Marianna Soronevych
Зворушлива сторія мужньої матері та її «сонячної донечки».
Того дня Оля поверталася з роботи. Біля воріт однієї із львіських церков її втомлену увагу привернула гурба дітлахів, які глузували й жбурляли, що під руку потрапило, у хлопчика-ровесника, з явним «автогафом» на обличчі синдрому дауна. Проходячи повз цей невихований натовп, вже за спиною вона почула відповідь «жертви»: «Чому ви так робите? Ви думаєте, що я теж кидати не вмію?». Жінку зворушила цілковита незлобність й беззахисність цього «потойбічного» створіння. Ще декілька днів після цього випадку Ольга відчувала неприємний гіркий осад у своїй душі. Але у круговерті буднів і проблем голос невідомого хлопчика дедалі приглушенішим ехом пробивався з самого дна її серця. Мабуть, її духовний зір, притуплений умовами радянського виховання, з його безбожними стандартами і схемами, не зумів розгледіти у, здавалося б, звичайному випадку, глибоку метафору її ж власної подальшої долі. Оля не знала, що мине кілька років й вона знову згадає невідомого хлопчика, коли триматиме на своїх руках новонароджену донечку – «сонячну дитину», як їх називають у цілому світі, – із синдромом дауна. Не знала скільки сил їй доведеться докласти аби захистити свою Мар’яночку від морального каміння, яке сипатиме на їхні голови бездушне суспільство…
Корінна львів’янка Ольга Глова з дитинства відчувала потяг до красивого. Естет від природи, вона добре почувалася в оточенні форм, кольорів, пропорцій. Моделювання одягу й малювання картин – це було те, до чого відчувала покликання. Не дивно що після закінчення середньої школи, Оля вступила у Львівську Академію прикладного мистецтва на відділення моделювання одягу. А після її закінчення пішла працювати учителем малювання у середню школу №2. Паралельно, протягом п’ятнадцяти років, поєднувала роботу з обов’язками керівника методичного об’єднання франківського району у Львові. Жінка любила свою справу й почувалася безмежно щасливою коли могла дарувати золоті крупинки від свого таланту художника українським школярам. На жаль, особисте життя жінки не було безхмарним. Позбавлена моральної підтримки чоловіка й спілкування , вона компенсовувала внутрішню порожнечу любов’ю до двох донечок-красунечок Юлії та Надійки.
17 жовтня (день, який став справді революційним у житті жінки) 1996 року Оля народила свою третю донечку. «Не хвилюйтеся, – заспокоювала жінку неонатолог, шокувавши її новиною що дівчинка виявилася «не такою» – ви можете відмовитися від дитини й віддати її до спеціалізованого закладу. Прийдете наступного разу за кращою». У цю мить Олі здавалося, що увесь світ довкола неї розсипався на дрібні піщинки а вона йде по мертвій пустелі. Їй хотілось голосити від туги й самотності. Вона не знала що їй робити. Ніжна й м’ягка від природи, вона не була певна чи витримає цей тягар. Жінка відчувала що якась невидима сила примушує її здати тяжкий екзамен. Їй було страшно. Раптом вона відчула як у її серці, під яким виношувала свою кровинку, народжується нова, досі невідома їй сила – агресивного захисту. «Боже мій, це ж моє рідне дитя! Не встигла народитися, а суспільство, мов лихий дух, нашіптує мені на вухо від неї відректися». «Я не відмовлюся від моєї дочки й любитиму так як люблю Юлю і Надійку. Ні… її я любитиму навіть більше» – була остаточна відповідь Ольги. Це була перша її духовна перемога як матері, якою вона утвердила право своєї «не такої» дочки бути любимою й не ізольованою від суспільства…
У 1999 році, переконавшись остаточно, що турбота про дітей покладена виключно на її тендітні плечі, Оля вирішила податися на заробітки до Неаполя. Трирічну Мар’яну вона залишила на опіку старших доньок Юлії та Надії. У жінки розривалося серце, але це був єдиний вихід, який вона бачила із складної ситуації. Виховані дівчатка, попри те, що самі були всього лиш підлітками, сумлінно справлялися з покладеною на них роллю, й були справжньою опорою для їхньої матері. У 2002 році, із виходом закону Боссі-Фіні, Ользі Глові вдалося легалізуватися а у 2006, пройшовши через «голгофу» бюрократичних перешкод, вона привезла в Оттавіано, де оселилася, свого «сонячного промінчика» Мар’яну. Коли я завітала нещодавно до їхньої домівки разом львівською подругою Ольги, Людмилою, то найпершою моєю думкою, тілько-но переступила поріг, була : «а тут справді живе сонце». Радощам та емоціям 15- річної Мар’яни, до якої прийшли гості, не було меж. Дівчинка біжить допомагати мамі заварювати каву. Українською та італійською перепитує : вам з цукром чи без. Потім прямує до своєї кімнати – де на стіні, з веселими метеликами, висить подяка «Глові Мар’яні за активну участь в обласному конкурсі «Найкраща ялинкова прикраса» відродження та популяризацію традицій виготовлення ялинкових іграшок та прикрас до новорічно-різдв’яних свят» особисто підписана начальником управління розвитку туризму та культури у львіській області В. Латвінською – й приносить товстезний стос малюнків. Звісно, у більшості з них вона зізнається в любові рідній матері. Малюнки цього «сонячного промінчика» прості у техніці й надзвичайно щирі у їх емоційному вираженні. На них – величезне, майже безрозмірне серце з пробитою стрілою й надписом : «Mamma, ti voglio tanto bene!». Мов відповідь на безхитрісні доньчині зізнання, зі стін квартири промовляють, замість Ольги, її картини. Більшість з них – на релігійну тематику. Аж надто сильно відчувається особиста емоція матері-художниці у картині Мадонна з дитям. В очах Богородиці біль, тривога, ніжність, а на її руках – неземне дитя. Здається в її образі, як і в самій Ользі, якась прихована таємниця. «Я не можу уявити своє життя без Мар’яночки. – Каже Оля. – Вона мов моя шкіра. З жодною істотою на землі я не відчувала такого повного злиття. Дитина із синдромом дауна є звичайною, просто вона живе в трохи іншому світі. Комусь такі діти нагадують прибульців, мені ж ангелів. Вони, дійсно, мов промінчики сонця. Навіть якщо ці діти й відстають в інтелектуальному розвитку, але й серед них є різного потенціалу й можливостей. Більшість дітей з цим синдромом можуть навчатися, читати, писати й робити все те, що вміють інші діти. Їхня успішність залежить від особливих методик й найголовніше – моральної атмосфери у якій вони ростуть. На Україні такі діти ізольовуються від суспільства з самого народження. У нас існують міфи що вони є результатом асоціальної поведінки батьків. Але це не правда, бо діти з синдромом дауна народжуються з однаковою частотою у всіх країнах світу – приблизно одна дитина на 600-800 новонароджених – не залежно від рівня статку та екології. Це одне з найбільш поширених генетичних порушень, причина якого – наявність зайвої хромосоми в організмі. У нашій країні такі діти можуть відвідувати тільки спеціалізовані дитячі садки та школи. Моя донечка теж відвідувала ці заклади, де вихователі були більше заняті собою. Діти їли пісок й на це ніхто не звертав уваги. У цих державних й духовних ізоляторах дитина почувала себе пригніченою. Ставлення італійської держави до таких дітей є значно толерантнішим. Вони відвідують звичайні школи разом з усіма своїми ровесниками. Я була вражена наскільки швидко й охоче Мар’яночка, яка зараз навчається у другому класі середньої школи, інтегрувалася в колектив своїх італійських однолітків. Вона комунікативна дівчинка й дуже любить дітей. Приїхала вона тільки п’ять років тому, а вже краще за мене володіє комп’ютером та італійською. У школі вона має теж, закріпленого за нею, індивідуального викладача, який на основі більш спрощеної й доступної методики допомагає засвоювати матеріал. Якщо б на Україні таких дітей держава, яка, мабуть, не може позбутись «совкових» стереотипів, коли цінність людського життя визначалася коефіцієнтом її інтелекту й суспільнокорисної праці, «не добивала» ізоляцією, а навпаки, інтегровувала їх в суспільство, то такі діти, показували б значний прогрес. Загалом рівень італійської освіти я вважаю дещо нижчим за наш, але у плані морально-етичному, особливо у ставленні до таких дітей, вона є якіснішою. Італійські освітяни вважають що наявність дітей з вадами у звичайних школах є навіть бажаною, оскільки сприєї гуманізації учнів. Їм часто задають твори на тему «Diversità», через які виховують толератність до іноземців та людей з вадами…»
На жаль гірка статистика свідчить, що в Україні, у більшості випадків (майже 80 відсотків) батьки, злякавшись діагнозу, відмовляються від своїх малюків. Потрапляючи до спеціального лікувального закладу, й стаючи сиротою при живих батьках, дитина, крім синдрому Дауна з яким народилася, набуває ще один синдром – госпіталізму: порушення дитячого психічного розвитку внаслідок розлуки з матір’ю. Адже мало хто знає що у таких дітей духовний зв’язок з матір’ю є значно сильнішим, ніж у звичайних дітей. «Батьки завжди чекають від дітей кар’єрного росту, особливих життєвих успіхів, – каже Ольга Глова, – компенсуючи тим самим власне нереалізоване «его». Але від таких дітей можна отримати тільки одне – щиру любов! Вони приносять багато клопоту і…неймовірну радість. У них рідкісний дар любити. І цей дар Бог довірив саме батькам, які часто не вміють або ж не готові його прийняти». Найстрашніше, що «сонячним діткам» часто, на основі генетичного аналізу, виносять смертний вирок ще до їхнього народження. Агітація за аборти, у дедалі цинічнішому вираженні збочень цивілізації, стала практичним вирішенням проблеми. Мабуть Адольф Гітлер, побачивши як сучасне суспільство бореться за «здоров’я і красу» нації, був би дуже задоволеним від немарності своїх теорій. Свою думку з цього приводу Ольга Глова глибоко і влучно виразила у картині «Сенс життя», у якій зобразила праведну дорогу у вигляді, прокладеного як міст, хреста. Він з’єднує земний континет з небом…
«Прибулець», «Ангел», «Сонячна дитина» – Мар’яна Глова має ті ж захоплення, що й її ровесники: любить марнувати час за комп’ютерними іграми, захоплюється танцями, у літню пору хлюпається у водах Тіренського моря, а найбільше – любить ганяти в м‘яча з вітчимом Чіро. У ньому дівчинка просто душі не чаїть. Італійський чоловік її матері своєю любов’ю й турботою замінив їй рідного батька. На щастя дівчинка оточена любов’ю. Хоча обом батькам доводиться нелегко. Живуть в орендованій квартирі в Оттавіано. Чіро не має постійного місця праці й не цурається важкої роботи. Ольга розривається між роботою прибиральниці в італійських помешканнях та процедурами в поліклініці, куди щодня змушена возити Мар’яну. Минулого року до «букету» Мар’яниних недуг, які, як правило, супроводжують дітей з синдромом Дауна, добавився ще один – діабет. Ольга, яка все життя панічно боялася уколів, стала медсестрою для власної доньки й чотири рази в день колить її інсуліном. Виснажливий ритм життя. Щоденний материнський подвиг. Усе – заради неї одної.
…Коли я прощалася з Олею й її сонячним промінчиком Мар’янкою, й ще раз заглянула в очі цієї жінки – тихі, скромні й ледь зволожені – мені здалося, що я розгадала таємницю її Мадонни з дитям. Ця матір володіє особливою таємницею, бо знає що вибрана. Саме їй Бог подарував найкращу з можливих квітів – троянду. Й чим міцніше вона пригортатиме її до грудей, тим сильніше кровитиме її серце.
Наталія ІВАНИШИН
