи, повторює:
–    Не йди, татку! Не йди, не йди! Не залишай мене!
Антон червоніє, бере дитину на руки і починає заспокоювати:
–    Не плач, моя маленька! Татко не залишає тебе! Я буду близько, я буду приходити до тебе і ми будемо гуляти в парку. Добре?
–    І мама? – питає дитина.
–    Ні, з нами буде Настя.
Дитина повертає скуйовджену голівку до Насті і дивиться, дивиться. Настя старається поміхнутись і відчуває, що в неї мокре обличчя. Вона плаче. Хоче зупинитись і не може.
–    Що з тобою, Насте? – стривожено питає Антон.
–    Пусти мене! Пусти мене, татку! – виривається дитина з рук Антона. Біжить до мами, бере свою ляльку і простягає Насті.
–    Бери, дивись, яка гарна! Можеш держати її до вечора або навіть можеш спати з нею, а завтра принесеш. Так?
Настя сідає на долівку, міцно пригортає дитину до себе і вже не плаче, а голосно ридає. Схоплюється на ноги, цілує дитину і вибігає з хати.

Двері відчиняє мама. Мовчки дивиться на Настю, мовчки йде за нею в спальню. Знімає з неї мешти і ложить в ліжко.
–     Поспи ще трохи, доню. Ще дуже рано.
Настя покірно лягає і чи то засинає, чи то тратить притомність. Прокидається, коли за вікном вже вечоріє. Мама спить в кріслі біля її ліжка. Тихо, щоб не розбудити маму, проходить в зал. На столі стоїть ваза з червоними розами. Витягає записку: «Люблю! Твій Антон». І раптом хвиля шаленної люті охоплює Настю. Бере вазу і разом з розами жбурляє в відро.

–    Ти не мій, Антоне,чуєш? Ти не мій! Я не обкраду твою донечку, як колись одна перукарка обікрала мене. А жінка твоя досить симпатична. Товста? Нічого, є тепер всякі дієти… І ти будеш гуляти в парку з дочкою і жінкою, а не зі мною. Чуєш? Бо я не злодійка!
Здригається від дотику маминої руки. Ніяковіє. Мама все чула!
–    Ходімо вечеряти, доню.

Після вечері Настя бере журнал, цілує маму і направляється в спальню. Завтра понеділок, починається новий трудовий тиждень.

Богдана Пашковська